Олексій Курилко — знаний український актор, сценарист та письменник. Родом з Києва, усе життя присвятив творчості. Раніше він активно знімався у серіалах та кіно, а тепер сконцентрований на писемної творчості, від 2018 року є членом Національного союзу письменників України. В його арсеналі десятки оповідань та шість книг. Паралельно Олексій грає у театрі «Чорний квадрат», про який він розповідає з особливим трепетом.
Журналістка видання «Вечірній Київ» зустрілась з актором за годину до його вистави та дізналась, чим зараз живе Олексій Курилко.
— Олексію, ви дуже творча людина, яка окрім гри в театрі встигає ще багато всього. Розкажіть, чим зараз ви займаєтесь.
— Теж саме, що і раніше. Тобто граю у театрі «Чорний квадрат», пишу оповідання, п’єси та працюю над новими книгами, перекладаю з російської мови на українську вірші для вистав, водночас пишу свої та нарешті начитую твори різних письменників на аудіокниги. З останнього українською начитав італійського письменника Алессандро Барікко.
— У цьому списку немає кіно. Чому?
— Насправді я знімався. Утім щось не вийшло, або десь мене не затвердили на роль. Наприклад, режисерка Дарʼя Оніщенко нині працює над фільмом про Малевича, де я мав грати «енкаведиста». Для цієї ролі я навіть схуднув на 12 кілограмів. Але врешті-решт затвердили іншого актора Олексія Горбунова, а не мене.
Відверто зараз мало кличуть зніматись. Крайній раз знімався у 2019 році у комедійній стрічці «Велика прогулянка». А грати охоронців, крадіїв та інші маленькі ролі у дешевих серіалах мені не цікаво.
— Зате тепер у вас є більше часу для написання книжок. Розкажіть, як давно пишете та про кого ваші праці?
— Писати я любив завжди. Ще дитиною писав вірші, оповідання. Згодом потрохи почала з’являтись серйозна література. Але писав «у шухляду», як то кажуть, — не відправляв нікому, порад не просив після прочитання. Одна одного разу колишня акторка «Чорного квадрату» Анна Кузіна, яка по професії філологиня, прочитала моє оповідання і, як зараз памʼятаю, повела мене на тоді ще вулицю Пушкінську (нині Євгена Чикаленка, — ред.), де була редакція журналу «Райдуга». А вже після — в міжнародний альманах «Хрещатик». З того часу мої оповідання почали публікувати.
Щодо книг, то в мене їх шість. У більшості всі вони автобіографічні та історичні.
Наприклад, в одному з творів «Суча війна» я описав спогади свого діда, якого у молодості посадили на два роки за хуліганську бійку. А потім почалась Друга світова війна, і він пішов у штрафну роту разом з іншими, яких теж осудили. У книзі описую все те, що колись почув від діда. Зокрема, про розподіл засуджених на тих, хто захищав Батьківщину та на тих, хто прийняв позицію «мене ця війна не стосується».
— Про театр «Чорний квадрат» щось є?
— Аякже! Повість «Зборище невдах» (сміється, — ред.). Про дуже талановитих, але яким не щастить на життєвій дорозі. Вони бездоганно грають, і поринають у той театр. Це, напевно, і є їхнє єдине щастя.
— До слова, у якому жанрі ви пишете?
— Читачі кажуть, що пишу у стилі «міська проза». Я й сам не знаю, в якому. Пишу так, як відчуваю.
Взагалі, я не дуже «плодючий» автор. Пишу повільно, наче відшліфовую той діамант, — все має бути досконалим.
— Власне про якість. Український політик Мустафа Найєм, прочитавши вашу книгу «Дорога в пекло», написав: «Я занурився у цю книгу та прочитав її за ніч, хотів би побачити екранізацію. Думаю, в мене буде така нагода». Чи надходили вам запити на екранізацію ваших книг?
— Ні, не було. Розумієте, для цього треба мати агента, який би розсилав режисерам мої роботи. А сам я не знаю куди, кому відправляти. У цьому плані я дуже аморфна людина, митець, моя справа — написати.
Натомість у «Чорному квадраті» грають за моїми творами та пʼєсами. Наприклад, «Ігри для дорослих», або «Нижче поясу, вище плінтуса». А до кіно поки що не дійшов. Можливо, колись такі пропозиції й будуть.
— Після загострення війни «Чорний квадрат», в якому ви граєте, переклав всі вистави українською. Це їхня принципова позиція. Ваші книги, написані російською. Розкажіть, як ви у своїй творчості переосмислюєте цю війну.
— Після 24 лютого, в мене була переоцінка цінностей. Відверто, я на себе ображаюсь за те, що стільки років творив російською, а не рідною. Але повномасштабна війна дала сильний поштовх переглянути все, що робив до цього.
Тепер я поступово перекладаю свої оповідання та відточую українську у нових творах, які невдовзі побачить світ. За два місяці має вийти книга з шістьма оповіданнями, які я написав за останні два роки. Книга називатиметься «Війна. Мир. Кохання».
Поки що я пишу українською тільки малу прозу. Твори можна прочитати, їдучи з однієї станції метро до іншої. Але це непогано. Людям, які, наприклад, не можуть читати великих книжок, такі оповідання зайдуть.
— Раніше ви працювали над сценаріями в «Квартал 95». Що саме ви писали для них?
— Спочатку мене запросили туди як актора для розіграшів. Памʼятаєте була в них така рубрика? Власне, був сценарій, за яким я мав розігрувати різних зірок, однак як актор імпровізаційного театру я не дуже дотримувався його. Тоді Валера Жидков, більш відомий як «Тамбовський вовк», запропонував, щоб я сам писав сценарії для подальших випусків.
А потім мені запропонували разом з іншими креативниками подумати над новою гумористичною рубрикою з політичним підтекстом. Як результат тоді вийшов мультсеріал відомий як «Сказочная Русь».
— Під час роботи у «Кварталі 95» ви неодноразово перетинались із Зеленським. Розкажіть один з випадків, яких вам запамʼятався?
— Якось я написав сценарій для фільму, який називається «Покидьок». Ну а Володимир Зеленський тоді активно знімав кіно, то я пішов йому показувати. Приніс йому стосик паперу, на що він відповів, що почитає. Пройшов якийсь час, у нашого теперішнього президента був щільний графік, і він, ймовірно, забув почитати мій сценарій.
Так ось. Якось ми знову перестрілись, я підходжу до нього та запитую: «Ну що, ти прочитав мій сценарій „Покидьок“?» Треба було бачити його обличчя. Я тоді не зорієнтувався, як прозвучало моє питання, але дуже швидко пояснив, що я мав на увазі.
— «Чорний квадрат». Культове місце для вас. Скільки років ви тут граєте?
— Я думаю десь 20, але мій друг запевняє, що більше.
— Як ви сюди потрапили?
— Це дуже цікава історія. Мені було 22 роки. Якось мої друзі дізнались про театр, який відкрився у нас в Києві. Прийшли до мене зі словами: «Ти чудово граєш! Тоді треба пройти у театральну студію!». А я тоді грав у шкільних виставах, пізніше — в КВК.
Після тих слів вони взяли мене та затягли в студію, яку згодом назвали «Чорний квадрат». Там ми зустріли творця цього середовища Анатолія Миколайовича Нейолова. Мої друзі вигукнули: «Он, в нас є талановитий актор. Беріть його!».
Як наслідок, наступні дні я проходив прослуховування, складав іспити, щоби пройти в студію. І я пройшов. Хоча більшість журі не хотіли мене брати: вважали, що я бандит і зі мною буде багато проблем. Проте Анатолій Миколайович відчув, що я глибший, аніж комусь здавалось.
А за два місяці після того я вже грав. Спочатку — маленькі ролі, потім більші, і так пішло-поїхало. Нині граю у більшості вистав і навіть не знаю, на що можна пожалітись (сміється, — ред.).
— За всі ці роки не було бажання перейти в інший театр, або можливо були якісь пропозиції?
— Свого часу мені пропонували переїхати до москви та грати в їхніх театрах. Але ж я зріднився з «Чорним квадратом», тут я граю головні ролі, і найголовніше — ті ролі, які я хочу грати.
Мало того, мені комфортно працювати з керівником: у нас одне бачення на творчість та на те, як має виглядати сучасний театр. Щоби завжди глядачу було на що сходити, щоби не нудьгував у залі, а із зацікавленням спостерігав за всім, що відбувається на сцені.
— У скількох виставах вас сьогодні можна побачити на сцені?
— Десь у 20-ох.
— Як вам грається з акторами-аматорами у «Чорному квадраті»?
— Ну, перед тим, як грати перед публікою за гроші, вони проходять школу від нашої театральної студії. Тому, вже не такі вони й аматори.
Шекспір, Станіславський, Лесь Курбас теж не закінчували театральні університети, але при цьому привнесли своє слово у мистецтво.
А взагалі, що та освіта? Головне — талант, працьовитість та вміти органічно грати. Тобто відчувати партнера, зал тощо. І в цьому, я вважаю, у нас немає проблем в акторів. Вони всі різні, цікаві. В сукупності роблять театр живим.
— Що вас мотивує безупинно працювати, не дивлячись на різні складні ситуації та війну?
— Мистецтво і працьовитість. Іноді так хочеться зіграти у пів ніжки, бо то щось болить чи тиск. Перед виступом кажу своїй дружині: «Я сьогодні буду грати не на сто відсотків». А потім виходжу на сцену, бачу повний зал, реакцію глядачів і граю як в останнє. З потом, з шаленим серцебиттям та оваціями під кінець.
Я справді люблю те, що я роблю. У це я занурююсь повністю. Театр мене лікує, рятує та мотивує…
Даша ГРИШИНА, фото під час інтервʼю Бориса КОРПУСЕНКА, «Вечірній Київ»
Sourse: vechirniy.kyiv.ua
