Значну увагу у своїх дослідженням Семен Широчин приділяє архітектурі сталінської доби, зокрема повоєнній відбудові Хрещатика.
«Вечірній Київ» поспілкувався з відомим краєзнавцем про київську архітектуру, нереалізовані проєкти та втрачені пам’ятки, а також про ідеї збереження та естетику київських пам’яток.
— Семене, розкажіть будь ласка, як почалося Ваше захоплення архітектурою. Та чому Ви обрали саме радянський період?
— Мені завжди було цікаво усе те, що мене оточувало: історія мого будинку, дитячого садка чи школи. Але на відміну від відомих пам’яток про які розповідали на екскурсіях та у путівниках, інформацію про це я не міг знайти. Це стало для мене своєрідним ореолом загадковості, тож я почав цікавитися, шукати та досліджувати це… Виявилося, що усе доступно, тільки потрібно навчитися шукати.
Досліджуючи у бібліотеках та в архівах різні документи, я зрозумів, що існує величезний архітектурний пласт, який залишався поза увагою багатьох краєзнавців.
Це не дивно, бо радянську архітектуру багато людей сприймають переважно як буденність, а не як історію, бо ще пройшло мало часу з тих пір.
Згодом у мене виникла ідея написати серію книг про найбільш цікаві будівлі…
Семен Широчин є автором серії книг, присвяченій забудові різних районів Києва. Фото зі сторінки у Facebook
— Які Ваші улюблені періоди в архітектурі радянського часу?
— Улюблений період це починаючі з кінця 20 по кінець 50 років, де кожна будівля мала свого автора, свою історію та створена для певного простору. Починаючи з 60-х вже домінувала типова та масова забудова. Це вже скоріше про історію самих масивів, де унікальність будівель була значно меншою. Як правило, до нестандартних об’єктів періоду 60-80-х можна віднести кінотеатри, будинки культури чи монументальне мистецтво: мозаїки, панно, вітражі та інші.
— П’ять років тому ви стали куратором виставки «Відбудова Хрещатика в колекціях архітектурної графіки», що викликала значний резонанс у суспільстві. Чи не вперше кияни мали можливість побачити якою уявляли головну вулицю міста відомі архітектори. Як Вам вдалося віднайти ті унікальні ескізи та креслення?
— На виставці у Софії були представлені близько 100 робіт, але насправді їх було зроблено значно більше, бо один проєкт міг налічувати до сотні аркушів.
Цей конкурс був пошуком ідей, це була ідея синтезу ідеальної вулиці, поєднання всіх цікавих рішень.
У мене було завдання максимально зібрати усі проєкти, представлені у 1 турі конкурсу 1945 року, та у 2 турі 1946 року. Це була перша спроба зібрати ці роботи разом.
Виставка проєктів відбудови Хрещатика у Софії Київській. Світлини зі сторінки заповідника
В експозиції вперше вдалося зібрати понад 100 конкурсних ескізів. Світлини зі сторінки заповідника
Проєкт Володимира Заболотного. Світлини зі сторінки заповідника
Поєкт «Перемога». Світлини зі сторінки заповідника
Світлини зі сторінки заповідника
Окрім фондів Національного заповідника «Софія Київська», ми активно співпрацювали з низкою наукових та музейних установ. Частину з них вдалося відшукати у Бібліотеці імені Володимира Заболотного, решту у приватних родинних архівах архітекторів. На жаль, не всі роботи збереглися.
Також за мотивами виставки була створена книга «Відбудова Хрещатика в колекціях архітектурної графіки». Це не просто каталог робіт, кожен проєкт супроводжується детальним описом та коментарями. Працюючи над нею, мені довелося багато працювати з різними джерелами, в тому числі і зі стенограмами з обговоренням. Це було дуже цікаво, бо ти не просто бачиш сам проєкт, але знаєш, як про нього розповідав сам автор та його колеги.
З того часу з мені вдалося розшукати дещо нове, і я сподіваюся, що у майбутньому виявиться ще щось. Пошук — це процес постійний, бо ніколи не знаєш, що знайдеш.
— Як формувалося сучасне обличчя вулиці Хрещатик? У чому на Вашу думку, її головна цінність?
— Відродження вулиці після Другої світової війни мало надзвичайно важливе, як містобудівне так і політичне значення. Значні руйнування історичної забудови дали унікальну можливість архітекторам сформувати кардинально новий образ Хрещатика, як головної вулиці радянської столиці України.
Для архітекторів того часу — це було абсолютно нове та нестандартне завдання: створити єдиний цілісний архітектурний ансамбль усієї вулиці.
Зазвичай нове будівництво цілих кварталів відбувалося на незабудованих ділянках на околицях міста, а в щільно забудованому історичному ареалі мова йшла лише про будівництво окремих будівель на вільних ділянках, з урахуванням наявної забудови вулиць.
То головна цінність Хрещатика є у тому, що від початку забудова вулиці створювалася як єдиний ансамбль, вирішений в єдиному архітектурному стилі та кольорі.
Архітектура нового Хрещатика в альбомі «Знову цвітуть каштани» 1960 рік. Фото: Микола Козловський
Фото: Микола Козловський
Фото: Микола Козловський
Фото: Микола Козловський
Фото: Микола Козловський
Фото: Микола Козловський
— Які найбільш цікаві містобудівні ідеї були представлені у проєктах, проте з певних причин не були реалізовані?
— Насправді було дуже багато різних ідей, зокрема будівництва різних тунелів, віадуків, мостів. Особисто мені дуже подобається ідея спорудження ескалаторів на ключових схилах. У світі така практика є досить розповсюдженою у місцевостях з рельєфом, наприклад у Нагасакі. У Неаполі використовуються підземні фунікулери.
Зараз здається фантастикою, але у проєктах середини минулого сторіччя розглядалося спорудження тунелю на перетині вулиць Заньковецької і Городецького, за допомогою якого можна було вийти не лише на Бессарабку, але і навіть на Паркову дорогу.
Також була не менш оригінальна пропозиція пов’язати Хрещатик з Трухановим островом. Пішохідний міст йде майже по лінії головної вулиці, однак він впирається у схил, але мав впиратися в тунель, де йшов ескалатор, що вивозив би людей на Європейську площу.
Уявіть собі, яка це була б краса: люди йдуть по Хрещатику, заходять у перехід і за мить вони вже біля Дніпра — переходять через міст і вже на пляжі.
Вважаю, що ідея пов’язання Пішохідного мосту з Європейською площею залишається надзвичайно актуальною та заслуговує на реалізацію і в наш час. Шкода, що про неї дещо забули.
Нереалізований проєкт Палацу Перемоги
— Розкажіть будь ласка, про найбільш оригінальні проєкти будівель, які також не були втілені?
У перші повоєнні роки активно розглядалося спорудження меморіальних споруд. Майже у всіх ранніх проєктах була представлена тріумфальна споруда Пантеону, який планувалося розмістити на вершині пагорбу над сучасною Європейською площею, щоб споруду було видно як з боку Хрещатика, так і з боку Дніпра.
Пантеон також називався Палацом Перемоги. Функціонально він мав стати одночасно музеєм та меморіалом, центром композиції ставала тріумфальна зала з триярусною галереєю героїв. Звичайно ж зі статуєю Сталіна по середині та статуями маршалів у пілонах галереї.
Також планувалося розмістити 9 експозиційних залів, лекційні аудиторії, фонди, реставраційну майстерню, буфет, радіовузол та архів.
Згодом від цієї ідеї відмовилися, а у проєктах 1953 року Палац перемоги вже не фігурує.
Проєкт концертної зали на Прорізній. Фото з книги «Відбудова Хрещатика в колекціях архітектурної графіки».
Також цікаву ідею щодо будівництва Концертної зали на Прорізній можна знайти у кресленнях групи Олександра Власова, представлених у другому турі конкурсу.
На малюнку Льва Сінкевича можна побачити, що споруда театру планувалася у центрі розширеної ділянки вулиці Прорізної, на місці сучасного сквера, відокремлюючись від Хрещатика першою лінією забудови.
Вона була орієнтована головним фасадом на Хрещатик, а задній фасад виходив на червону лінію забудови вулиці Євгена Чикаленка (Пушкінської).
Це будівля у класичному стилі, з колонами, скульптурою та багатьма декоративними елементами.
За планом авторів, для її будівництва нижній квартал вулиці Прорізної планували розширити та закрити для проїзду транспорту. Однак, невдовзі від ідеї відмовилися, щоб залишити транспортне сполучення з Хрещатиком.
Проєкт галереї на Володимирській гірці. «Відбудова Хрещатика в колекціях архітектурної графіки».
Досить оригінальною була Художня галерея, представлена у проєкті групи Олексія Тація у 1946 році, що планувалася на Володимирській гірці.
Вона мала вигляд круглої купольної споруди, оздобленої скульптурою. Круглий купол мав риси візантійської архітектури та мав оздоблюватися різнокольоровим майоліковим орнаментом.
Також у планах було спорудження двох будинків з баштами на початку бульвару Тараса Шевченка.
Взагалі конкурс був унікальним синтезом багатьох креативних, оригінальних та цікавих концепцій та рішень, запропонованих провідними архітекторами того часу. Шкода, що більшість з них так і залишилася на папері та навіть сам ансамбль головної вулиці залишився незавершеним.
Готель «Дніпро» у 1980-х. Фото з відкритих джерел
— 4 листопада 1955 року вийшла постанова «Про усунення надмірностей у проєктуванні і будівництві», що відіграла свою досить негативну роль у відбудові «Хрещатика».
— На думку тогочасної влади, зокрема і нового генсекретаря Микити Хрущова вважалося, що надмірне декорування є марним витрачанням державних коштів. Тож, відповідно до цього рішення деякі будівлі на «Хрещатику» були реалізовані у спрощених архітектурних формах: це і будівля «Укрспілки», готель «Дніпро» і досить гучна історія з готелем «Україна» на Майдані Незалежності.
Готель мав стати центральним об’єктом головної площі нашого міста та архітектурною домінантою Хрещатицького ансамблю.
Готель запроєктований на місці легендарного Хмарочосу Гінзбурга, зруйнованого у роки Другої світової війни.
Будівля первинно мала бути 21-поверховою та сягати висоти 150 метрів, але у 1955 році, коли почалося зведення готелю, почалася боротьба з архітектурними надлишками, в результаті верхівку зі шпилем з проекту обрізали, а висоту будівлі понизили до 16 поверхів.
Нереалізовані проєкти готелю «Україна» на Майдані Неазлежності.
Значне спотворення пропорцій будівлі стало справжньою трагедією для творців готелю, зокрема архітекторів Бориса Приймака та Анатолія Добровольського, який зауважував, що «народження цього архітектурного об’єкту відбувалося в великих муках».
У 1985 році Анатолій Добровольський та група архітекторів ініціювали питання реконструкції готелю та наближення його до запланованих в оригінальних проєктах форм. Як приклад зодчий наводив вокзал в Ашхабаді, добудований на початку 80-х років вежею за шпилем.
Однак, подальша економічна криза стала на заваді успішній реалізації проєкта.
Головна площа Києва у 1987 році. Фото: Микола Козловський
Вкотре повернулися до цього питання вже на початку 2000-х при реконструкції Майдану Незалежності. Це викликало жваві дискусії з суто організаційних питань: кого вважати автором проєкта? Хто одержить за це гонорар?
Тож, далі обговорення це питання знову не пішло.
Але я вважаю, що ця ідея безумовно варта втілення.
— Говорячи про архітектуру Хрещатика не можливо оминути увагу втрачені будівлі цієї вулиці. У різних джерелах фігурують різні цифри щодо втрачених споруд. Скільки їх було насправді та які, на вашу думку, серед них були найбільш знаковими?
— За моїми підрахунками усього на Хрещатику та у сусідніх кварталах було втрачено близько 130 будівель, ще близько 200 були відновлені після завершення війни. Це і більшість споруд вулиць Городецького, Заньковецької, окремі споруди на Лютеранській, Богдана Хмельницького, Великій Васильківській, Володимирській та інших центральних вулицях.
Будівля Міської думи на світлині 1930. Фото з відкритих джерел
З пошкоджених, але не зруйнованих повністю, які можна було відновити саме на Хрещатику було близько 20 будівель. Це здебільшого були будівлі забудови непарної сторони вулиці, яку було вирішено знести для розширення Хрещатика та створення пішохідного бульвару.
На мій погляд, найбільшою втратою для Києва є будівля Міської Думи на центральній площі, зведеної у 1874-1876 роках за проєктом архітектора Олександра Шілє.
Цегляна С-подібна споруда розташовувалася головним фасадом з відступом у 10 метрів від червоної лінії Хрещатика. Центральна частина будівлі була виділена у триповерховий об’єм з двома еркерами, що завершувався годинниковою квадратною вежею та увінчана гострим шпилем.
Будівля Міської Думи незадовго до знесення у 1944 році. Фото з відкритих джерел
У 1940 році її хотіли надбудували до 4 поверхів, зі збереженням основного стилю пам’ятки.
Будівля міської Думи залишилася неушкодженою під час жахливих вибухів та пожеж у вересні 1941 року, однак за кілька місяців її підпалили радянські підпільники. Внаслідок пожежі був істотно пошкоджений останній поверх.
За свідченнями істориків та краєзнавців споруду можна було б відбудувати, однак за концепцією розвитку міста вирішили зробити відкриту площу, розібравши цю унікальну пам’ятку.
Проєкт забудови вулиці Інститутської зі збереженням будівлі Банку. Фото спільноти «Втрачені пам’ятки Києва»
Досить цікавою була невеличка вціліла будівля Комерційного банку на Інститутській на розі з Хрещатиком. Вона була зведена у стилі неоренесансу у 1888-1889 роках інженером Артуром Абрагамсоном, який є автором Київського фунікулера.
На деяких планах відновлення Хрещатика цю будівлю хотіли залишити, на планах 1956 року її ще можна побачити, однак невдовзі її знесли.
Сюди можна додати і Будинок оборони на Європейській площі, готель «Національ» поблизу Бессарабської площі, які при бажанні також можливо було б зберегти.
— Однією з небагатьох споруд довоєнного Хрещатика була також Будівля Держустанов, яку демонтували у 2004 році. Чи вона була цікава на Ваш погляд, як дослідника архітектури радянського часу?
— Цю будівлю на вулиці Хрещатик, 5 звели у 1929-1931 роках за проєктом відомого архітектора Миколи Шехоніна. Чітко окреслений прямокутний фасад, позбавлений будь яких звичних деталей та декору став своєрідною архітектурною новацією для тогочасного Києва. Його вигляд цілком відповідав архітектурним тенденціям конструктивізму, що панували на той час у країнах Європи та Америки.
Будівля була досить пам’ятна тим, що вона знаходилася на червоній лінії старої забудови вулиці та давала уяву киянам про ширину Хрещатика у довоєнний час.
У будівлі Держустанов тривалий час діяв ресторан «Столичний». Фото з відкритих джерел
Будівля Держустанов у 2004 році. Фото: Кирило Третяк
Ідея знесення Будинку Держустанов фігурувала у проєктах повоєнної відбудови, де планувалося продовжити будівлю Укрспілки. На мій погляд, зараз це найкраще та найпростіше з усіх варіантів рішення.
Можливо на цьому місті також збудувати щось більш виразне за формою, але щоб це не створювало дисонансу із навколишньою забудовою та за умови збереження розмірів та поверховості.
Безумовно, ця діра дуже псує враження від центральної вулиці міста. Однак, і варіант із Хмарочосом, на мій погляд є абсолютно неприйнятним.
Семен Широчин є активним учасником пам’яткоохоронної спільноти Києва. Фото Фото зі сторінки у Facebook
— Неймовірно сумно спостерігати, як зникають старовинні будівлі, а деякі інші пам’ятки знаходяться у занедбаному стані. Чому люди часто виявляються байдужими до архітектурної спадщини міста?
— На мою думку, люди не цінують спадщину тому, що не знають її справжньої цінності. Часто розглядаючи будівлю виключно, як об’єкт нерухомості.
Головне для будівлі — це відношення мешканців. Звичайно, забудовники — то є інша проблема, однак якби відношення з боку мешканців було б іншим, то проблем було би значно менше. Не було би цих скляних балконів, неохайного чи пофарбованого у різні кольори фасаду, кондиціонерів, пластикових вікон, що дуже спотворює зовнішній вигляд наших пам’яток.
За кордоном особливу увагу приділяють саме автентичності будівлі, фасад будівлі є завжди охайним, а вона сама виглядає, як щойно збудована, хоча стоїть вже і 200 і 400 років.
Для мене будинок це — архітектура. То ж моє завдання пояснити та розповісти про це людям.
Тетяна АСАДЧЕВА, «Вечірній Київ»
Sourse: vechirniy.kyiv.ua
