Наталя займалася виготовленням кондитерських виробів у вільний від роботи час. Мала повний набір всієї необхідної техніки та інструментів. Окрім випічки з борошна та тортів, створювала зефір та квіти із зефіру, а ще — мармелад. Все це охоче розбирали родичі, знайомі та співробітники.
«Після того, як ми вирвалися з Маріуполя довгий час нічого не хотілося робити. Але на день народження дочки виготовила перший торт. Без інструментів це було не так просто. Потім відправили на передову, де воює хлопець моєї доньки, партію випічки та кексів, щоб порадувати наших захисників», — розповідає Наталя Рикалєва.
Вона пояснює, що повернення цікавості до життя відбувалося поступово — завдяки роботі психологів у столичному центрі «ЯМаріуполь». Вони й самі — маріупольці, тому взаєморозуміння з підопічними було абсолютне.
«Після декількох сеансів я іншими очима подивилася на своє нинішнє становище. Записалася на Бізнес-інкубатор, купила агар-агар, кондитерський мішок, насадку — зробила зефір. Якось господарці квартири, яку винаймаємо у Києві, приготувала зефір у подарунок. «О, у тебе талант! Я тобі замовлю його на подарунок. Потім готувала штоллен», — ділиться Наталя.
А не так давно знайома дівчина попросила спекти торт на день народження. Вона пригостила колег та розповіла історію Наталі та її чоловіка Олега. Люди були добре обізнані про події у Маріуполі, бо там загинули їхні друзі. Вирішили покликати Наталю до себе на роботу, яка перед тим довгий час не могла ніде влаштуватися.
«Тож зараз у мене є офіційна робота. Не за профілем, але я вхопилася за цю можливість, бо мене взяли», — говорить пані Наталя.
Вона вважає, що навчання у Бізнес- інкубаторі допомогло їй відновитися після пережитого жахіття й потрібне, в першу чергу, для спілкування. Хтось зі слухачів звичайно розпочне бізнес, хтось щось дізнається нове для себе. А в головному всі слухачки після курсу лекцій «вийшли зі свого «кокона» назовні, адже кожна наче завмерла в стані очікування:
«Це відкладене життя в очікуванні. Постійне гортання стрічки, щоб дізнатися, що там і як на фронті. А коли приходиш на лекцію, то розумієш, що так жити не можна. Думаю, що переселенцям варто навчатися, щоби знову соціалізуватися, знайти друзів, підтримку, почати щось робити».
МИ ПИЛИ ВОДУ З БАТАРЕЙ ОПАЛЕННЯ, А ОКУПАНТИ РОЗРИВАЛИ МІСТО НА ШМАТКИ
Через пережите за три тижні від початку війни у Маріуполі, коли місто бомбили з літаків, накривали артилерією без перерви, коли загинули численні друзі й знайомі, коли квітуче місто рашисти перетворювали на руїни, стрес був настільки глибоким, що подолати його наслідки багатьом маріупольцям не вдалося й до сьогодні.
Розірваний рашистами Маріуполь. Фото: «Азов»
Пані Наталя розповіла, що з рідного міста вони з чоловіком виходили пішки маловідомою стежкою, де не було блокпостів окупантів.
«13 березня дізналися, що окупанти стали випускати з міста людей на власному транспорті і що є стежка без постів до Мангуша, де жили наші родичі. Почали шукати машину, щоб вивезти стареньких батьків. Проте це було нереально — немає бензину, немає цілих машин», — згадує жінка.
У місті вже не було зв’язку, світла, води, опалення, продуктових магазинів. Два тижні взагалі ні що не працювало:
«Посеред нашої вулиці стояла новенька червона покинута „Тесла“, яку господарі не змогли заправити струмом… В ті дні ми пили воду з батарей опалення, по пів склянки на день, готували їжу у дворі на багатті, ховаючись від обстрілів, адже у сусідньому дворі рашистська міна прилетіла в такий момент прямо в людей. Обстріли були постійними».
Будинок пані Наталі розташований майже навпроти пологового будинку, куди окупанти скинули бомбу.
«Коли виходиш з під’їзду, а ліворуч та праворуч факелами палають сусідні споруди — витримати неможливо. Ми втекли з міста, коли снаряд потрапив у наш двір й повилітали шибки. Вирішили йти негайно. Батьків на деякий час сховали у підвал, щоб за ними повернутися вже на машині, яку сподівалися дістати у Мангуші. Ми йшли пішки без речей, тільки з документами».
ДОРОГОЮ МИ БАЧИЛИ РОЗСТРІЛЯНІ МАШИНИ З МЕРТВИМИ ЛЮДЬМИ
У Мангуші Наталя вимолила машину у знайомих, щоб поїхати за батьками. Але у цьому селищі родина пробула не довго. Поряд з будинком стояли «Гради» і щодня о 4 ранку вони стріляли по Маріуполю. Почалися зачистки, росіяни шукали будинки військових, тероборони.
«Я там залишатися не могла. І от трапилося так, що сусід з нашого будинку повертався по справі на таксі до Мангушу з Дніпра. Ми пересіли в це таксі й за 40 хвилин до початку комендантської години вирушили у Дніпро. Це було страшно, адже за таке розстрілювали, тим більше ми їхали дорогою самі».
В Мангуші блок-пост так званої ДНР пройшли за хабар в доларах. А далі стояли пости росіян. У першій половині березня вони були ошелешені, не розуміли, що з українцями-втікачами робити, бо люди почали масово виїжджати недавно, десь з 13 березня.
«Під Токмаком нас зупинили та змусили ночувати, навіть пустили в якийсь дитсадок, де волонтери нагодували. На наступний день окупанти почали випускати транспорт, а волонтери попередили, що доведеться просуватися по мінному полю, де є лише колія від автівок, з якої не можна сходити й треба уважно дивитися по сторонах».
Дорогою родина бачила машини з мертвими людьми. У селищі Кам’янське вже наші військові їх зупинили для формування колони у 200 машин.
«Коли підійшли наші військові та швидко без перевірки пропускали машини, наказуючи їхати з максимальною швидкістю, напруга трохи спала. Зупинилися ми вже у Запоріжжі, щоб заправитися, й попрямували до Дніпра. Поки їхали, друзі організували житло. Там й прийшли до тями, відмилися, бо у Маріуполі бомжували три тижні… у власному будинку».
ПІСЛЯ МАРІУПОЛЯ ТИША У ТИЛОВИХ МІСТАХ ЗДАВАЛАСЯ НЕРЕАЛЬНОЮ
Потім Наталя з чоловіком евакуаційним потягом дісталися Хмельницької області, а батьки залишили на Дніпропетровщині у родичів. До Києва сім’я прибула 4 травня до доньки, яка повернулася до міста з евакуації. Вона має роботу у столиці й винаймає квартиру.
«У Дніпрі, Хмельницькому та Києві мені спочатку було якось ніяково від тиші та спокою, після пережитого армагедону в Маріуполі. Коли триває безперервний обстріл, літають літаки та скидають бомби, горять будинки, а ти живеш у підвалі. О 12 годині дня темно від гару і диму, і ти не розумієш це попіл літає або сніг йде. І коли приїжджаєш у мирне життя, важко пристосуватися».
«Маю сказати, що нам весь час дуже щастило на хороших людей. Ми пояснили господарям ситуацію й нас пустили жити лише за сплату комунальних послуг. А я жила надією, що от-от Маріуполь відіб’ють і я поїду додому. Розуміла, що „Азовсталь“ розбита в мотлох, а мій металургійний комбінат „живий“ і я маю роботу».
Наталя отримувала виплати ВПО, а її чоловік має «гарячий стаж» та пенсію. Так і жили, постійно шукаючи роботу. Через деякий час у Києві відкрили центр «ЯМаріуполь», де окрім регулярної гуманітарної допомоги, працювали психологи, відбувалися різні активності, щоб допомогти маріупольчанам подолати стрес. Наталя Рикальова говорить, що це ще одна причина залишитися у Києві, який вона знає й любить давно.
Для Наталі, за її словами, зараз найстрашніше — невизначеність. Вона щодня ставить собі запитання, чи повернеться у рідне місто.
«Знайомі дівчата кажуть, що не повернуться, бо в те місце, де таке пережив, де втратив дім, повертатися немає сенсу. Хтось говорить, що не зможе там бути, тому що стільки людей загинуло. А я першим поїздом поїду додому!
У Маріуполь повернуся, може, щоб попрощатися, може, — щоби жити, якщо квартира залишиться цілою. Наразі там усе дуже складно: беззаконня та анархія, росіяни грабують та зносять будинки. Мої ж старенькі батьки сплять і бачать, як повернуться. Окупанти вкрали у батьків старість, у дітей майбутнє, а у нас — життя», — сказала пані Наталя.
До слова. Значна частина переселенців, які через війну опинилися у Києві, планує залишитися жити у столиці. Настрої у групі внутрішньо переміщених осіб з’ясовувала соціологічна група «Рейтинг»
Читайте також: «Кияни приходять, щоб розрадити й приносять оладки»: переселенка з Чернігова відкрила у столиці зоомагазин.
Катерина НОВОСВІТНЯ, «Вечірній Київ»
Sourse: vechirniy.kyiv.ua
