«Ти не можеш писати пісні про війну, не знаходячись на війні»: інтерв’ю з лідером гурту «Kozak System» — Іваном Леньо

Зараз — про те, що надихає на творчість гурт під час війни, про стосунки і ролі всередині колективу та про те, хто вийде на одну сцену із «козаками» на концерті до ювілею.

«КОНЦЕРТИ KOZAK SYSTEM — ЦЕ НОВА ЗНАХІДКА В ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ»

— До теми війни ми ще повернемося. Але хотілося б ще все ж таки про творчість трішки поговорити. Перш за все — із цих понад 200 концертів, емоційно який запам’ятався найбільше? Чи, можливо, згадуються якісь моменти на сцені, коли ви комунікували з аудиторією?

— Концерти Kozak System — це якраз нова знахідка в історії української культури. Ви маєте розуміти, що, по-перше, організація будь-яких масових акцій є небезпечною і багато хто із військових комендантів того чи іншого містечка забороняє це робити.

ПІд час концерту. Фото: фейсбук гурту

Під час концерту у Львові. Фото: фейсбук гурту

Ми із Kozak System довели свою адекватність, уміння реагувати в тій чи іншій ситуації згідно з правилами. І ми, не скажу, що єдині, але на початку війни були практично єдині, хто придумав формат вуличних зустрічей. Чому? Ну, по-перше, ви розумієте, що людей на вулиці й так багато. На вулиці немає кордонів, немає бар’єрів. Люди сьогодні всі налякані, і вони не живуть звичним життям, це я маю на увазі перші дні війни. Бо зараз дещо міняється, і у тих містах, де війни немає, вони вже практично повернулися до звичного темпу. І це і добре, і погано.

Але у перші дні війни всім було страшно. А нам — ні. І ми хотіли йти до людей для того, щоб вони розуміли: дивіться, якщо нам не страшно, то й вам немає бути страшно! Ви не маєте втікати, ви не маєте відганяти війну, як надокучливу муху, ви маєте себе знайти в цьому русі супротиву і вам стане легше! Легше, в якому розумінні? Ну, по-перше, одного разу скажи собі: «Я помер». Так, це важко звучить! Це страшно звучить! Але якщо ти постійно будеш боятися, то рано чи пізно ти закінчиш у психіатричній клініці. Тому, просто одного разу помри, і з того моменту тобі стане по-іншому.

Якщо говорити про те, що особливо запам’яталося? По-перше, у нас на концертах є деякі такі цікавинки. Ну, наприклад, ми говоримо, що сьогодні українці мають забувати все російське, все імперське.

Якщо ми скидаємо пам’ятники Пушкіну і Лермонтову, тоді навіщо українцям знати, де знаходиться Лукомор’я? І що робив цей «кот учьоний» у цьому Лукомор’ї? Навіщо воно мені? Але, натомість, ти маєш заповнювати глечик свіжою українською водою. А ми маємо певні недоліки в цьому. Ну, давайте зупинимо зараз людину на вулиці і попросимо, щоб вона напам’ять прочитала будь-який український вірш — від Шевченка до Жадана. Напам’ять. І з цим будуть проблеми! То ми спеціально так підтрунюємо людей на концертах, що вони виходять на сцену і говорять — «Я знаю!» Як правило, виходять діти. Бували ситуації, коли приміром хлопець, йому років одинадцять, а він читав поему Шевченка «Гайдамаки». І читав від початку й до кінця! Або виходять бабусі і читають вірші.

Кожного разу на сцені з «козаками» співають діти

«Плюс» на кожному концерті ми дозволяємо музикантам-початківцям вийти на сцену і разом із нами заспівати або заграти якусь із наших пісень. Тому виходили і скрипалі, і гітаристи, і на дарбуці грали. Буквально недавно у Харкові вийшов хлопчик, який став переможцем конкурсу молодих барабанщиків — він грав на дарбуці, і це було дуже зворушливо.

Або, наприклад, у Вендичанах Вінницької області підійшла дівчинка. Їй, думаю, десь років дев’ять, її батько воює. І вона взяла мікрофон і сказала таку промову, настільки щиру, душевну, щемку, по-дитячому наївну, але таку чесну, що ця промова у соцмережах набрала більше 10 мільйонів переглядів. Бо вона зрезонувала із настроями українців. Сьогодні в усіх українців в душі коїться щось подібне, як у цієї дівчинки.

І от ці наші акції стали народними. І в багатьох анонсах, будь-яких наших акцій, нас так і називають: «Народний гурт «Kozak System». Бо, повторюю, якщо до війни культура гралася у шоу-бізнес, то сьогодні ніякого шоу-бізнесу бути не може в принципі! Сьогодні культура має йти до людей. Люди повинні бути із людьми! У якій формі — придумайте самі. А наша форма, вона й унікальна тим, що маловитратна із погляду апаратури: ми граємо акустично, тому ми можемо грати у будь-яких польових умовах. Власне, ці польові умови у нас кожного разу, коли ми їдемо в «разпалаги» (сленгова назва місць базування воїнів, — ред.) до воїнів…

«Польові умови у нас кожного разу, коли ми їдемо в «разпалаги». Фото: фейсбук Івана Леньо

Адже будь-які концерти, які ми граємо в обласних центрах, ми намагаємося використати для того, щоб відразу по завершенню поїхати ще із концертами до тієї чи іншої «розпалаги», яка знаходиться поряд.

— Близько десятка пісень, написані за час війни, пов’язані так чи інакше із війною. Є бажання, можливо, об’єднати їх в окремий альбом? І яка доля альбому «Earth, wind and fire»?

— Є бажання! А доля альбому «Earth, wind and fire» — уже в минулому (сміється — ред.) А туди ми не заглядаємо. Ми дивимося виключно у майбутнє! І, бажано, у сьогоднішній день. Планувати щось під час війни достатньо зухвало. Та й, думаю, що не варто. Що стосується того, щоб об’єднати в один альбом пісні, які написані під час війни, то, можливо, ми так і зробимо. Сьогодні темп життя неймовірно швидкий, він набагато швидший, ніж був до війни. Якою буде наступна пісня — ми не знаємо. Всі пісні, написані під час війни, виникли з огляду на те, що ми були присутні в тій чи іншій життєвій ситуації.

Ну, наприклад, візьмемо пісню «Бачиш — їб*ш». Про існування «Борсука», на жаль, ми не знали до початку війни. Хоча, як вже потім з’ясувалося, ми були побіжно знайомі — він приходив на один із наших концертів, до нас в гримерку. І його знайомив з нами інший легендарний абсолютно воїн Василь Зубан. На той момент «Зубанич» був командиром 10-ї штурмової бригади, а «Борсук» комбатом 503-го батальйону морської піхоти. Вони були у нас на концерті у гримерці. А коли вже у час війни я приїхав в Миколаїв до нашої патрульної поліції, яка воювала у складі бойового спецпідрозділу «Хижак (він до речі, і зараз воює), я привіз їм якісь там дрони. І мені хтось із хлопців запропонував познайомитися із Вадимом «Борсуком» ( Вадимом Сухаревським, — ред.). Прийшов до нього в штаб і він мені каже: «Іване, ти що не пам’ятаєш, як ми з тобою у гримерці шампанське пили?» А я кажу: «Так це ти «Борсук»? Ой, ну вибач!» До слова, просто зайдіть у Вікіпедію і почитайте, хто такий «Борсук», комбриг 59-ї бригади.

З «Борсуком». Фото: фейсбук Івана Леньо

Так ось, це славнозвісне гасло «Борсука» — «Бачиш-їб*ш!», воно вже стало крилатим. І не тільки в Збройних Силах України, а й в побуті українців. «Бачиш-їб*ш» стало основою і для нашої пісні! А пізніше ми почали їздити частіше у 59-ту бригаду. Не скажу, що ми були з ними на бойових виходах, тому що це буде зухвало, але все те, що ми відзняли в кадрах, які увійшли до кліпу цієї пісні, це абсолютно реальні події і абсолютно реальні постріли!

Бо, по-перше, ми економили снаряди, адже «Борсук» не дозволяв стріляти, що називається «по горобцях». І, тому в кліпі — це були абсолютно реальні постріли із Граду, із Піону, із МТ-ЛБ, із гаубиці Д-30. І коли мене будуть онуки питати: «Діду, а скількох ворогів ти знищив?», я їм скажу так делікатно, як люблять відповідати наші військові: «Недостатньо» (сміється, — ред.). Але все це було абсолютно правдиво! І з того часу, 59-та бригада в опіці у Kozak System і благодійного фонду «МХП-Громаді».

«НАС ДОЛЯ ПОСТАВИЛА ПЕРЕД ФАКТОМ: АБО МИ ЇХ, АБО МИ ЇХ!»

— Взагалі є якась пісня, от така особлива, для вас і команди?

— «Українське сонце»! Тому що, вона була написана душею! Ну, ми взагалі намагаємося все писати душею. Автор слів і мелодії — Сергій Соловій, це наш трубач. Якраз під час війни він неймовірно розкрився. Він автор і «Бачиш-їб*ш», і «До Херсону повернулася весна». Але «Українське сонце» вийшла дуже щемною! Сьогодні ми спостерігаємо якийсь абсолютний бум на цю пісню: її підхоплює велика кількість різних аматорських колективів, різних солістів, різних ансамблів. Вона чимось подібна «по клімату» на «Мольфар», який ми написали разом із Глібом Бабічем. Тільки «Мольфар» — він просто такий прям дуже фундаментальний реквієм. А «Українське сонце» — все ж має долю оптимізму. Тому що побудована ця пісня на крилатому виразі Джохара Дудаєва, який колись сказав, що «російська імперія впаде, коли зійде Українське сонце». І от оцей процес сходження українського сонця уже почався.

Ми вже виграли цю війну! Хоча би тільки через те, що український народ витримав. І ми маємо остаточно її виграти — у нас просто вибору немає. Нас доля поставила перед фактом: або ми їх, або ми їх! Третього не дано.

Ми не можемо програти. Чи може програти Росія? Не знаю. І ось ця філософська формула нашого сьогодення, вона має бути доступна кожному українцю. Не мають сьогодні українці чекати. «Вірю в ЗСУ» — мені ця фраза не подобається, в ній багато інфантильного і, найголовніше, в ній є щось відсторонене. Коли ти, як споглядач, віриш в якусь третю силу. Ну, почнемо із того, що в ЗСУ такі ж самі люди, як і ми з тобою. Це ті прості українці, які до початку вторгнення були художниками, музикантами, поетами, спортсменами, вчителями… І вони взяли до рук зброю! Бо треба було захищати країну! І тому «Вірю в ЗСУ» — виглядає інфантильно. ЗСУ — не Боги, ЗСУ — прості люди, яким треба допомагати. Якщо ти сьогодні не в ЗСУ, значить ти маєш допомагати ЗСУ. Ти поруч із ЗСУ! Бо не треба на них молиться, не треба в них вірити, а треба просто підтримувати.

Так само, як і фраза «Герої не вмирають». Я розумію, що це життя одне. І якщо існує десь пекло чи рай, то воно може бути тільки тут. Там…мені не цікаво, що там. Там ми будемо іншими, якщо взагалі будемо. Тому, навіщо оце ось самозаспокоєння — «Героїв ми будемо пам’ятати вічно»? По-перше, це не зовсім так. Не обманюйте себе! Ви навряд чи пам’ятаєте, що сьогодні День народження Да Вінчі (розмова записувалася саме в день народження Дмитра Коцюбайла, 1 листопада, — ред.) Хоча коли він загинув, усі думали, що пам’ять навічно лишиться в серці та в голові. Ні! Людина — така істота, що вона швидко забуває. І найсерйозніші трагічні ситуації в житті забуваються. Бо життя замилює все це. Тому Героїв треба берегти, Героїв вбивають, а для того, щоб їх не вбивали, то треба багато зброї!

«Героїв треба берегти, Героїв вбивають, а для того, щоб їх не вбивали, то треба багато зброї»

У книзі війни, про яку вже я згадував, сказано, що героїзм — це, як правило, наслідок чиєїсь помилки, або нестачі засобів. Якщо в тебе мільйон дронів і мільйон снарядів 155-го калібру, то тобі не треба посилати розвідгрупу — ти і так все бачиш. І ти просто засипаєш ворога свинцем. І все. Тобі не потрібен героїзм. Тобі потрібна зброя і її потрібно багато! І саме це ми маємо розуміти. І наша економіка має сьогодні це розуміти. Ми не повинні постійно сподіватися на наших партнерів — вони і так достатньо нам допомагають. Взагалі, війна — це дорого. І знову ж таки, в цій же книжці сказано: «Армія здатна виграти битву, війну здатна виграти економіка».

– Все ж таки повернемося до творчості. Я вважаю, що було б дуже неправильно не спитати про команду. Ясно, що ви фронтмен, який тримає аудиторію. Але ви дуже монолітно, дуже гармонійно виглядаєте колективом на сцені. І, безумовно, кожен із вас заслуговує кілька слів, щоб про нього розповісти. Мені цікаво, наприклад, хто у вас той самий творчий «моторчик», хто можливо чимось розважає, хто дає «чарівного пєндєля», коли там хтось не хоче кудись збиратися…

— «Чарівного пєндєля» даю я (сміється, — ред.) А от отакий «моторчик душевний» — це наш барабанщик Сергій Борисенко, який має дуже веселий і хороший характер. Біля нього завжди весело.

Наприклад, Володя Шерстюк, наш басист, він разом із колишнім басистом гурту «ВВ» Олександром Піпою, вже давно, у вільний від концертів час, займається виготовленням FPV-дронів в одній солідній організації, назвемо її так. І дуже приємно констатувати факт, що його освіта (а освіта у нього, як і в Піпи, — Київський політехнічний інститут, факультет електронної техніки) та знання пригодилися. І вони зараз сидять і складають до купи із різних деталей оті дрони-камікадзе, які так неймовірно потрібні на фронті!

Зліва направо: Сергій Соловій, Роман Соловій, Олександр Дем’яненко, Володимир Шерстюк, Юлія Парамонова, Іван Леньо, Сергій Борисенко і Олег Артим. Фото: фейсбук гурту

У кожного із «козаків» своя ніша, яку ніхто інший не замінить. Наприклад, Юля Парамонова — це наш менеджер, вона родом із Бердянська. Але наскільки вона потужна дівчина! Почнемо із того, що вона реально справляється зі всім, що оточує Kozak System. І вона має справу з чоловічим гуртом, але при цьому дуже гармонійна разом із нами.

— Ваш кум (Олександр Дем’яненко, гітарист гурту, — ред.) чим займається?

— Кум не заважає. І ви даремно смієтесь! Це теж дуже важливий фактор, коли ми разом уже більше 20-ти років, то має бути і той, хто нейтралізує всю напругу. Коли на нього дивишся, він — сам спокій. І це теж важливо. Бо я, наприклад, неспокійна людина. Але, коли було б багато таких як я, то це був би не колектив, а збір якихось навіжених придурків. А так кум гармонізує атмосферу.

Сергій Соловій зараз багато експериментує із текстами, із мелодіями. Ми товаришуємо із великою кількістю підрозділів і бригад. І я з ними завжди на зв’язку, мій телефон ніколи не замовкає і ми особисто веземо допомогу та знаємо, що треба купувати тому чи іншому підрозділу. Ти не можеш писати пісні про війну, не знаходячись на війні. І я часто беру Сергія із собою, він все це всотує на передовій. Ми ночуємо у розпалагах, де він оце все чує, бачить. І можна сказати, що в нього зараз дуже потужний творчий злет.

«Сьогодні культура має йти до людей». Фото: фейсбук гурту

У нас дуже хороша команда насправді! У нас один із найкращих звукорежисерів в Україні, людина із великим досвідом. Це гітарист і композитор гурту «Карпа», й наш одвічний звукорежисер Олег Артим, який з нами пройшов увесь «Крим і Рим», що називається. Ще один технік, будете здивовані, але це тато Сергія Соловія. Технік має бути спокійний, технік має бути виважений, бо скажу ще раз — у нас вистачає в команді «двіжа»! А такий, як батько Сергія, він завжди мовчить, але тихо й надійно зробить свою роботу. Тому уся ця команда достатньо якісно працює!

«КОНЦЕРТИ KOZAK SYSTEM БУДУТЬ ТРИВАТИ ДОТИ, ДОКИ МИ БУДЕМО ЖИВІ»

— На березень наступного року запланований ваш великий концерт у Палаці Спорту. Чи це той самий концерт, присвячений десятиліттю гурту, який не вдалося зіграти через початок війни? І якщо так, то хто, враховуючи випробування і перевірку війною, вийде із «козаками» на одну сцену?

— Гарне питання, дякую вам! Якщо по задуму, то це саме той концерт, який не відбувся. Але вже зараз можна говорити, що він точно буде іншим, ніж мав би бути 18 травня 2022 року. Чому? Тому що війна все змінила!

Інтерв’ю «Вечірньому Києву». Фото: Борис Корпусенко

По-перше, я думаю, формат звучання буде іншим. Не думаю, що ми будемо грати із барабанною установкою, із гітарними примочками, із тим звуком, який був до війни. Сьогодні ми дуже гармонійно звучимо акустично. І найголовніше, що ми почали імпровізувати. У нас раніше це все «цементував» метроном, нас на сцені «цементували» плейбеки, нас «цементував» список пісень, які мали йти одна за одною і не можливо було щось змінити. Чому? Тому що до них був підкріплений відеоряд, і все це мало працювати, як одна велика машина.

Сьогодні це все — рівно до навпаки. Ми імпровізуємо, ми не знаємо, якою буде наступна пісня. Я відчуваю людей, я по ситуації орієнтуюся, що ми зіграємо далі. Але, щоб ми не робили, все одно в кінці концерту — три рази на біс. Я не хвалюся. Я просто констатую факт. Суть цього бісу — не в бісі, а суть у цьому «Дякую!», яке звучить після концерту!

Тому що, особливістю акцій вуличних є те, що ми граємо три години, інколи навіть три з половиною, а потім ще дві години стоїмо із людьми і розмовляємо, фотографуємося, записуємо відео для тих рідних і близьких, які сьогодні на передовій. І це теж невід’ємна частина тієї акції, тому що люди мають відчувати сьогодні єдність. Оце ось «свій — за свого, брат — за брата», це має бути не просто фраза, воно має дійсно працювати. Тому концерт, який відбудеться у Палаці Спорту, я впевнений, що буде зовсім іншим, ніж планувався.

Хто гратиме з нами із запрошених гостей? Я буду чесним — ті, хто були до війни, ті й зараз. Ніхто не скурвився. От повірте, що увесь список запрошених гостей, які мали виступати 18 травня, це й же й список залишається. Чи будуть вони брати участь, це вже питання персональне. Бо сьогодні війна і у кожного настільки важкий і насичений графік перебування, що передбачити, хто і де буде — неможливо. Але всі вони зараз показують ті самі результати, що й Kozak System, і це приємно бачити!

— Але когось персонально можете назвати, хто зараз здійснює таку ж гуманітарну місію, як Kozak System?

— Андрій Хливнюк («Бумбокс»), Слава Вакарчук («Океан Ельзи»), Сергій Танчинець («Без обмежень»), Олег Собчук («Скай»), Валера Харчишин («Друга ріка»), ТНМК, польський гурт «Enej», Тарас Чубай, Оксана Муха, Сергій Жадан.

Іван Леньо, Олексій «Шеф» Білошицький, Сергій Жадан, Андрій Хливнюк. Фото: фейсбук Івана Леньо

Під час виступу зі Святославом Вакарчуком. Фото: фейсбук Івана Леньо

— А є колеги, які стали не рукопожатними, бо поїхали за кордон чи замість благодійних концертів корпоративлять?

— А ми ніколи не були в тому таборі. І до війни і зараз. Той табір, який зараз розбігся і продукує якийсь bullshit (сленгова назва низькопробного продукту, — ред.), то він ніколи не був нашими друзями. А та, проукраїнська частина нашого шоу-бізнесу, вона і сьогодні продовжує робити те, що робила до війни.

— Одним словом, я думаю, «іншому табору» ви можете адресувати загальновідомі слова із «Маніфесту»?

— Ну, дивіться, я достатньо дорослий уже, щоб так прямолінійно посилати усіх підряд. Намагаюся, при можливості, впливати на тих людей, хто поруч зі мною і змінювати. Наприклад, сьогодні ми заїжджали на цю акцію на бусі і нам довго не відкривали шлагбаум. І помічниця, хороша така дівчина Таня, підійшла і каже: «Зараз я вам допоможу». Набирає по телефону когось із охоронців і говорить щось російською. Вимикає телефон і починає зі мною українською говорити, причому, чудовою українською. Запитую: «А навіщо оце перемикання? Що воно тобі дає? Ти ж розумієш, що це якийсь комплекс меншовартості?» Вона задумалася, і відповідає: «Так, дійсно». Але я це зробив лагідно, душевно, без наїздів. Я просто зробив по-людськи зауваження і воно спрацювало.

Тому, якщо до мене хтось підійде і скаже допоможи — я допоможу. Я ніколи не пошлю. Але якщо раптом є той, кого я в принципі не поважаю, то я не буду підходити, не буду плювати в обличчя. Але і руку я теж не протягну.

— Фінальне питання. У день нашої Перемоги, де буде Kozak System? Знову на сцені?

— Перемоги, як явища, яке кожен українець собі усвідомлює або уявляє, наприклад, як перемога у Другій світовій війні з прапором над Рейхстагом, не буде! Для того, щоб виграти війну і поставити жирну крапку, треба знищити російську федерацію. Фактично, треба вбити кожного, хто сьогодні є частиною рф. Це фізично важко. Скажімо так — нам потрібно відвоювати свої території, поставити залізобетонні кордони. Не тільки фізичні, а й ментальні, щоб через інтернет й інші засоби, на які не встановиш паркан, вони не змогли пролізти. Нам не потрібна їхня територія в принципі! У нас із ними ніколи нічого не буде спільного! Тому ця війна буде в різних стадіях і фазах, і буде довгою. І концерти Kozak System будуть тривати теж доти, доки ми будемо живі.