Був комбатом нового покоління: маловідомі факти з життя легендарного Андрія Верхогляда

Коли десь говорять про сучасну та престижну українську армію, у голові з’являється ім’я — Андрій Верхогляд. Він — представник нового покоління командирів ЗСУ, які на початок повномасштабного вторгнення росії в Україну мали кількарічний бойовий досвід.

На війну він пішов одразу після завершення вишу у 2016 році. Брав участь в обороні Авдіївки, у 2017-ому Андрій разом з побратимами взяли позицію «Алмаз», де раніше був опорний пункт противника, утримували її під шквальним вогнем і відбивали атаки до підходу основних сил.

На фронті отримав серйозне поранення, але дуже скоро знову повернувся воювати.

Протягом усього свого життя Андрій слідував своїм принципам — справедливість, рішучість та людяність. Про нього говорили: «Веселий хлопець, що гатить орків» і «той, хто завжди з людьми і для людей».

«Вечірній Київ» продовжує серію пам’ятних публікацій «Пантеон Героїв», присвячених загиблим захисникам з Києва. Цей матеріал про Комбата 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців, Героя України з врученням ордена «Золота Зірка», лицаря ордена Богдана Хмельницького ІІІ та ІІ ступенів, підполковника Андрія Верхогляда.

РІС БІЛЯ КАЗАРМ І ГРАВСЯ У «ВОЙНУШКИ»

Андрій народився 18 квітня 1995 року у місті Рава-Руська на Львівщині, там ріс та навчався. Дитинство провів у Звягелі (раніше — Новоград-Волинський) на Житомирщині. Батько і дід Андрія — військовослужбовці. Втім з шести років його та старшого брата Дмитра (нині — військовослужбовець ЗСУ) мати Людмила виховувала сама, з батьком розлучилися.

Те, що він стане військовим, Андрій вирішив ще у 4 класі. І не дивно, бо ж ріс біля казарм, постійно бачив техніку, грався у «войнушки», як був малим.

Андрій під час екскурсії у військову частину. Фото: Оксана Андрійчук для «Вечірнього Києва»

Людмила виховувала синів «на армійський лад». Привчала до порядку та самостійності, готувала до дорослого життя. Андрій слухав мамині настанови, але, попри все, з дитинства був тим, хто пливе проти течії, хто веде за собою, а не йде за кимось у слід.

«Він завжди мав на все свою думку. Часто виникали питання, які суперечили усталеним поглядам. Але саме такі питання стимулювали не тільки його, але й усіх, хто був поруч», — розповіла вчителька історії та класна керівничка Андрія — Оксана Андрійчук.

Андрій разом з однокласником Андрієм Черначуком (нині капітан ЗСУ) та класною керівничкою Андрійчук Оксаною Леонідівною. Фото: Оксана Андрійчук для «Вечірнього Києва»

Про Андрія кажуть, що він «той, хто завжди з людьми і для людей». І ця риса характеру у нього проявлялася у найскладніших моментах, у час боротьби. Спершу — у стінах школи, а згодом — на полі бою. Пані Оксана досі переказує історію, яка трапилася з Андрієм в 11 класі. Бо ж вона — приклад незламності та відданості тим, з ким в одній команді.

Це трапилося під час змагань по гандболу, в яких брав участь і Андрій. Він так викладався під час гри, що раптом у нього піднявся тиск, стало погано.

«Він нікому нічого не сказав, не показав, що йому погано. Просто вийшов, впав у роздягальні й намагався дихати, йому забракло повітря. У такому стані його побачила секретарка, покликала медсестру і мене. Ми не дозволили Андрію продовжити участь у змаганнях через стан здоров’я», — каже пані Оксана.

Андрій впадає у злість: «Ви не розумієте, мені треба йти туди. Туди, де хлопці. Мені треба їм допомагати, за перемогу боротися». Ні медсестра, ні вчителька не могли більше сперечатися з ним, марно. Вирішили зробити так: якщо мама дозволить йому продовжити змагатися під свою відповідальність, то хай буде так. Людмила працювала неподалік, у дитячому садку, тож за кілька хвилин була у школі. Вона знала сина, як ніхто інший, розуміла його. Хвилювалася, але дала згоду.

Людмила стояла поряд у спортзалі до кінця змагань. І врешті вони перемогли. Пані Оксана досі згадує цю перемогу, зараз якої Андрій без вагань ризикнув своїм здоров’ям та життям.

«НАМАГАВСЯ РОЗДИВИТИСЯ СИТУАЦІЮ З РІЗНИХ БОКІВ»

Характер та віддача Андрія Верхогляда проявлялася не лише у спорті. Він був таким абсолютно всюди. Театральні виступи, навчальні конференції чи просто привітання однокласниць з жіночим днем — він був тим, хто завжди викладався набагато більше, ніж очікувалося.

Міг зіграти будь-яку роль — веселу чи сумну — байдуже. Усі у школі знали, якщо Верхогляд на сцені — це точно буде цікаво, креативно та весело, згадує його вчителька Оксана Андрійчук, яка була також керівницею театрального гуртка.

Та чим старшим він ставав, тим свідомішим було його рішення щодо майбутньої кар’єри.

Випускний клас, в якому навчався Андрій, 2012 рік. Фото: Оксана Андрійчук для «Вечірнього Києва»

Світлина з випускного альбому. Фото: Оксана Андрійчук для «Вечірнього Києва»

Готуватися до професії свого життя він почав ще у школі — підтягував англійську, багато бігав та тренувався, щоб здати нормативи під час вступу. Дуже любив історію і добре її знав.

«Йому недостатньо було того матеріалу, який є в підручниках. Він завжди намагався роздивитися ситуацію з різних боків. Одностороннє бачення — це було не про Андрія», — каже пані Людмила.

Якось вони з однокласниками писали «листи у майбутнє», в яких розповідали про те, ким стануть через рік, п’ять, 10 років і так далі.

Андрій, уже курсант, в гостях у рідній школі. Фото: Оксана Андрійчук для «Вечірнього Києва»

«Через рік бачу себе студентом військового вишу. А якщо не військового, то артистичного чи телевізійного. Через 15 років балотуюся у президенти України. Україна під наглядом Верхогляда стає першою в економічному рості», — йдеться у листі.

Андрій не зрадив свої дитячі мрії. Після завершення школи вступив в Академію Сухопутних військ у Львові, яку завершив з червоним дипломом.

«Там провчився в піхоті, іншого шляху для себе він не бачив. У нього цариця війни — піхота і крапка.

Мама його досить довго відмовляла. Казала, що ось, у тебе гарний диплом, гарні оцінки. Можливо, ще кудись хочеш вступити. Але він іншого не приймав — тільки військова справа і все. Хоча, йому ще подобалася журналістика», — розповіла дружина Марина Верхогляд.

ЗМІНЮВАВ АРМІЮ СВОЇМ ПРИКЛАДОМ

Через два тижні після випуску «Лівша» прийняв свій перший бій під Волновахою на Донеччині.

«Це був кінець березня-початок квітня 2016 року. Я по направленню потрапив у 72-гу бригаду, в перший батальйон. Одразу відправили під Волноваху. Через днів 5-7 Андрій разом з «Тайфуном» (воїн ЗСУ та Герой України Василь Тарасюк — ред.), вони одногрупники, приїхали з навчань («Rapid Trident» — військові навчання на території України в рамках програми «Партнерство заради миру» за участю військовослужбовців країн НАТО — ред.) Достроково стали офіцерами, і їх одразу направили у цю ж бригаду взводними у другій роті. На завданнях ми познайомилися, там і здружилися.

Перше враження, як їх побачив — діти. Вони були дуже юні. Андрію тоді був 21 рік. Головне, що я зрозумів з перших днів спілкування — це те, що хлопці не просиділи свої штани в інституті.

Вони готувалися, не тікали, а тверезо йшли і знали куди. Часто у 28-30 ти не розумієш, що хочеш робити у цьому житті. А вони вже тоді все розуміли. У них очі горіли», — згадує побратим і друг Андрія Дмитро Петрівський, позивний «Скорпіон».

Андрій Верхогляд («Лівша») та Дмитро Петрівський («Скорпіон»). Фото: Дмитро Петрівський для «Вечірнього Києва»

Війна застала Андрія ще на 2 курсі, тож тверезо розумів, що після завершення військового вишу одразу потрапляє на війну. Він вірив, що може змінити армію, і, як розповідають його друзі, до самої загибелі цей запал у нього не зник.

Він не збирався перевчати старших офіцерів чи реформувати структури. Армію змінював своїм власним прикладом, через особисті якості, які проявляв під час завдань. Він давав своїм підлеглим ті накази, які сам без вагань міг йти виконувати, що і робив.

«Була у взводі ситуація, що чи то хтось один, чи кілька людей провинилися. І Андрій каже: „Завтра зранку — каска, бронік і 5 км уперед“. Він встає зранку, надягає каску, бронік і біжить разом з усіма. Він не наказував людей, щоб потім подивитися на це. Він розумів, що в цьому і його вина, є недопрацювання. Він змінювався разом з ними», — каже Дмитро.

Андрій не ховався там, де було б безпечніше. В яких умовах жили його підлеглі, в таких умовах жив і Андрій. Це приклад для людей, який їх змінює, змушує замислитися.

«ЯКЩО ВЖЕ БИНТУЄТЕ, ТО БИНТУЙТЕ ВСЬОГО»

«Лівша» підтримував усіх, хто звертався до нього за порадою. Вмів знайти потрібні слова, щоб допомогти впоратися зі стресом чи якимись життєвими ситуаціями

«Наш батальйон був під Лисичанськом. Дуже важкі бої тривали. Я заїхав до Андрія, коли бригада зайшла під Бахмут. Був дуже знервований, бо важкі бої. Він мене заспокоював звичайними такими словами, пестливо-ніжними, обіймав. Казав: „Все буде добре, ти чого, все нормально“. Коли ми вже прощалися, то я посміхався», — згадує ще один побратим Андрія з позивним «Тамерлан» з 72-ї бригади.

«Лівша» та «Тамерлан». Фото: Тимур Абубакаров для «Вечірнього Києва»

Коли були втрати серед особового складу, то Андрій аналізував, що він як командир зробив не так. Свою злість виганяв на окупантах: розвалював ворожі позиції.

Про Андрія говорять, як про надзвичайно життєрадісного й енергійного воїна. На якісь проблеми він реагував з усмішкою, постійно жартував. При цьому його всі поважали: від солдатів до вищого командування. Він був прикладом для багатьох людей.

Якщо «Лівша» сварив, то всі довкола розуміли, що ситуація складна і поставитися до його слів треба максимально серйозно.

«Найбільше закарбувалося в пам’яті, коли він був поранений. Це було під Авдіївкою у 2016 році. Ми разом вечеряли, після чого він пішов до себе. Він іде і десь приземляється міна. Я чую по рації, що гукає мене. По голосу розумію, що не все ок. Біжу до нього. Він міг ходити, але був у великому шоку, весь у крові», — розповідає «Тамерлан».

Побратим завів його в укриття і викликав медиків. Поки Андрію надавали допомогу, «Тамерлан» пішов зустрічати евакомобіль. Коли він приїхав, то «Лівшу» забинтували з ніг до голови. У нього були проникні поранення по всьому тілу, в тому числі і в голову. Але Андрій був у свідомості та навіть жартував.

«Казав: «Ви мене так закутали. Я як мумія. Цікаво, як я виглядаю. Сфоткайте мене». Хлопці його бинтують, а він жартує. Каже: «Сильно так не треба, але якщо вже бинтуєте, то бинтуйте всього», — згадує «Тамерлан».

А далі — складна операція у Львові та реабілітація. День, коли його врятували, Андрій називав своїм другим днем народження і щороку після того їздив дякувати професору за те, що живий.

Після операції Андрій пробув на відновленні лише 30 днів з 50 відведених, бо ж рвався назад до хлопців, воювати. Йому навіть усі осколки не витягнули, як він вже знову був на фронті.

Вже дуже скоро саме на фронті він зустрів свою майбутню дружину Марину.

Марина та Андрій Верхогляд

Марина та Андрій Верхогляд

«ВАЛЬС ПІД ОБСТРІЛАМИ НА ДОНБАСІ»

Червень 2018 року. Марина випустилася з військово-медичної академії та одразу потрапила по розподілу в 72-гу бригаду, яка тоді знаходилася на Світлодарській дузі.

«Андрій на той момент уже був командиром роти, Народним Героєм України, керував ротою на нулі. Ми познайомилися як командир і начальник медичної служби батальйону. І одразу в нас трошки не уладналися відносини. Ми з ним постійно сварилися, було багато службових конфліктів», — згадує дружина.

Марина та Андрій Верхогляд. Фото: інстаграм дружини

Потім «Лівша» пошкодив ногу, Марина приїхала на виклик і з того моменту все почалося.

«Він такий: „О, капець. Сам начмед приїхав“. Почав мене підколювати. Потім ми стали більше спілкуватися», — розповідає дружина.

Це поранення нікуди не фіксували. Андрій відмовлявся їхати на рентген, тож жодних офіційних записів про нього не було. Стоячи з милицями на передній лінії він казав Марині: «Я маю бути тут, з хлопцями. Бачиш, загострення зараз, нікуди я не хочу їхати».

Після цієї травми в Андрія та Марини зав’язалася дружба, яка дуже швидко переросла у стосунки, а приблизно через рік — у шлюб.

Перед початком стосунків «Лівша» натякнув Марині про свої почуття, навівши у приклад стосунки Да Вінчі та Аліни Михайлової.

«Ось бачиш, Аліна і Діма, вони зустрілися на фронті, все в них класно, скільки років вони разом, на одній хвилі, вони завжди поруч. А ось ті цивільні, каже, то взагалі. У мене минулі відносини — все воно не так. На мене їдуть танки, я це кажу, а вона не розуміє»», — згадує Марина слова свого коханого.

«Він в приклад поставив їх, що от дивись: усе в нас вийде і навіть краще буде», — додає вона.

Дмитро Коцюбайло («Да Вінчі») та Андрій Верхогляд («Лівша»)

Дмитро Коцюбайло («Да Вінчі») та Андрій Верхогляд («Лівша»)

Перебування на війні — це наче оголення один перед одним, каже дружина. Ось чому їхні стосунки розвивалися з шаленою швидкістю. Там ви справжні, як є. Бо ж будь-які негативні риси випливають нагору ще в перші тижні.

Був період, коли Марина та Андрій приховували свої стосунки. Гуляли вночі, коли не було обстрілів.

У 2018 році був проєкт «Запроси мене з війни». У ньому брали участь Да Вінчі та Аліна. Марину та «Лівшу» не запросили, бо тоді вони ще не були у відносинах.

«Я кажу: Ось, бачиш, могли тебе запросити. Він каже: „Ти хочеш потанцювати?“.Кажу: „Так“. У нас тоді був перший повільний танець. Вальс в ніч під зорями, під обстрілами на Донбасі», — згадує кохана.

Згодом Андрій почав всюди запрошувати Марину, а друзям представляв її як наречену, хоча вона про серйозність намірів свого коханого не здогадувалася. У грудні 2019 року Андрію вручали відзнаку KyivPost за те, що він увійшов до списку 30-ти молодих лідерів віком до 30 років

«Він мене туди запросив із собою їхати. Зараз друзі розповідають, що Андрій вже тоді був налаштований одружуватися. Казав, що з нареченою їде. Я тоді про це не знала. Їхала як дівчина. Для мене відносини тоді лише починалися, а для нього все вже було максимально серйозно», — каже Марина.

Перший спільний світський вихід Марини та Андрія. «Лівша» отримував нагороду «Топ 30 найвпливовіших людей до 30 років». Фото: інстаграм дружини

Нагородження від KyivPost «Топ 30 найвпливовіших людей до 30 років». Фото: інстаграм дружини

Андрій не розумів, хто подав його кандидатуру. Йому лише зателефонували, щоб запросити на церемонію вручення.

«Ваш вплив там, на Донбасі. Ви знищуєте ворога, і досить гарно формуєте своїми діями військову структуру, так, як вона має бути за європейськими мірками, а не за радянським зразком», — сказали тоді Андрію організатори.

На церемонії нагородження було багато людей — поети, бізнесмени та інші. Марина розповідає, що Андрій дуже соромився. У своїй промові він сказав: «Хтось успішний у бізнесі, хтось в іншій сфері. А я просто роблю свою роботу і не розумію, чому стою зараз тут. Але дуже дякую, що визначаєте це, як якийсь вплив у нашому світі».

МРІЯЛИ ЗУСТРІТИ СТАРІСТЬ БІЛЯ МОРЯ

Наприкінці січня 2019 року Андрій та Марина вже, бувши у стосунках, полетіли у відпустку на Шрі-Ланку — перший острів, перший океан у їхньому житті, перша спільна подорож. Відпочивали екстремально, довіряли один одному, говорили про все.

Перша спільна подорож Андрія та Марини на Шрі-Ланку. Фото: інстаграм дружини

Перша спільна подорож Андрія та Марини на Шрі-Ланку. Фото: інстаграм дружини

Перша спільна подорож Андрія та Марини на Шрі-Ланку. Фото: інстаграм дружини

Перша спільна подорож Андрія та Марини на Шрі-Ланку. Фото: інстаграм дружини

Після повернення дізналися, що спільний друг Володимир Рунець отримав поранення у ногу. Він і почав закоханих розпитувати, коли ж весілля, на що вони відповідали: «От нога заживе — одружимося». І з того часу помаленьку почали готуватися, каже Марина.

На 8 березня Андрій подарував їй каблучку зі словами: «Не обручка. Я просто знаю, що ти хотіла таке, хоч мені воно і не подобається. А на пропозицію я тобі нормальне виберу».

Каблучка, яку Андрій подарував Марині, налізла лише на безіменний палець правої руки. Фото: інстаграм дружини

«Воно налізло лише на один палець, звичайно ж, безіменний, бо він просив дізнатися заступницю начальника штабу батальйону розмір і, звичайно, вона подумала, що то для заручин.

А коли я натякала, то коли нормальне кільце буде, сказав: «Навіщо? Вже і так ясно, що скажеш „так“. Всі думають, що ми заручені вже», — говорить дружина.

Невдовзі почали готуватися до весілля. Спочатку обрали дату подорожі, потім — дату весілля. Купили сукню, а коли дізналися, що Марина вагітна, то зробили фотосесію, побоюючись, що раптом сукня до того часу стане не за розміром.

Весілля відсвяткували 31 серпня, а 4 вересня поїхали у подорож весільну на Кіпр.

31 серпня 2019 року Марина та Андрій стали сім’єю. Фото: інстаграм дружини

31 серпня 2019 року Марина та Андрій стали сім’єю. Фото: інстаграм дружини

Весільна фотосесія Марини та Андрія Верхогляд. Фото: інстаграм дружини

На весілля «втекли» з Донбасу. Марина була вже на п’ятому місяці вагітності, але все одно продовжувала бігати з бронежилетами і рятувати життя. Вона — у Попасній, а він — у Новозванівці. Після відпустки Андрій — назад на фронт, а Марина пише рапорт, бо вагітна донечкою.

Усе сімейне життя цих двох пройшло на такій легкій та жартівливій ноті. Ще на початку Андрій попередив, що це будуть найбожевільніші стосунки у її житті й з посмішкою додав: «Готуйся».

Невдовзі після весілля у Марини та Андрія народилася донечка Юлія. Фото: інстаграм Марини Верхогляд. Фото: інстаграм дружини

Андрій, Марина та їхня донька Юлія. Фото: інстаграм Марини Верхогляд. Фото: інстаграм дружини

Найважче згадувати поїздку на Кіпр, каже Марина. Гуляли, дивилися на людей поважного віку, які щось п’ють на березі моря, потім сідають в авто і їдуть собі далі.

«О, це в нас така має бути старість», — говорили вони та мріяли про будиночок біля моря.

«А діти хай самі собі займаються, думали ми. Не треба нам оті городи та внуки.Треба буде відпочити удвох. Найважче, що тепер такого не буде», — каже Марина, не стримуючи сліз.

Був момент, коли Андрій задумувався над тим, щоб піти з військової служби. Казав, що «звільнюсь, як тільки закінчиться у мене контракт, бо тут вже жах». Але потім швидко змінив думку: «Ну я ж не кину своїх хлопців».

Всередині у нього могли бути якісь сумніви, або ж бушувала якась емоція, але ззовні він завжди був усміхнений і в піднятому настрої.

«Казав: „Все нормально буде. Чого ти переживаєш“. Він вселяв в тебе це все. І я справді думала, що все буде нормально. Він же сказав, значить так і буде», — розповідає Марина.

Сім’я Верхоглядів. Фото: інстаграм дружини

«ЗБИРАЙ ВАЛІЗУ. БУДЕ ВІЙНА»

Про те, що буде велика війна, Андрій знав ще задовго до її початку.

“Ми спілкувалися 29 січня в Умані на вшануванні пам’яті Андрія Кизила (загинув 29 січня 2017 року в Авдіївці — ред.) Всім батальйоном приїжджали попрощатися, і Андрій був там. Ми спілкувалися дуже довго. Розмов було багато, ставили собі різні питання. Він знав, що буде війна. Не знав, в якому масштабі точно. Хлопці відчували, що насувається щось. Раніше нас не раз страшили стягуванням ворожої сили, наступами. Але того разу настрій у нього них був набагато тривожніший. Казали готуватися», — згадує побратим Дмитро Петрівський.

У 10-х числах лютого Андрій приїхав до Марини зі словами: «Збирай валізу. Буде наступ». Дав вказівки, куди їхати, залежно від того, як будуть переміщатися ворожі війська. Сказав, кому дзвонити.

Марина і дворічна донечка Юлія не виїжджали з Київщини. Підрозділ Андрія висунувся на рубежі Києва ще 23 лютого, але завжди був на зв’язку.

«Я дуже переживала саме за Київщину. От за Донбас не так, бо ж наче було звичне середовище. На Київщину вони виїхали 23 лютого, тобто, не було нормальної розвідки, не було нормальних окопів, закріплення позицій. Їм це все треба було робити на ходу. Але все вдалося», — розповідає вона.

Потім його перевели до з першого до третього батальйону комбатом. Це була Бориспільщина. Мер навіть охрестив його «Веселий хлопцем, що гатить орків».

Про Андрія говорили: «Веселий хлопцем, що гатить орків». Фото: інстаграм дружини

«Лівша» завжди з гумором ставився до життя, а весь гнів зганяв на окупантів. Фото: інстаграм дружини

З гумором воював на Донбасі, з гумором продовжив нищити ворогів на Київщині.

Цікава історія трапилася на позиції в селі Русанів Броварського району. «Лівша» приїхав на позицію, де стояв його друг і побратим «Скорпіон» і каже:

— Є хороша новина, а є погана.

— Давай з поганої.

— Тут підтягують «Буратіно» русняве (важка вогнеметна система залпового вогню калібру 220 мм на базі танка Т-72 — ред.). І тільки на двох напрямках вони можуть під’їхати і вдарити найближче: це ваша позиція і ще одна позиція.

— А яка хороша?

— Не переживай, не завжди воно спрацьовує.

«ЗА ХЛОПЦІВ ПЕРЕЖИВАВ БІЛЬШЕ, НІЖ ЗА СІМ’Ю»

Попри постійні жарти та позитив, Андрій завжди сильно хвилювався за свій особовий склад. Він йшов за хлопцями, вів їх у бій, міг сам стріляти, хоч і не гранатометник.

«За статутом, командир мав би сидіти в укритті та керувати, але він постійно був попереду. Його задача — віддавати накази. Але завжди переважала його людська риса. Він, напевно, за хлопців переживав більше, ніж за сім’ю», — зазначає Марина.

Для нього головною задачею було збереження особового складу.

Як обстріл, то особовий склад моментально має йти в укриття. Один спостерігає, а решта приймають рішення. Без паніки.

Андрій з другом Володимиром Рунцем та побратимами. Фото: фейсбук журналіста

Після боїв на Київщині батальйон Андрія пішов на відновлення, тому три чи чотири рази на пів години/годину міг заїхати додому.

Перед тим, як їхати на Донбас, теж заїхав. Це була його остання зустріч з сім’єю.

Будучи в фронті, він завжди знаходив час, щоб написати дружні. Марина знала, що протягом чотирьох годин від обов’язково відповість.

Міг написати: «Штурм». Тоді дружина відповіла йому «+» і нічого не розпитувала, чекала.

«Наші відносини були особливі тим, що зараз чоловіки рідко пишуть своїм жінкам, де вони знаходяться, і чим конкретно займаються. В основному, щоб не травмувати їх. Та ця інформація їм нічого не дасть.

Зі мною він вже не розділяв, де я — на фронті разом з ним чи в декреті вдома сиджу. Розповідав про ситуацію. Писав, хто 200, хто 300. Я ж знала людей, з ким він воював, бо сама довгий час працювала з ними», — зазначає Марина.

І в листуванні постійно жартував. Коли українські війська прогнали окупантів з Київщини, то підрозділ Андрія відправили на Чорнобиль до кордону. Якось надсилає дружині голосове:

— Чуєш, а ти рада, що в нас є дочка?

— Рада, а що таке?

— Ну просто в Чорнобиль їдемо. То, напевно, другу дитину планувати вже не треба.

«ГАТИЛИ, ЩОБ ПРИБРАТИ АНДРІЯ, І ЇМ ВДАЛОСЯ»

У день, як «Лівши» не стало, нічого не передвіщало біди. З самого ранку подружжя досить гарно листувалися. Марині принесли ордер на службову квартиру.

«Якщо ми кожен день розмовляли про якісь штурми та втрати, то в цей день ми просто обговорювали питання стосовно квартири, переїзду і так далі. Я йому ще написала купу повідомлень, які з обіду він вже не читав.

Скріншот: інстаграм Марини Верхогляд

Скріншот: інстаграм Марини Верхогляд

Ближче до ночі я побачила у командира бригади допис у фейсбуці «Йдуть найкращі…», але без імен.

Я одразу перевірила, чи були онлайн усі командири бригади. І вони всі були онлайн, окрім Андрія. Командир був другом Андрія, і я розумію, що для командира бригади, для Слов’яна, Андрій — кращий з кращих. Мені ніхто не хотів нічого відповідати. Не хотіли бути першими, хто принесе мені цю звістку», — розповідає Марина.

І десь посеред ночі друг сім’ї Верхоглядів, журналіст Володимир Рунець написав Марині: «Киця, він загинув».

Володимир Рунець та Андрій Верхогляд. Фото: фейсбук журналіста

Зранку їй зателефонував командир, наважився. Сказав: «Пробач, Андрія більше нема» і кинув трубку. Згодом він розповів, що Андрій вів групу людей через ділянку, яку вони боялися проходити. Командир показав приклад, пішов разом з ними. Туди завів, коли йшов назад, то потрапив під обстріл.

«Вони (окупанти — ред.) десь по рації чи ще якось зрозуміли, що йде з ними командир. Це така гарна „рибка“. І коли Андрій повертався до КСП (контрольний спостережний пункт — ред.), то почався щільний артилерійський вогонь. Гатили всюди, щоб прибрати Андрія, і їм це вдалося», — згадує дружина.

Спершу ніхто не міг нічого сказати, бо не могли підійти до того місця через небезпеку. Тіло Андрія забрали через 10 днів з ворожих позицій. Це не був наказ, швидше прохання. Зібрали групу добровольців, які готові були піти за командиром. Багато хлопців вдячні йому за життя, тож погодилися віддати останню шану. Вони швидко увірвалися туди, схопили його і поїхали назад. Ця операція була дуже успішною, каже Марина.

«Лівша» загинув 22 червня 2022 року в районі Світлодарська. Було літо, нестерпна спека. Тіло Андрія було в такому стані, що навіть судмедекспертиза не встановила причину смерті.

Андрія поховали у його рідному Звягелі на Житомирщині. Фото: фейсбук Володимира Рунця

«Нас друзі американці навчали, що офіцер не має виконувати деякі задачі, це мають робити сержанти, бо офіцер — це дуже великий вклад в державу. Але наш менталітет та специфіка армії (тут велика частина мобілізованих) такі, що авторитету не заробиш, якщо своїм прикладом не покажеш, як треба. Можливо, саме це і стало фатальною помилкою», — розмірковує Дмитро Петрівський.

Побратим досі зі сльозами на очах згадує Андрія, говорячи про нього, як про найбільшу особисту втрату у цій війні. Дмитро потрапив на посаду, де займався похованнями військовослужбовців. Каже, з часом професійна деформація почалася, бо загиблих почав сприймати більше як статистику. Але цю втрату досі не може перенести. Боляче.

«Ми втратили дуже великий цвіт нації, в тому числі в офіцерському складі. Андрія дуже не вистачає, його підтримки. Коли було найважче, то я завжди його набирав і розповідав про все. «Лівша» тверезо оцінював ситуацію, ніколи не осуджував.

Я від себе скажу, що він міг би реалізувати себе у будь-якій структурі. Настільки він був командним гравцем. Реалізував би він себе і в бізнесі, і будь-де. Завжди вчиняв по справедливості. Починав із себе», — додає побратим.

«МАМО… ВІН ЖЕ НА НЕБІ, НЕ ПЛАЧ»

Маленьку Юлю на прощання не брали. На сороковий день Марина наважилася розповісти дочці, що насправді трапилося, чому постійно плаче мама і так багато заплаканих людей приходять додому.

Вони з донечкою приїхали на кладовище раніше за всіх. Марина підвела Юлю до могили і сказала: «Ось пам’ятник татка. Його вже з нами немає. Він на небі, нас оберігає, щоб у нас все було добре. Але ми завжди можемо до нього звернутися, і він завжди-завжди допоможе. Він завжди поруч».

Маленька Юля досі шукає татка, хоч знає, що він на небі. Фото: інстаграм дружини

Донечка часто згадує тата. Фото: інстаграм дружини

Донечка часто згадує татка, сумує, просить показати відео з ним.

«Я ключі давала батькам. Вона каже: «Не можна, це татові». Я її хочу полоскотати, вона каже «Ні, не можна. Тільки тату можна». Буває, каже, що він дуже зайнятий на роботі. А буває питає: «Мамо, чого ти плачеш, ти сумуєш за татом? Та він же ж на небі, не плач. Ти казала, що ми сильні. Чого ти плачеш?»

Вона та рушійна сила, яка витягує мене і дає сили рухатися далі», — говорить Марина.

У січні 2023 року Андрію посмертно надали звання підполковника. Погони загиблому Герою вручила співачка Надія Дорофєєва, виконавши його останню волю. Ще на війні «Лівша» любив слухати треки української виконавиці. На 27-річчя, яке він відсвяткував на передовій, побратими організували йому привітання від Надії. «Лівша» часто жартував, що наступне військове звання йому вручатиме саме Дорофєєва.

«Є у нас на війні одна штука. Намічається бій, колона йде, ми дивимося кліп Наді Дорофєєвої „Gorit“. „Горить русня“, воно під це підходило. Послухали „Gorit“ і бій буде класний, все буде чітко», — процитувала слова покійного чоловіка Марина Верхогляд.

Андрію Верхогляду також посмертно присвоїли звання Героя України і орден « Золота Зірка». Фото: інстаграм дружини

Герої не вмирають не лише тому, що пам’ять про них живе вічно, а й тому, що навіть після своєї загибелі вони продовжують змінювати суспільство. Андрій — приклад таких людей. Друзі та рідні, з якими «Вечірньому Києву» вдалося поспілкуватися під час підготування матеріалу, відзначали, що Андрій змінив їх та допоміг переосмислити певні речі навіть після загибелі. Коли важко, вони згадують його настанови та безмежну любов до життя. Згадують його силу і самі стають сильнішими.

Вічна пам’ять і велика шана Герою України Андрію Верхогляду.

Редакція «Вечірнього Києва» висловлює вдячність дружині Марині Верхогляд, побратимам Тимуру Абубакарову та Дмитру Петрівському, а також вчительці Оксані Андрійчук за допомогу у підготовці матеріалу.

Ми зв’язувалися з мамою Андрія Людмилою Верхогляд із запитом про інтерв’ю. Але жінка досі важко переносить загибель свого сина, тож деякі факти з дитинства ми використали з інтерв’ю Людмили для hromadske.

Юлія СЕРГЕЄВА, «Вечірній Київ»

Sourse: vechirniy.kyiv.ua

No votes yet.
Please wait...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *