Повномасштабна війна торкнулася всіх українців — хтось тужить через розлуку з близькими, інші втратили рідних, дім, тривога і страх сковують людей через постійні загрози життю й відсутність безпеки. Особливо непросто в таких умовах сім’ям з дітьми.
Спільно з Департаментом суспільних комунікацій КМДА, Службою у справах дітей та сім’ї КМДА, Міський центр дитини реалізовують інформаційно-комунікативну кампанію «Відновлення та розвиток ресурсів родини — дієва підтримка дитини!».
Ця кампанія має на меті навчити дбати про психологічну рівновагу якомога більше киян та внутрішньо переміщених осіб (ВПО). Про те, як цього можна досягти та чому не варто відмовлятися від речей, які у мирному житті приносили задоволення, «Вечірньому Києву» розповіла директорка Міського центру дитини Лідія Новак.
Лідія Новак
ПРО ЯЛИНКУ І РОБОТУ З ДІТЬМИ
— Працівники вашого центру працюють тільки з дітьми?
— Наші основні фахівці — це практичні психологи. Загалом цільова аудиторія — сім’ї з дітьми, в нинішніх умовах це стосується не тільки мами і тата, а й бабусь, дідусів, а якщо говорити про ВПО, то й цілої родини.
До війни ми допомогали сім’ям, які усиновили чи взяли під опіку дітей-сиріт, працювали з сім’ями, які переживають процес розлучення, наразі ж з’явився ще один напрям роботи: формування та розвиток стресостійкості у батьків та дітей. Через різноманіття майстер-класів, тренінгів, занять та консультацій допомагаємо відновитися дорослим, віднайти необхідний батьківський ресурсу задля підтримки ДИТИНИ в умовах війни.
Не секрет, що саме сім’ї з дітьми — найвразливіша категорія людей, яким потрібна допомога першочергово. Аби зберегти сім’ю, гарні стосунки з близькими, зменшити градус болю, невизначеності, психічне та фізичне здоров’я, мало просто вижити в умовах війни. Потрібно дбати про себе, шукати ресурси відновлення, підтримки. Війна — не вічна! Ми маємо бути достатньо здоровими, щоб продовжувати ЖИТИ, піднімати на ноги дітей, відновлювати країну.
З перших же днів березня допомагали бійцям ТРО. Від батьків — жодного дзвінка, жодного звернення. Люди покладалися на себе й самостійно рятувалися як могли, як розуміли, за часту не усвідомлюючи, що потребують допомоги. Було прийнято рішення виходити за межі офісу і йти до людей. І ми в буквальному сенсі пішли у метро, в бомбосховища, туди, де масово і дорослі, і діти рятувалися від смерті.
Маю сказати, що у жахливому весняному хаосі, наші люди вражали зорганізованістю і взаємопідтримкою. Горе стирає межі. Спілкувалися із великими та малими. А багатьом ще й допомагали «вийти» з підземки, бо були ті, які не наважувалися залишати безпечне місце — боялися обстрілів.
У зумі почали проводити групи взаємодопомоги для батьків, які виїхали з дітьми за кордон й важко адаптовувалися до нових умов.
Потім вирішили ще ширше працювати, відвідувати різні установи та організації — медиків, енергетиків, соціальних працівників. Тих, хто багато спілкується із людьми, втомився від співчуття, має професійне вигорання.
На жаль, у центрах соціально-психологічної реабілітації дітей дедалі більше з’являється дівчаток і хлопчиків, яких забирають від рідних батьків через їх неспроможність дбати про власних дітей. Діти при живих батьках стають сиротами. Тому наразі розпочали серію занять з дітьми, аби підтримати їх та допомогти відновитися.
Працюємо й з тими сім’ями, які приїхали до Києва із зони бойових дій. Проводимо консультації для фахівців, які працюють з дітьми, ділимося із ними своїм досвідом та знаннями.
Діти дуже чутливі на емоційні стани дорослих
— Напередодні Нового року і Різдва багато дискусій про доцільність святкування. Що про це кажуть психологи?
— Так, зараз хтось відмовляється ставити ялинку, накривати святкові столи, люди відмовляють собі у багатьох речах. Але якщо ці речі, додають вам настрою та сил для подальшого життя, то зробіть це. Солідарність з нашими воїнами, чи тими людьми, хто все втратив, має бути виважено-розумною.
Тут не йдеться про феєричні святкування, зробіть це скромно, в родинному колі. Свята особливо важливі для дітей, таке відновлює для дитини відчуття стабільності та безпеки.
Наприклад, відсвяткувати День народження, поставити ялинку — значить відтворити звичний хід подій. Для дитини — це важливо. Та й для дорослих теж. Тож дозволяйте собі щоденні радощі.
Не залежно від того на скільки змінилися ваші обставини, не ставте життя на паузу, інакше страх і розпач зламають. Що буде завтра — цього ніхто не знає. У нас є сьогоднішній день, ним живемо — і це важливо. І якщо щороку на Новий рік у вас була ялинка — не відмовляйтеся від неї.
Для роботи із дітьми психологині центру використовують особливу ізраїльську іграшку Хібукі
ЯК РОЗПІЗНАТИ СТРЕС
— Як повномасштабна війна вплинула на вашу роботу?
— Багато людей не розуміють, що вони травмовані війною. Війна у нас із 2014–го року, але раніше вона зачіпала невелику частину людей, а зараз це відчувають усі…
Ми почали працювати і з киянами і з ВПО, яких евакуюють із зони бойових дій цілими родинами. Вони потребують підтримки, бо на тлі стресу помимо розлук і втрат, починає руйнуватися те, що залишилося — стосунки: між дружиною і чоловіком, донькою і мамою, батьками і дітьми.
Виникає зона ризику, де може з’являтися сімейне насильство, агресивна поведінка батьків щодо дітей або й навпаки, особливо, коли в сім’ї підлітки.
Також у нас є розуміння, що треба буде працювати з сім’ями військових. З війни тисячі чоловіків та жінок повернуться іншими. З іншими цінностями, психікою. У багатьох будуть непорозуміння у сім’ях. Про це треба говорити зараз, готувати суспільство до нових викликів.
Підтримувати військових — мало, потрібно буде цілісно працювати з родиною. Ось так і живемо, навчаємося, допомагаємо, віримо в нашу перемогу, готуємося до непростого мирного часу.
— Як зрозуміти, що людині потрібна допомога психолога?
— Ми всі різні, у кожного з нас свій довоєнний досвід переживання труднощів, проблем, горя, відповідно, ми по-різному й відновлюємося.
Здебільшого, опираючись на власний досвід, люди самостійно справляються з тривогою, стресом, проте є ті, які потребують допомоги і не усвідомлюють цього.
Важливо навчатися спостерігати за своїм фізичним та психо-емоційним станом. Ставте собі питання: як я почуваюся, чого я хочу? Спробуйте визначити нові прояви у поведінці, самопочутті. Якщо є потреба, дозвольте собі поплакати, зменшити робоче навантаження, відпочити.
Якщо ви почали з роздратуванням, агресивно реагувати на запитання своєї дитини, близьких, дратуватися від того, що усі від вас «щось хочуть», варто задати собі запитання: «Чи все зі мною добре?».
На жаль, нас не навчають культурі самозбереження, самовідновлення. А ще й війна вносить корективи…
У кожного з нас багато обов’язків вдома і на роботі, через які ми переживаємо, а тепер до цього додався ще один дуже стресовий фактор — відсутність безпеки. Нас постійно супроводжує загроза життю та здоров’ю, і думки про це не дають спокою. Наразі важливо реагувати за принципом «що зі мною тут і зараз». Війну ми не можемо зупинити, але можемо зупинити себе, сказавши собі: «Не фантазуй, не додумуй!».
Бережіть сили, не має сенсу тривожитись тим, про що не знаємо. Є ще гарний і простий прийом на самозаспокоєння — дихання. Правильне дихання допомагає впоратися зі стресом і панічною атакою. Вдих має бути довгим і глибоким, відчуття ніби заповнюються повітрям усі легені. Видих — удвічі довшим.
І не залишайтеся зі страхами на одинці. Якщо вас постійно турбує страх та виснаження, зверніться за допомогою.
Важливо говорити про свій біль. Якщо ставатиме гірше — зверніться до фахівців: психолога, лікаря.
Кожному важливо відчувати підтримку
— Є якісь експрес-поради, як пережити стрес?
— Кілька таких порад я озвучила вище. Взагалі, стрес — це норма, він допомагає людям рухатися далі, розвиватися. А от хронічний стрес (фахівці визначають це як дистрес) має нехороші наслідки. Зміни спостерігаються на рівні тіла, психіки, поведінки (загострення хронічних хвороб, головні болі, безсоння, напруження м’язів, тремтіння, роздратованість, перепади настрою, агресивність тощо).
Доведено, що розслаблення напружених через стрес м’язів допомагає зняти стан збудження нервової системи, заспокоїтися, відновити звичну роботу організма. Тому пропонуємо користуватися методикою Джекобсона, вправи на розслаблення тіла.
У кожного з нас є своє власне унікальне поєднання відповідних ресурсів для подолання стресу. Виділяють шість ресурсних каналів, що допомагають у подоланні стресової події: Віра; Вираження емоцій та почуттів; Соціальна підтримка, спілкування; Уява, фантазії, мрії, спогади, творчість; Розум, пізнання; Фізична активність, тілесні ресурси.
Під час заняття із дітьми
Дбайте про себе, подаючи приклад дитині. Діти швидко переймають стрес батьків і копіюють їх поведінку. Не забувайте піклуватися про себе. Дитині буде спокійніше, якщо поряд спокійні батьки.
Пропонуємо також техніку «місточка, що з’єднує» — вона допомагає шукати в повертатися до звичних речей, що вселяють надію, приносять задоволення, додають сил. Якщо говорити про ВПО, то багато людей втратили все, вони не можуть піти в улюблене кафе, поїхати на свою дачу, вийти в сад. Важливо бодай щось робити з того, що було до війни.
У більшості киян все на місці, але багато людей дуже себе обмежують — наприклад, не вмикають музику, бо хлопці під кулями. Не купують собі необхідний одяг чи взуття, щоб переказати зайву копійку на фронт, відмовляються від походів у театр чи кіно. Тут потрібно пам’ятати про баланс, шукати оту саму золоту середину.
Ще один «супутник» війни — провина, кожен із нас говорить, що недостатньо зробив, не задонатив, виїхав, потрібно було лишитися, сіток не сплів… А насправді важливо просто бути включеним у процес наближення перемоги (до речі, це один із дієвих методів самодопомоги), у кожного має бути своє поле бою: зброя, підтримка, фінанси, волонтерство, молитва — з цим легше потім жити. Непотрібно порівнювати себе з іншими, у кожного різні можливості, важливо робити по мірі своїх сил. Бережіть своі сили.
Вчіться пробачати собі та іншим. Спілкуйтеся з тими, з ким вам комфортно та затишно. Дякуйте. Вірте. Любіть.
ПРО НАВЧАННЯ В ІЗРАЇЛІ
— Фахівці Центру дитини проходили якісь спеціальні навчання, зважаючи на війну?
— Хоч й війна у нас з 2014-го року, але життя показало, що ми, не були готові до повномасштабного вторгнення з усіма цими страшними наслідками.
Ми зіткнулися з новим досвідом, з новими викликами. Не достатньо володіли тими ж техніками «першої психологічної допомоги», тим більше для величезної кількості людей. Та й нам, психологам, теж потрібен був час, щоб прийти в себе і зрозуміти, як фахово діяти.
Спочатку зустрічалися з колегами, ділилися своїм досвідом, а потім для нас організували тренінги. Зокрема, завдяки домовленостям Марини Хонди, заступниці голови КМДА, київські психологи пройшли навчання в Ізраїлі. Це був дуже корисний досвід, бо члени групи не тільки здобули практичні, важливі знання, а й на власні очі побачили, що в умовах війни можна не просто виживати, а жити.
До слова, моє особисте потрясіння від Ізраїля — сектор Гази, звідки очікується щохвилинна загроза ракетних ударів, а за 800 метрів від того місця, йде повним ходом будівництвом…
Так, ми не знаємо, наскільки довго затягнеться війна, але чітко розуміємо, що маємо у своїх дітей та у себе формувати навички стресостійкості — нам треба навчитися жити «наповну», так, як було раніше, не буде ніколи. Так, ми — різні, та горе завжди об’єднує, жага до свободи — гартує.
А ще, саме за кордоном прийшло усвідомлення, якими сильними є ми, як народ, як швидко адаптуємося, даємо собі раду та підтримуємо ближніх.
Спасибі кожному хто дбає про себе, а відтак — про майбутнє країни. Спасибі ЗСУ за можливість Бути і Жити.
Читайте також: Як всиновити сироту в час війни: інтерв’ю з начальником київської міської Служби у справах дітей
Наталка МАРКІВ, «Вечірній Київ»
Sourse: vechirniy.kyiv.ua
