Есе створено у рамках тематичного фокусу PEN Ukraine 2026 "Відчуття дому". Проєкт втілюється за медійної підтримки Суспільне Культура.
В арсеналі української класики Оксани Забужко є поезія "Прип'ять. Natura Morta", де застигла панорама занедбаного житла в Прип'яті. Я знову звертаюся до нього кожного квітня:
Зайдіть! Зайдіть, озирніться — ні душі навкруги!..
(Лиш повітря, насичене, склеїлось —
наче катком по ньому пройшлися).
А ще светр недокінчений досі тепло чиїхось рук береже,
І розгорнута книга — зі слідами нігтів чиїхось!
Після періоду мовчанки, явної неправди, замовчування даних про те, що сталося в ніч на 26 квітня на Чорнобильській АЕС, влада віддала розпорядження евакуювати людей з міст Чорнобиль і Прип'ять.
"Увага! Увага!" , — доносився бездушний російський голос із репродуктора з командою зібрати все нажите в єдину валізу і виїхати, кинувши домашніх тварин, оселі, приятелів, спочатку на короткий строк, у міста та села Київської області, а з часом назавжди — у Суми, Переяслав, Київ, Бровари.
Чи це був дім? Той, що залишився в зоні відчуження?
Дім став небезпечним: бідні дитячі забавки, незграбний радянський одяг, типовий сервіз зараз могли призвести до летального результату. Хоча майже жоден з жителів довкола ЧАЕС не розумів, як діє радіація і як запобігти або мінімізувати радіоактивне зараження.
З плином років будівлі тих, кого вивезли похапцем, стануть місцем паломництва для закордонних туристів і сталкерів, котрі пробиратимуться в зону в пошуках адреналіну. Зірване існування в покинутих містах буде виставлене на загальний огляд, а господарі того існування отримають статус "переселенців". Тих, хто продовжить жити у першій і другій зоні, які підлягатимуть евакуації, назвуть "самоселами". Ті, хто залишиться жити у третій і четвертій зонах, отримають посвідчення "постраждалого" від катастрофи на ЧАЕС. Я маю такий документ третьої категорії. Зелена книжечка, котра відповідно до законодавства України дає мені різні преференції, наприклад чорнобильську допомогу, коли я вчилася в університеті.
Я з'явилася на світ далеко від того, що мало бути моїм домом, на землі прабабусі на Вінниччині, котра збудувала самостійно хату після того, як 1937 року зник мій прадід Микола, з грецькими генами і грецьким профілем. Ліжком мені слугувала стара бабусина скриня, в яку вона складала виткані чорні килими з червоними трояндами в бессарабському стилі. На білих стінах відбивався величний виноградник, який огортав дім зліва і з якого прабабуся Настася робила чудове червоне вино та зберігала його у великому льоху під будинком, що скидався мені на бомбосховище.
Чи це був дім? Той, де я навчилася дихати вільно?
Я з'явилася на світ в одному місці, виросла в іншому, а в свідоцтві про народження маю записаним зовсім третє місце народження — це визначило все моє життя і безперервні пошуки дому. Згодом до цієї трійки додалася й четверта складова — Італія. Я завжди вважала, що це прадідівська середземноморська кров штовхала мене в подорожі, скільки я себе пам'ятаю.
Я росла в третій зоні, а наш район навколо руйнувався, як руйнуються радіонукліди. Люди виїжджали, села вимирали одне за одним. Я бачила, як зникало місто Поліське, куди щороку ми їздили до лікарні обстежувати свої збільшені від радіації щитовидки. Лікарі рекомендували не їсти взагалі або їсти менше того, що ми вирощували на городах, в садах і знаходили в лісі, але у скрутні дев’яності то були чи не єдині смаколики, а іноді навіть єдина їжа. Нас називали "дітьми Чорнобиля" або "чорнобильськими дітьми".
Дім став негостинним, місцем, яке не могло мене захистити. Мій обрій — поліські ліси та поля — міг мене знищити, ненароком — він також боровся з радіаційними ранами.
Чи це був дім? Той, де я пішла до школи в незалежній Україні?
Один раз на рік, після Великодня, трасою, якою курсували евакуаційні автобуси 1986-го, а 2022-го курсуватимуть російські танки, переселенці поверталися в наш район на поминальні дні. Прибирали на могилах, бачилися з колишніми сусідами, котрих розкидало по всій Україні. Щороку їх ставало менше, бо переселенці вмирали, як говорили тоді, від туги за домом, а насправді від радіації. Їхні оселі заростали деревами, падали додолу цеглою, залишалися стирчати величаво догори тільки піччю, котра й досі зберігала запах хліба та пиріжків — природа брала своє, поглинаючи все довкола жадібною зеленою стихією.
Я зустрічала переселенців у дитячих таборах, куди дітей Чорнобиля возили щороку на оздоровлення. Ми впізнавали одне одного за характерним поліським говором: "квїтки", "бїлий", "вун".
З середини дев'яностих як дитина Чорнобиля я проводила літні місяці в Італії — прадідова кров тягнула до Середземномор'я. Я приїжджала в італійське містечко в регіоні Трентіно, віднаходила у шафі свої ключі, свій телефон і починала жити іншим життям, вбирати іншу культуру, розмовляти іншою мовою, котра з кожним роком ставала все більш рідною.
Чи це був дім? Той, який відкрив мені свободу та Європу?
Коли 2014-го українці в Донецьку, Луганську та Криму знову збирали життя в одну валізу, я дала шанс Італії стати домом, а 2022-го український дім покликав мене назад і поставив мені питання ребром: де твій дім?
Українці знову складали своє життя в одну валізу. У Маріуполі, у Херсоні, у Харкові й знову ж таки в окупованій Чорнобильській зоні, де росіяни окупували Чорнобильську АЕС та почали рити траншеї у Рудому лісі — найбільш радіоактивному місці на планеті.
Дім знову перестав бути притулком. Дім знову міг тебе вбити. Завалити уламками від російської ракети, поки ти спиш у своєму ліжку або п'єш ранкову каву на кухні.
"Де дім? Що є дім?" — запитували ми себе. Я — коли вперше у серпні 2022-го автобусом в'їжджала вночі в Україну з Польщі. Коли італійську витісняла українська під час розмов з друзями й батьками. Я запитувала себе, куди поділася італійська версія мене, коли проводила довгий час в Україні. Та, що жестикулює, говорить більше, ніж зазвичай говорять українці, харчується за графіком і не звикла до такого швидкого українського сервісу. Запитувала себе й тоді, коли поверталася до Італії, де орієнтувалася так добре, що я могла наосліп дістатися з аеропорту до квартири і з квартири до університету, на відміну від Києва, де почала забувати назви вулиць та номери маршруток, котрі їздять туди, куди мені потрібно.
Я писала роман про пошуки дому, описувала кожен дім у подробицях, дала назви кожному дому: дім з виноградником, дім із піску, дім, де було більше дверей, ніж стін, дім, який висить у повітрі, а знайшла дім у людях — найближчих і найдорожчих.
Коли матеріальне стало несуттєвим, коли навчилася дуже швидко змінювати й пристосовувати свій гардероб до нових вимог, коли бібліотека, котру збирала книжка до книжки, не змогла поміститися в одну валізу і розійшлася між друзями та українськими бібліотеками в Італії, дім зосередився в людях. У тих, хто пам'ятає тебе маленькою, хто має з тобою спільні інтереси, хто точно посміється з українського мемчика про бавовну, хто вболіває разом з тобою за українську збірну з футболу і за Еліну Світоліну та Марту Костюк на світових кортах. У тих, з ким можна помовчати, тому що тебе розуміють без перекладу, з ким разом можна пережити втрати й віднайти заново сили.
Дім у тих, хто спільно з тобою просуває українські наративи в Італії, хто попри всі ризики нічого на цьому не заробити публікує українські переклади, організовує українські події, не дуже розуміючи мову, але маючи емпатію, хто пропонує нарешті перейти від написання Chernobyl до Chornobyl. Дім в Києві й у Львові. Дім в Лондоні та Парижі. Дім у Канаді та Трентіно. Дім у Мілані, де після всіх денних перипетій, вдома на мене чекають українські меми, український YouTube, Megogo, футбол та теніс і найрідніші обійми.
Життя українців знову виставлене на загальний огляд, воно стало об'єктом уваги світових фотографів та журналістів. Російські ракети роздягають українські будівлі, оголюють цілі під'їзди, квартири, притулки. Дім став вразливим, але водночас і міцним.
"І ти ніколи
не забувай, ніколи
не будеш без свого дому", — заповідала Вікторія Амеліна.
Питання, які ми собі ставили в пошуках дому, поступово знаходять свої відповіді, одне стало вже точно очевидним: коли ми знаємо, де дім, ми його вже ніколи не віддамо.
Слідкуйте за нами у Facebook, Instagram і Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв'язатися у соціальних мережах та через електронну пошту: [email protected]