Юрій Гуржи — музикант, композитор, діджей та сторітелер, уродженець Харкова, який понад чверть століття живе в Берліні. Він став одним із ключових голосів української та східноєвропейської діаспори, що переосмислює свій досвід через музику, тексти та публічні виступи.
Засновник та співзасновник культових проєктів, таких як гурт RotFront, бенд Shtetl Superstars, тріо The Disorientalists та Kaminer & Die Antikörpers, Юрій уклав понад десяток компіляцій на європейських лейблах. Роками він досліджує, як змінюється звучання мігрантських та єврейських спільнот у Європі.
У 2022 році вийшла його перша книжка «Richard Wagner & die Klezmerband. Auf der Suche nach dem neuen jüdischen Sound in Deutschland» — подорож у пошуках «нового єврейського звуку» в Німеччині, що поєднує музичний репортаж із роздумами про пам’ять, міграцію та ідентичність. Друга книжка — «Ein Aquarium voller Schlüssel. Charkiw und die Fotos meines Vaters» — повертає Юрія до Харкова через сімейні архіви, короткі оповідання та сучасні воєнні рани міста.
Від лютого 2022 до квітня 2024 року Гуржи вів український щоденник часів війни для Der Tagesspiegel, фіксуючи повномасштабне вторгнення Росії з особистої перспективи «міждвохсвітів». Паралельно виходили його музичні проєкти на стику літератури й звуку, зокрема кілька альбомів, створених разом із Сергієм Жаданом, де поезія стає піснями, а пісні — хронікою українського досвіду. У січні 2024 року вийшов їхній спільний реліз «Шостий Псалом».
Юрій Гуржи: Музикант, сторітелер, амбасадор України
— Ти один із небагатьох наших амбасадорів, хто стоїть на перехресті музики й літератури. Але твоя перша ідентичність — музикант, чи не так?
— Абсолютно. Музикант. Десь у 13–14 років стало зрозуміло, що нічого іншого з мене не вийде. Тобто, може, й не вийде нічого й з музикою, але якщо й вийде щось путнє, то тільки тут. Література завжди була другою любов’ю: я ходив у літературний гурток у Харківському палаці піонерів, але вже у 12–13 розумів, що не бачу себе в цьому майбутньому.
— Пам’ятаєш, що першим написав у тому гуртку?
— Це був фантастичний роман. Ми писали п’ятеро однокласників, колективно: коли один втомлювався, підхоплював наступний. Колись гуртком керував досить відомий дитячий поет Вадим Левін; я вже застав час, коли його змінив Олександр Охріменко, який ходив по школах, збирав тексти на конкурс. Ми щось написали, навіть виграли книжку — так я дізнався про гурток і почав щонеділі туди ходити. Це була важлива спільнота: ми читали одне одного, обговорювали книжки. Для того віку, ще до музики, це було дуже цінно.
Потім прийшла музика, і літературна історія відійшла на другий план. Я продовжував писати вірші російською, але в якийсь момент зрозумів, що поетом не стану. Залишалося стати хіба музикантом.
— З професійною ідентичністю, здається, розібралися: музикант, а вже потім DJ, парті-мейкер, автор пісень. У літературі ти радше сторітелер. Як ця лінія в тебе розгорнулася?
— Перелом стався під час карантину, коли раптом зникли концерти й діджей-сети. Я давно виношував ідею книжки інтерв’ю про мій пошук сучасної єврейської музики в Німеччині: знав цих людей, постійно чув історії в гримерках і на фестивалях і дивувався, що ніхто про це не пише.
Я знайшов маленьке берлінське видавництво, вони сказали: «Давай, покажи щось», а в мене ще нічого й не було. Почав записувати довгі розмови й складати з них мозаїку. Дуже вплинула на мене книжка Please Kill Me: The Oral History of American Punk: інтерв’ю з музикантами, колишніми подружками, техніками, охоронцями, постійна зміна перспективи — як сценарій документалки без бюджету. Я давно хотів зробити щось подібне.
У мене вийшло по-іншому, але книжка таки з’явилася — вийшла в січні 2022 року. А в лютому, наступного дня після повномасштабного вторгнення, мені подзвонили з місцевої газети й сказали: «Напиши нам про своїх друзів у Харкові, ти ж письменник». Ну так, уже цілий місяць як. Я написав один текст, потім ще, так народилася колонка: спочатку тричі на тиждень, потім двічі. Загалом вийшло близько двохсот текстів.
— Український воєнний щоденник для німецької аудиторії — це велика відповідальність. Як ти вирішував, про що писати й що лишати особистим?
— Я майже нічого особистого не ховав. Здавалося, що саме через особисте можна дати те, чого не буде в текстах інших. Після перших тижнів усі бачили однакові фото й відео, і жах ніби притупився. Хотілося розповідати історії друзів і мої поїздки: у грудні 2022-го я вперше приїхав в Україну після паузи, потім ще кілька разів, і писав про людей, місто, дороги.
— Бачив якісь прямі результати цієї діяльності?
— Був і дуже конкретний, практичний ефект. Наприклад, організація GVL, яка збирає та виплачує винагороду музикантам за використання їхніх записів на радіо і телебаченні, звернулася до мене: у них накопичилася сума, вони читали мою колонку й хотіли допомогти музикантам та театральним людям. Я порадив фонд «Musicians Defend Ukraine» та харківський театр «Публіцист» — у результаті «Musicians Defend Ukraine» отримали дуже серйозну суму від GVL, і харків’яни теж.
Ця співпраця між GVL і фондом Musicians Defend Ukraine у Тернополі триває досі: вони щороку щось переказують. Підтримали, наприклад, тур деокупованими територіями гурту «Пиріг і Батіг». І таких історій було багато. Часто люди писали мені: «У нас є вільна кімната, квартира», — і раптом я опинявся в ролі «єдиного українця, про якого згадали», бо хтось читав мої тексти.
— Це звучить дуже оптимістично, але все одно ж були виклики — пояснювати війну людям, які живуть у безпеці й мають інші історичні рефлекси?
— Авжеж. Але мені дуже пощастило з редакторкою: за два роки я фактично мав контакт тільки з нею, і вона приймала майже все. Я отримував мейли й коментарі, але багато що виглядало як тролінг. Пояснювати нескінченно — неможливо, якщо людина не хоче зрозуміти. Я не стільки пояснював, скільки розповідав історії й залишав читачеві право зробити висновки, сподіваючись, що акценти розставлені достатньо чітко. Є люди, які спеціалізуються на «поясненні», я дуже поважаю їхню роботу, це доволі невдячна справа, і я зосереджуюся на іншому.
Майже на кожному публічному читанні знаходиться одна-дві людини з класичним питанням: «А що ж із Достоєвським і Толстим?». Я відповідаю по-різному, залежно від настрою, але зазвичай пропоную подивитися на власний час і увагу: навіщо знову цей Толстоєвський, якщо людина майже нічого не знає про тексти, написані в Україні за останні двісті років?
— Ще одна важлива лінія твоєї ідентичності — єврейська. Як ти сам себе «формулюєш»?
— Ну, я український єврей, який живе в Берліні. Коли я в Києві чи Харкові, то гостріше відчуваю й свій німецький компонент. Я переїхав у 20 років, багато базових речей у мене сформувалося вже тут. Я, наприклад, не мав в Україні банківської картки чи рахунку, не знаю частини слів, бо просто не мав такого досвіду.
Та це завжди й про те, як тебе бачать. У Харкові кажуть: «О, німець приїхав». На кордоні я з’являюся з німецьким паспортом, зі мною намагаються говорити німецькою чи англійською, потім переходять на українську, розслабляються, але все одно питають: «А де український паспорт?». Український у мене був до 2014 року; коли я отримував німецьке громадянство, друге тоді ще не дозволяли, довелося відмовитися. Було шкода, але я багато гастролював, і стояти день у чергах по візи, платити за них — це був окремий квест.
— Наскільки ця єврейська складова для тебе домінантна?
— Я б не сказав, що домінантна, але вона завжди присутня. Це важлива лінія в родині. У Німеччину ми приїхали як «єврейські емігранти», офіційно рятуючись від антисемітизму. Лише тут я серйозніше задумався, як цей факт впливає на мій шлях. Є травматичний пласт, але є й певна іронія: ми опинилися в країні, де зараз доволі регулярно атакують і підпалюють синагоги, де я можу випадково опинитися в самому центрі пропалестинської демонстрації й відчути речі, яких «пересічний німець» не відчуває.
Є ще інший контекст, який варто згадати: після 7 жовтня 2023-го (бойовики ХАМАС здійснили масштабну раптову атаку на Ізраїль із Сектора Гази — прим. ОМ) мало не кожна друга-третя людина з України питала, як моя родина, казала: «Якщо що, нехай приїздять до нас, ми підтримаємо». Чути це у 2023 році в Харкові — досить пікантно. Жоден німець такого не спитав, хоча німців я знаю чимало. Контраст дуже промовистий, правда ж?
— А дім у тебе де?
— Формально дім — у Берліні: там я живу, там у мене прописка. У Харкові в мене немає власної квартири, я зупиняюся в готелі, а так зазвичай не роблять, коли їдуть «додому». Але водночас Харків лишається моєю єдиною Батьківщиною — іншої в мене немає. Тож є Берлін як дім тепер і Харків як дім, у якому я виріс. Обидва реальні, просто в різний спосіб.
— Повернімося до музики. Коли починався «Russendisko», про що йшлося: про вечірку, політичну заяву чи гру з кліше «російськості»?
— Є важливий контекст. У 70-х у НДР на дискотеках офіційно мали крутити щонайменше 70% музики з соцблоку. Якщо було менше, могли серйозно покарати. Дискотеки, які цього правила дотримувалися, у народі зневажливо називали «Russendisko». Це було негативне слово: були місця, де можна було відірватися під Boney M, а були — під умовних «Песняров» локального розливу.
Коли ми з Камінером у 1999-му вирішили робити вечірку зі східноєвропейською музикою, нам хтось із глибокою місцевою пам’яттю розповів про цей термін. Ми шукали назву, почули історію і подумали: та це ж блискучий жарт! Мій товариш Володимир ніколи не жив у Росії, виїхав із Союзу ще в 1989-му, мав радянський, але не російський паспорт. Ми обоє євреї, грали єврейську, українську, білоруську музику — і назвати це Russendisko було саме грою з кліше, маскарадом ідентичностей, а не заявою «ми росіяни».
Спершу ми сприймали вечірку як одноразову акцію в сквоті. Потім нас помітили люди, які відкривали свій клуб, і запропонували робити її регулярно. Паралельно Володимир написав книгу Russendisko, вона стала бестселером — і до нас щоразу вишиковувалася черга, приходили журналісти. Це стало несподівано зірковою історією.
— Як змінився вектор після 2014 року?
— Передусім ми вирішили Russendisko більше не робити. На самому початку, після анексії Криму, ми ще кілька місяців грали виключно українську музику — й це чудово працювало на музичному рівні. Але доволі швидко стало зрозуміло: якщо ти виходиш під назвою Russendisko і перед цим мусиш читати лекцію «чому це тепер протест», — це не працює. Якщо жарт треба пояснювати, він мертвий.
Було очевидно, що з українською музикою варто йти далі, і я запустив вечірку «Born in UA». Вона прожила близько двох років. Але на Russendisko ходили переважно німці: вони знали книжку, бачили Камінера, читали city guides, де було написано: «У Берліні треба сходити на Russendisko». «Born in UA» такого медійного бусту не мав, а української аудиторії тоді ще було не так багато. Стало ясно, що навіть оренда клубу стає нерентабельною, і десь у 2016-му це природно зійшло нанівець.
Паралельно я працював із «RotFront», але й цей проєкт почав згасати. У якийсь момент я почав писати музику для театру — й це виявилося набагато цікавішим за класичний цикл музиканта «альбом — тур — концерти — мерч». Театр відкрив зовсім новий горизонт: ти вже не лише «автор свого світу», а ніби ілюстратор для чиєїсь історії, але з великою музичною свободою. Це було справжнім відкриттям і початком моєї нової глави.
— У цій новій главі була дуже сильна сторінка: музично-театральний перформанс «Songs for Babyn Yar» — результат вашої співпраці із Світланою Кундіш, Мар’яною Садовською та режисеркою Джозефін Бартон, ми ж на лондонській прем’єрі й познайомились!
— Це була чудова, пронизлива вистава, з дуже особистими історіями, ми показали її тоді в Лондоні, Берліні й Києві, за два місяці до повномасштабного вторгнення.
— Коли почалася твоя співпраця з Жаданом і «Собаками»?
— Ми знайомі давно. Спочатку лише говорили про можливу співпрацю, потім я награв гітари до однієї пісні, далі — до кількох треків на альбомі «Пси», це був 2016 рік. У нас були спільні концерти, поїздка на Донбас. Було очевидно, що «Собаки» — сформований колектив, де ще один постійний музикант не дуже потрібен. А от із Сергієм нам просто подобалося щось робити разом.
Коли з’явилася можливість створити музику до виставки «Futuromarennia» у 2021 році, запросили спершу мене, але було ж логічно додати й Сергія — усі тільки зраділи. За чотири-п’ять років ми зробили разом уже 4 проєкти. Для мене це дуже особливий формат: я маю безмежну повагу до Сергія як до автора й людини, а він високо цінує мою музику. Це рідкісний тандем, де є й довіра, й повага. Я маю в ньому фактично повну музичну свободу.
Ми разом відбираємо, паралельно пишемо, але музика щоразу народжується наново, найчастіше — з іншими музикантами, в іншому звучанні. Це кардинально відрізняється від моделі, де ти 10–20 років граєш один і той самий матеріал, експлуатуючи власний бренд. Мені нецікаво співати пісні, які я написав двадцять років тому. У спільних роботах із Сергієм я щоразу заново винаходжу себе — і в цьому, мабуть, найбільша цінність нашого тандему.
— Кожен ваш спільний реліз реально дуже інший. Як з’явився, наприклад, реггі-Сковорода?
— Ідея «SkovoroDance» прийшла спочатку як пропозиція з Харківського літмузею: у 2022-му Тетяна Пилипчук покликала зробити щось із харківськими музикантами до ювілею, але тоді це не склалося. Залишилася сама думка: зробити проєкт, а якщо робити — то з Сергієм.
Реггі для мене прозвучало дуже органічно: весела музика з гірким підтекстом чудово лягла на Сковороду. Я записав першу демку на «Нрав і права», надіслав Сергієві — було важливо, аби йому «зайшло». У відповідь отримав голосове, де він сміється й каже: «Юра, це ж «Макарена«!». Спочатку я злякався, лиш потім довідався, що це був комплімент (сміється).
Ми долучили харківських музикантів: базу записали в Тернополі, а в Харкові додавали барви й голоси.
Для мене як композитора це майже мрія: коли те, що в тебе в голові, можна втілити з прекрасними, мотивованими людьми в рідному місті — навіть якщо туди щодня «прилітає».
— На українському ринку ви маєте впевнену нішу й фанатів, я серед них: «Серцю всякому» — моя кризова пісня, що витягає зі станів «все пропало». Та наскільки всі ці музично-літературні проєкти потенційні на міжнародному ринку?
— У них завжди є вимір, неочевидний європейському, німецькому слухачеві. Його треба пояснювати — і це виклик. Але і в Сергія, і в мене за ці роки сформувався певний статус, який гарантує: якась кількість людей прийде просто тому, що це наш спільний проєкт.
Далі важливо думати про інструменти. Можна співати кількома мовами, робити римовані переклади, лірик-відео, щоб зміст був видимий. Для мене хороший приклад — альбом Ukrainian Songs of Love and Hate із субтитрами й перекладами: слухач бачить слова й може зайти глибше, а не лише вловити настрій і грув. У літературі все простіше — текст перекладається, у театрі є титри. У музиці шлях жорсткіший: або заходить, або ні. Під «Фокстроти» можна танцювати, але чи дізнається слухач, хто такий Семенко?
— Слухай, якщо після цього людина просто запам’ятає, що існував поет Семенко — це вже немало!
— Правда. Один із найсильніших концертів був у Франкфурті восени 2022-го, коли ми грали «Фокстроти», а Сергій отримував головну німецьку літературну премію. У залі була строката публіка: українці, відвідувачі ярмарку, люди, які знали його прозу чи мою музику. Українці вже знали альбом, підспівували й «запалювали», і це швидко «заразило» всіх інших — дуже сильна, майже фізична солідарність.
— Що сам зараз читаєш?
— Артура Дроня. А ще щойно дочитав роман Іри Фінгерової — молодої одеської письменниці єврейського походження з медичною освітою, яка приїхала до Німеччини працювати лікаркою, а після 2022-го стала писати сильної оптики публіцистику про своїх українських пацієнтів. Тепер вона видала автофікційний роман у великому німецькому видавництві. Це дуже свіжий стиль, тут так ніхто не пише.
— Наостанок кілька слів про нову, другу, і вірю, що не останню книжку «Ein Aquarium voller Schlüssel. Charkiw und die Fotos meines Vaters». Що це за історія? Карантину не було!
— Це книжка про мої останні подорожі до Харкова й трохи про історію моєї родини. Тексти супроводжують фотографії мого батька, але це не «ілюстрації» в прямому сенсі. Часто фото й текст пов’язані не сюжетно, а емоційно. Спочатку я хотів видати просто фотоальбом, але видавці казали, що їм не вистачає контексту. Писати окремі «пояснювальні» історії до кожної світлини я не хотів.
Зрештою стало зрозуміло, що можна зробити книжку, де текст і зображення пов’язані, але не обов’язково «один до одного». У німецькому виданні ми з видавчинею довго сперечалися, які кадри брати: у неї досвід роботи з фотокнижками високого рівня й зовсім інша оптика. У харківської дизайнерки — своя: коли до оповідання про Московський проспект потрапляє фото старого зоопарку, вона каже: «Це наш Харківський зоопарк, і він уже ніколи не буде таким, ми мусимо його включити!». Це різні способи дивитися на місто й минуле. Тому й книжки будуть різні. Німецьке видання вийшло у вересні 2025, а над українським ведеться активна робота — Ти ж бачила.
— Яке видавництво?
— Харківське! «Жорж». Це було важливо. Більшість фото зробив мій батько в Харкові у 1960–80-х, його вже немає, частину плівок ми віднайшли лише недавно. Мені важливо було не перетворити їх на «ілюстрації до спогадів», а дати їм дихати разом із текстом. Це спроба з’єднати особисту історію й теперішній Харків, місто, яке живе й воює, через образи, що пережили і нас, і радянський час, і повномасштабну війну.
— Після 24 лютого ти бачив, як змінилася реакція публіки в Німеччині й інших країнах на українські проєкти?
— Абсолютно. Слухачів стало значно більше, і це переважно не випадкові люди: вони вже знають, куди йдуть і що це за контекст. Це дуже різноманітна публіка: різний вік, різні бекграунди, частково — діаспора.
Особливо цікаво дивитися на молодших за мене євреїв з України, які переїхали дітьми й часто вже й російською погано говорять. Колись їм було простіше відповідати «Russia» на «Where are you from?», щоб не пояснювати по п’ять хвилин, де той Харків і що таке Ukraine. Тепер ніхто не хоче називати себе «росіянином» за інерцією, і люди готові витрачати час і енергію, щоб пояснити: «Я з України». Для багатьох це шлях пізнього відкриття української культури.
Є й хвиля авторів з українським бекграундом, які багато пишуть і говорять про Україну в німецькому полі — іноді це виглядає трохи крінджево, ніде подітись, але часто за цим стоїть реальний інтерес.
— Наскільки реальний? Як його утримувати чи вже все сталося?
— Немає відчуття, що вже час розслабитись — навпаки, треба продовжувати, бо війна триває. Та є люди, яких «зачепило» й досі не відпустило, це дуже видно. Не хочу узагальнювати, бо знаю особисто людей, які роблять стільки, що я просто в захваті. Є ініціативи від відомих німецьких музикантів, про які я взагалі не читав у пресі: наприклад, кілька з них зібрали достатньо донатів, купили 15–16 «швидких» і самі відвезли їх до Львова. Про їх музику й особисте життя пишуть усі газети, а про такі речі — майже ні.
Один із них має організацію KulturKonvoi. Вони не лише возили швидкі, але й технологію високоякісних стрімів: невелика коробка, до якої під’єднуєш телефони й камеру — і вже можна робити багатокамерний стрім. Одну таку коробку вони залишили в Харкові, приходить бенд, грає, а ці хлопці з Німеччини транслюють їх на стадіон перед футбольним матчем на 10 тисяч людей.
Формат такий: 10 хвилин стріму, коротке інтерв’ю — «Як ви там?» — і кавери, знайомі публіці: умовний «Hey Jude», виконаний дуже якісно. А потім музикант із Харкова ідеальною англійською каже: «Щойно була тривога, російські дрони прилітали, ми сидимо в підвалі, нам більш-менш, але, чуєте, це, мабуть, десь поруч». І це бачать тисячі людей у Німеччині. Вони ще й знаходять можливість платити українським музикантам гонорари. Такі ініціативи страшенно цінні.
— Ми багато говорили про хвилю підтримки 2022–2023 років. А зараз, у 2026, є відчутний спад уваги до України, чи це вже щось більш укорінене?
— Якщо дивитися зсередини щоденних новин, завжди здається, що все «просідає», що світ втомився. Але потім ти виходиш із дому, проходиш два квартали — і опиняєшся в черзі на Café Kyiv. Цього року це вже четвертий раз: величезний простір, кілька тисяч людей, повний «солдаут» некомерційної події про Україну в Берліні, куди люди стоять у черзі по кілька годин. Відкриває форум федеральний канцлер Фрідріх Мерц, у програмі — українські митці, правозахисники, купа ініціатив, і це не разова акція на емоціях, а щорічний майданчик, що тільки росте.
Для мене це відповідь. Так, є втома, є відкат, є люди, які хотіли б «повернутися до нормальності» й не чути нічого про війну. Але коли у 2026 році в Берліні кілька тисяч людей проводять суботу в просторі, названому на честь Києва, і це виглядає як природна частина міського календаря — значить, ми вже вкорінилися в цьому ландшафті. Не як «тема тижня», а як реальність, з якою, знаєш, таки рахуються.
Джерело новини: chytomo.com