«На вибори після війни повинні прийти ті, хто був на фронті»
Восени народні обранці Київради розпочнуть свій сьомий рік роботи. Виборів не відбувається, суспільство виснажене війною, а громадський нагляд стає дедалі слабшим. Проте кияни під час війни боронять не лише зелені зони та культурну спадщину, але й університетські землі.
Так, на території Національного університету імені Карпенка-Карого фірма, пов’язана з Денисом Комарницьким, а саме приватне акціонерне товариство «Зодча Діадема», мала намір звести черговий житловий комплекс. Студентам та керівництву університету довелося протягом кількох років спільно з прокуратурою захищати приміщення освітнього закладу.
Про цю історію, причини хаотичної забудови Києва, відповідальність депутатів міськради, роль громадського контролю та майбутнє української політики після перемоги йдеться у спеціальному випуску проєкту «Києве мій» від громадської ініціативи «Голка».
Співрозмовник випуску – Богдан Бенюк, актор, народний артист, завідувач кафедри акторської майстерності та режисури університету імені Карпенка-Карого, художній керівник Театру на Подолі. Митець свого часу також обіймав посади народного депутата та депутата Київради.
«Наша швидкоплинна пам’ять – головна небезпека»
У Києві зараз проживає багато людей, які переїхали сюди через війну. Коли до вас прибувають гості, куди ви їх запрошуєте, аби показати «справжній» Київ?
Я звик до центральної частини Києва, знаю її досконало, адже працював саме тут. Це Театр імені Франка та Театр на Подолі, поряд – Верховна Рада та Кабмін, а також Київрада.
Центральний Київ – неймовірно мальовничий. Я пам’ятаю його ще з 1972 року, коли вперше приїхав сюди. Мій брат Петро, також народний артист України, тоді показував мені місто. Я пам’ятаю, як піднімався фунікулером до Міністерства закордонних справ. І ця зелень, ці чудові будівлі справили надзвичайно приємне враження.
А зараз Київ захаращений висотними будівлями, він зіпсований.
Я народився не в Києві, приїхав сюди після школи із села Битків на Прикарпатті. Мені пощастило вступити до університету, де українська мова була робочою, а не російська. Тому я не відчував жодного дискомфорту. Навколо всі спілкувалися українською. Пригадую, коли я вже працював у Театрі імені Франка, заступник директора, почувши, як я розмовляю українською зі своїми дітьми, звернувся до мене: «Богдане, навіщо ти псуєш своїх дітей?» Я запитав: «Чому?» А він відповів: «Віддай їх до нормальної школи – російської».
Я нічого не відповів.
Ведучі проєкту «Києве мій» – Наталія Соколенко та Сергій Костянчук з актором Богданом Бенюком фото: holka.org.ua
Ви часто публічно висловлюєтеся щодо мовного питання. Наскільки гострим воно залишається під час цієї страшної війни з Росією, яка століттями нав’язувала українцям свою мову?
Я ще жив у селі, коли приїжджали хлопці з радянської армії і не могли спілкуватися українською. Гуцули не могли говорити рідною мовою! Я слухав їх і думав: як це можливо? Вони за два роки забули все на світі.
Ось чому ця швидкоплинна, коротка пам’ять є надзвичайно небезпечною для українців. Нам зараз необхідно мати довгу пам’ять, адже у нас є ворог… Дуже страшний ворог.
Якось я чув в одному телеінтерв’ю, як дівчина сказала: «Нам потрібно навчитися ненавидіти свого ворога до смерті». І вона абсолютно права. Якщо не навчимося, то наша скороминуща пам’ять зіграє з нами дуже поганий жарт.
Кияни, на жаль, мають коротку пам’ять. Під час Революції Гідності у 2013 році ми пам’ятаємо, як ставленик Януковича, голова КМДА Олександр Попов, виконуючи вказівки злочинного режиму, встановив на Майдані «йолку», блокуючи народний протест, а потім розпочався розгін Майдану. Минуло небагато часу, і на місцевих виборах у 2020 році той самий Попов, як представник проросійської партії, посів друге місце на виборах мера Києва, обігнавши навіть Притулу. Як зробити так, аби на наступних виборах кияни проголосували свідомо, обрали справді патріотичних, гідних і адекватних кандидатів?
Не тільки кияни! Усі українці повинні поставитися відповідально до голосування. Я вважаю, що на вибори після війни мають прийти ті, хто пройшов через фронт. Мені здається, тільки так можна очиститися від тих, хто «ла-ла-ла» язиком плеще, але нічого не робить.
У Печерському районі столиці представник ОПЗЖ Попов отримав найбільшу підтримку графіка: holka.org.ua
«Свобода», до речі, не потрапила до Київради на виборах, про які ви згадуєте, а після повномасштабного вторгнення пішла воювати. Дуже мудро вчинила. Партія у 2022 році оголосила про призупинення політичної діяльності і її члени пішли на фронт, включно з головою Олегом Тягнибоком (У червні 2026-го Олег Тягнибок отримав поранення, коли в його автомобіль влучив ворожий дрон – ред.).
Після війни відбудуться повоєнні вибори, і постане питання, хто балотуватиметься та кого ми зможемо залучити, зокрема до місцевого самоврядування столиці. Навантаження у Київраді надзвичайно серйозне – засідання ради та, наприклад, бюджетної комісії можуть сумарно тривати 80-90 днів. Місто, яке має мільярдний бюджет, взагалі не платить за цю роботу, і саме тому туди проштовхують своїх людей забудовники. Де ж ми знайдемо волонтерів, які місяцями працюватимуть на киян і чесно розподілятимуть бюджет міста Києва?
Це щоденна праця. Повірте! Кажу як колишній депутат Київради. Важка праця і неймовірно складна. І те, що депутати повинні отримувати гідну зарплату – безсумнівно, так. Це стосується як Верховної Ради, так і, без сумніву, Київради.
Як депутати можуть працювати деінде, а потім вирішувати питання міста? Це обман. І депутати обласних рад так само. Це робота на суспільство, на благо людей, які їх обрали, і ця праця має оплачуватися.
Мало хто готовий наважитися йти в політику, вважаючи, що це йому зашкодить і він не готовий до цього. Чи заважала вам політична діяльність вашій театральній кар’єрі?
Вона тільки допомагала. Коли я приєднався до «Свободи», мені казали: «Ви ж такий артист, навіщо псуєте своє реноме? Ви йдете в таку партію. Від вас же глядач відвернеться!» Я відповідав: «Глядач наш мудрий і розуміє, що якщо людина має таку позицію і не зраджує її, то ця позиція заслуговує лише на повагу».
До речі, була історія, коли мене ледь не звільнили з Театру імені Франка за політичну позицію. Це було у 2004 році під час президентських виборів. Ми з моїм колегою Анатолієм Хостікоєвим дуже активно висловлювалися на підтримку кандидата Віктора Ющенка. Тоді нам організували гастролі до Мінська. Ми з Хостікоєвим відмовилися їхати, оскільки влада тоді відмовилася визнати перемогу Ющенка у другому турі, коли його проводили вперше. Нам було не до гастролей, ми їх зірвали. І дирекція нашого театру готувала документи про наше звільнення. Але ситуація швидко змінилася – Ющенко таки переміг у повторному другому турі. Тоді керівництво театру передумало нас звільняти. Вони й самі пішли на Майдан роздавати людям мед.
Потрібно бути чесним від початку до кінця – не зраджувати свою позицію. Ця сміливість має бути рушійною силою кожного українця. А коли людина крутиться, як флюгер, тоді що? Людина повинна проявити сміливість і не боятися таких речей.
Буває так, що людина скаже щось правильне, а її піднімають на кпини, і людині на мить стає страшно. Одному колезі-викладачеві сказали: «Ти сказав таке слово про російську мову! Ти можеш закінчити так, як Ірина Фаріон!»
Актор Богдан Бенюк фото: holka.org.ua
Такі погрози створюють охолоджувальний ефект у суспільстві, і тоді люди бояться давати правдиву оцінку чи виступати проти чогось. Ви зазначили, що Київ захаращений висотками. Як знайти баланс між розвитком Києва і збереженням його історичного вигляду?
Ну, є ціла комісія в Київраді – комісія з питань архітектури, містопланування та земельних відносин, яка займається проєктуванням і Генеральним планом на довгі роки. От там закладена міна уповільненої дії. Чинний генплан неадекватний. Скільки говорили про те, що потрібно всі державні установи з центральної частини Києва вивезти, побудувати на Лівому березі урядове містечко, а тут би місто звільнилося і функціонувало зовсім інакше. А так воно все – машини зранку не можуть в’їхати до Києва, ввечері не можуть виїхати звідси, і постійний колапс.
І ще я не розумію, як за наявності Генплану, у нас є такі дивні ділянки в Києві: от я їду до села – до Софійської Борщагівки – їду швидкісним трамваєм №3, він впирається в недобудований триповерховий незавершений будинок? Той, хто будував, втік за кордон, гроші забрав. Але як йому дозволили це будівництво? Трамвай заїжджає в той недобудований підвал, пасажири виходять, розвертається і виїжджає назад, і так триває роками.
Будівництво ТРЦ April City розгорнули просто над трамвайними коліями і… покинули. Кияни подали е-петицію з вимогою знести недобуд фото: facebook.com/Vitaliy.Klychko
Але ж у Києві захоплюють не лише зелені зони, і руйнується не лише культурна спадщина. Землі університетів також під прицілом забудовників. Ви викладаєте в Національному університеті театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого. Це Печерськ – золота земля. Офіс Генерального прокурора звернувся до Верховного Суду, аби захистити приміщення університету від забудовника, і прокуратурі це вдалося.
О! Суди можуть розпочатися знову. Це може бути така ж тривала історія, як і з війною. Річ у тім, що Печерськ – це дуже привабливий район. Судді, куди б ми зі студентами не приходили, втрачали дар мови, відкладали всі свої рішення, ховали їх, казали нам, що завтра буде засідання, думаючи, що студенти не прийдуть. А ми знову приходили. Треба говорити, заявляти і добиватися свого. Адже бандитизм, зло – воно прагне тиші, аби про нього не говорили.
Поки дати виборів у календарі немає, депутати Київради вже шість років на своїх посадах. У такій ситуації самим киянам слід активніше взаємодіяти з Київрадою, послідовно відстоювати свої позиції щодо незаконних забудов та інших нагальних питань. Але активістів, які збираються під стінами мерії, небагато, і їх дехто може називати міськими божевільними. Чому людям нашої громади так складно об’єднуватися для захисту своїх інтересів?
Дивишся, там, міністри чи всякі ці злодії. Вони порозбігаються по всьому світу. Чи десь у Хмельницькому лежатимуть на доларах, рахуючи гроші…
Небажання, байдужість, яка в нас глибоко сидить, заважає… «Я чогось досягнув і байдуже до всього і всіх!» – така позиція. Ми дуже швидко втомлюємося. Ми запалюємося і згасаємо. У нас майже немає лідерів, які бігають на довгі дистанції, їх дуже мало. Треба виховувати таких людей. Шукати серед молоді. Але багато молоді зараз виїжджає за кордон, а чи повернуться вони? Втім, навколо є ті люди, які світяться вогнем – на них і слід покладатися.
«Театр став лампою для душі»
Мистецтво мало б формувати активну громадянську позицію. Чи можливо створити для молоді виставу про активну громадянську позицію? Хай би молоді глядачі дивилися такі вистави, і в них би сформувалося це мислення активного мешканця міста, аби вони проживали в нашому місті цю роль?
Театри бувають різні. Є такі, що відгукуються на щоденні події, про які ви говорите. Але тут варто розуміти: драматичний театр не в змозі встигнути за зміною ритму сучасності. Це не документальне кіно, яке ти сьогодні зняв, змонтував і демонструєш.
Театр повинен витягувати класичні твори на сцену, щоб показати людям переосмислення якоїсь сцени, як, наприклад, у виставі «Сто тисяч» Івана Карпенка-Карого. Приходять десятикласники і кажуть: «Так це ж цікава вистава!» Ніби все це відбувалося давно – вже понад 100 років від тієї епохи. Їм спочатку здається, що це така давнина, яка не має стосунку до сьогодення. А тут раптом театр каже: є, ось у цій виставі і ваше сьогодення!
І знаєте, що ще про українських діячів? У Театрі на Подолі зараз ставлять дуже цікаві вистави, написані, хто б міг подумати, американцем! Його звати Річард Нельсон. Він був у Києві в 2022 році, вже після повномасштабного вторгнення, провів там два з половиною місяці, отримав такий адреналін! Тривоги тривали по 6-7 годин, вже не можна було й на вулицю виходити, світла не було, а ми тут грали вистави, і він це все бачив.
Так от, через два роки після тих подій, у 2024 році, в Театрі на Подолі відбулася прем’єра вистави за його п’єсою «Тускуланські бесіди». Там про події та діячів Стародавнього Риму, а от у 2025 році ми вже показали виставу про Леся Курбаса за п’єсою Річарда «Як вщухне бурхлива буря зла».
А почалося все з того, що Річард зайшов до театрального музею в Лаврі і побачив там афішу Курбасівської вистави. І саме ця афіша спонукала його почати пошуки історії Курбаса, і він – американець – зробив геніальну річ про нашого діяча Курбаса.
І ще Річард написав історію про останній великий день Лесі Українки в Києві, як її зустрічає мама – письменниця і громадська діячка Олена Пчілка – та інші рідні, як вони готуються святити паски, розмовляють про життя. Річард каже, що Леся Українка стала для нього великим відкриттям.
Люди після початку повномасштабного вторгнення пішли до театру. Нам довелося буквально полювати за квитками на «Сто тисяч»…
Тому що театр став ніби лампою для душі. Люди мають тут великий вихід своєї негативної енергії, театр саме дозволяє їм це зробити.
Актор Богдан Бенюк фото: holka.org.ua
Театр на Подолі платить свою ціну за нашу і вашу свободу. Є актори, які загинули на російсько-українській війні, зокрема Василь Кухарський і Юрій Феліпенко.
Ще троє служать. Нещодавно минув рік від загибелі Юрія Феліпенка. Ми пішли колективом на його могилу на Берковецькому цвинтарі. Біля Юри – квадрат метрів 100 – прапори над кожним воїном. Я помолився біля Юрка, а потім почав дивитися, з якого року народження там поховані наші бійці. Дивлюся – той прожив тридцять років, той – сорок. Це ті, хто мали б народжувати дітей. Вони зупинили цю велику навалу.
Я пам’ятаю, як Юрко прийшов до мене в кабінет і сказав: «Пане Богдане, я йду в армію. Я хочу йти, за три тижні мене вже забирають. Хотів передати свої ролі, щоб ви могли ввести на них інших акторів. Вибачте!» Я йому відповів: «Ти в мене просиш вибачення? Так я маю стати на коліна перед тобою, що ти йдеш, а ти просиш вибачення!»
Юрій Феліпенко, актор Театру на Подолі, загинув на російсько-українській війні 14 червня 2025 р. фото: instagram.com/y.felipenko
Багато акторів різних театрів полягло на цій війні: і з Театру оперети, і з Театру імені Франка, і з Оперного театру теж. Ну, актори ж, теж громадяни України.
Василь Кухарський, актор Театру на Подолі загинув на російсько-українській війні 7 грудня 2023 р.
Саме тому, що така ціна платиться за нашу свободу, кожен має усвідомлювати свою роль у державотворенні і взяти на себе відповідальність – і зараз, і на прийдешніх повоєнних виборах, а після них – контролювати роботу влади та брати участь як у житті власної громади, так і в житті України. А на вибори мають йти ті, хто пройшов фронт.
Наталія СоколенкоСпівавторка проєкту «Києве мій» громадської ініціативи «Голка»
Сергій КостянчукЗасновник громадської спілки «Музей видатних киян», співавтор проєкту «Києве мій»
Источник