Ми відкриті до експериментів, — Олексій Гнатюк про театральну формацію «Перший План» у столиці

Театральна формація «Перший План» — це об’єднання українських акторів та художників з Маріуполя та Києва, що прагнуть мовою мистецтва розповідати про важливі проблеми сучасності.

У серпні формація відкрила перший сезон у приміщенні київського театру «Браво». З художнім керівником Олексієм Гнатюком зустрічаємося у затишній залі театру, що біля Галицької площі. Поруч, на сцені, йде репетиція знакової вистави «Рентген усміхнених сердець».

Репетиція вистави на сцені театру. Фото авторки

— Вперше ми з вами бачилися у червні 2022 році, коли актори показали у столиці фрагмент вистави «Обличчя кольору війни». Які трансформації пережив театр за цей час, більш ніж рік?

— Ми є свідками подій, які були в Маріуполі. Протягом року працювали більше як соціальний театр. Ми говорили про війну, ставили літературні поетичні вечори, імпрези сучасних українських авторів — з віршами Петра Маги, Сергія Жадана. І це було дуже потрібно, як нам здається, тому що театр в цей час має говорити про актуальні проблеми, відображати дійсність, сьогодення.

Після прем’єри вистави «Обличчя кольору війни» у Театрі на Подолі ми гастролювали з нею у Дніпрі, Черкасах, Вінниці. Також був тур з поетичними імпрезами, з яким побували в Рівному, багатьох інших містах України. Співпрацювали з київським театром ляльок, на їх сцені також показували «Обличчя кольору війни».

Олексій Гнатюк. Фото: Євгеній Сосновський

Цей сезон ви починаєте вже у новому форматі. Що таке театральна формація «Перший План»?

За рік роботи до нас почали приходити актори з інших театрів. І ми зрозуміли, що не можемо називатися маріупольським театром авторської п’єси Conception. Що це переросло у щось більше. Зараз у нас є актори з театру ДАХ, з Молодого театру. Також долучаються сценографи, драматурги, серед них — Лана Ра, за п’єсою якої представляємо виставу. Такі нові знайомства та зв’язки зумовили необхідність створення постановок не лише за моєю драматургією, як це було в Conception. Впевнений. що в цій театральній формації будуть і інші режисери, які, як у творчій лабораторії, ставитимуть свої вистави.

Це буде репертуарний театр чи проєктний?

Гадаю, що від слова «репертуарний» треба взагалі відходити, тому що тоді має бути постійне фінансування від міста чи держави. Європейські театри давно проєктні.

Мої актори потребують вливання нової крові, сил, творчих ідей. Ми в цих воєнних подіях та переживаннях застрягли на ноті «крізь призму трагізму». Тому вирішили створити щось, що об’єднує всіх нас, творчих людей. Так, базою став театр Сonception. Але для того, щоб поставити наново вистави, які були у мене в Маріуполі, просто не вистачало акторів. Не всі ж виїхали, дехто перебуває за кордоном. Тобто була необхідність розширюватися. І виникла така творча ідея.

Команда «Першого Плану». Фото: театральна формація «Перший План»

— А що значить «Перший План»?

— На сцені є різні плани: перший, другий, третій. Наші вистави в Маріуполі були камерного формату і мали близькість з глядачем. Інтерактивність ми залишили як принцип, попри простір, де будемо виступати. Головне, що все відбувається ніби на долоні.

— У Києві небагато незалежних театрів, адже без постійного фінансування. власними силами, існувати складно. Хто вас підтримує?

— Театр Сonception фінансується Маріупольською міською радою. Але цих грошей вистачає для того, щоб нам винаймати тут житло. Ми виступали на різних майданчиках, у київських музеях безплатно. І продовжимо це робити. Але хочеться реалізовувати себе, свої амбіції.

Театр — дорогий вид мистецтва. Потрібні кошти на покупку костюмів, створення декорацій. Маріуполь надає в першу чергу гуманітарну допомогу для людей, які переїхали, підтримує нас. «Перший План» буде можливістю додаткового заробітку для акторів, щоб театр продовжував жити та розвиватися.

— У серпні театральна формація гратиме вистави на постійній локації, у київському театрі «Браво». Як ви його знайшли?

— Ми в постійному пошуку. Нам порадили цей театр, що має приватну форму власності. Ми побачили хорошу сцену, що розташована у зручній локації, в центрі міста. Нам запропонували пільгові умови. І цей місяць граємо в тестовому режимі. Подивимося, чи підуть на вистави люди.

— Розкажіть детальніше про ті постановки, які плануються?

— Це дві мої вистави, але видозмінені, з новими акторами.

«Другий шанс» — історія людей, які борються за своє кохання в цікавих обставинах. Молодий чоловік має рідку форму амнезії, і для його реабілітації влаштовують низку інсценувань, щоб він згадав. Як терапія. Глядачі не розуміють, що відбувається, майже до фіналу. Ідея народилась, коли був перший етап ковіду. І мені не було чим зайнятися, тому що в театрі навіть мої учасники боялися ходити на репетиції. Коли прийшло чотири людини, я написав для них п’єсу як навчальний матеріал. Не думав, що випущу як виставу. Глядачам сподобалося.

Сцена з вистави «Другий шанс». Фото: Євгеній Сосновський

«Страхи в стилі ню» — один із найскладніших спектаклів, бо це психологічна драма. Дії відбуваються в багатоповерховому будинку. Ми відкриваємо завісу над тим, що відбувається в кожній сім’ї, про те, що не заведено говорити. Розкриваємо проблеми, оголюємо страхи, і зрештою пропонуємо рішення. Кожен глядач знайде щось для себе, пов’язане з його особистими переживаннями. Йдеться про страх засудження, критики, стосунки між батьком та сином, матір’ю і донькою. Зазвичай ми намагаємося подолати свої страхи, але тут ми знайшли, що варто навчитися жити зі своїм страхом, прийняти, навчитися з ним дружити.

У кінці серпня граємо нову виставу «Невчасно» за п’єсою Лани Ра. У ній зайняті два актори, у нас грає два склади. В одному — син Лани Ра. А в другому — наш актор Дмитро Гриценко та актор театру ДАХ Володимир Лютіков. За сюжетом, головний герой, перебуваючи на межі між життям та самогубством, має зробити складний вибір. Під наглядом Янгола-охоронця поступово відбувається його прозріння. І герой знаходить себе там, де зовсім не очікував.

— Чи будуть дитячі вистави?

Взимку ми вже показували «Як Миколай свято врятував». ця вистава вийшла вдалою, хочу її залишити. Зараз робимо проєкт «Інстаказка» про те, що дітям варто відриватися від своїх гаджетів, а знайти справжніх друзів можна лише в реальному житті. Сучасна казка з сучасною мовою, повчальна для дітей.

— Як ви бачите подальший розвиток театральної формації?

Це однозначно буде колаборація з новими людьми. Ми хотіли б зробити інтерактивні вечори з глядачами, можливо вечори творчої імпровізації. Можливо, тусовки для акторів. Бо всі закриті у своєму просторі. Наш театр відкритий для будь-яких експериментів, для будь-яких форм співпраці — з різними театрами, сценографами. Ми готові говорити про спільні проблеми та їх вирішувати.

— Де б ще хотіли показувати вистави, які майданчики розглядаєте?

Цікаво було б грати в кінотеатрі «Флоренція», що на Троєщині. Ми проводили там соціальні вистави, відчули потребу глядачів. Я викладаю в дитячій школі мистецтва №3. Ставив там «Хроніки Нарнії». Ця вистава мала попит, зал був повний.

Актор Дмитро Гриценко. Фото авторки

Зі сцени виходить актор театру Дмитро Гриценко. Для ролі одягнений в білий халат.

«Особиста адаптація в Києві ставалася через театральну адаптацію, — поділився він. — По-перше, сюди я приїхав за запрошенням режисера, коли він сказав, що ми спробуємо тут відновити свою діяльність, що збирається театральний колектив. До того після виїзду з Маріуполя я потинявся багатьма містами України».

Дмитро зізнається, що за рік майже ніде у місті не бував. Їздить лише між роботою та квартирою. Проте багато відвідав театральних просторів — за цей час театр виступав на головних сценах міста.

«Колись в мирному житті хотілося виступати на київських сценах. Зараз так і є, але не таким чином хотілося б досягти цього», — каже актор.

Дмитро залучений у всіх виставах театральної формації. Питаємо, а яка йому подобається найбільше.

«Найближче мені „Рентген усміхнених сердець“, якою відкрили сезон. Це вистава, з якою ми розпочали в Маріуполі свою театральну діяльність, і вона стала нашою візитівкою, — розповідає Дмитро. — Ми безліч разів її грали, зокрема й на сцені того самого драматичного театру, якого, на жаль, вже більше немає. Займає особливе місце у моєму серці. І те, що ми її відновили — радість для мене».