Процес осмислення та перевідкриття української літератури 1920-1930-х років триває. Канон змінюється, деякі постаті виходять на перший план, інші відходять. З’являються нові, неочікувані акценти, як-от на постаті Раїси Троянкер. Образ Віктора Петрова трансформувався кілька разів. Але Валер’ян Поліщук, на мою думку, досі залишається недостатньо висвітленою постаттю. Добре, що є зібрання його творів, упорядковане Олесею Омельчук, з акцентом на теоретичну спадщину, і що Ярина Цимбал регулярно працює з ним у дискурсі «Наших двадцятих». Але загалом Поліщук залишається мало і фрагментарно знаний. При тому, що для свого часу він був знаковим, формотворчим літератором. І водночас — певною мірою маргінальним та екстравагантним.
Конструктивні спіралі
Валер’ян Поліщук став одним з ініціаторів появи та розвитку в українській поезії 1920-х років стильового напрямку, який з певними застереженнями можна назвати конструктивізмом або чимось близьким до нього. У своїх маніфестах і статтях він говорив про «конструктивний динамізм», «динамічний спіралізм» — суміш, що могла містити сліди конструктивізму чи пізнього українського футуризму. На практиці це виявлялося у раціоналістичному та «позитивному» пафосі, своєрідному «розгортанні» образів, урбанізмі, індустріальних та наукових мотивах (вулиці, радіо, заводи, спорт, хімія), що свідчить про більшу чи меншу конструктивістськість.
Студень життя первозданно-новий
Викристалізовує форми доцільні.
Шукає кристалів своєї породи,
Щоб перейти з них на зоряну грань,
Там,—
Де жінка божественним тілом блискає,
Втілена форма найвищих хотінь.
Тіло тремтяче, живе і могутнє,
Труйне диханням млосних ароматів —
Найвища ступінь розвою матерій —
Надмірну красу являє собою.
Жінка поглянула, повна любови,
Сочним кристалом щирого всесвіту,
В дивних опуклостях груді тугої,
Стегон співучих, в очей поволоці
Втілила лінії круглі й покаті,
Що здавна блукали в півкулях актиній —
Первісних кристалах живої природи
або:
У завішеній кімнаті — урівноважений подих ми-
лої, в якої так зручно лежати на колінах.
Один волосок одбився од тьмяного гурту з її
голови і попав у невидимий світляний парус, що
пробився зі щілки віконниць. Зайчик того паруса
врізався у підлогу десь за меблями, і присутність
його там можна було тільки вгадувати по тихій,
ледве помітній заграві, що стояла в кутку, наче
од кошика з помаранчами.
Своїм блискучим кінцем той волосок сам загорівся
в невидимому й прямому струмкові сяєва, як
кінець сталевого дротика, вийнятий з білого гарту
чи запалений у кисні.
У чорній густоті темряви кімнати він горів і
бризкав яскравістю, як чудовий жест невидимої
доброти.
На цій умовно конструктивістській хвилі Валер’ян Поліщук заснував видання «Авангард», зі стильним дизайном від Василя Єрмілова та різнобарвними текстами. Це була серія видань («Бюлетень Авангарду», «Мистецькі матеріяли Авангарду», «Авангард 3», а також російськомовний «Радиус Авангардовцев»), які за всіма ознаками можна вважати одним журналом.
Окрім самого Поліщука, в «Авангарді» публікувалися Леонід Чернов, Раїса Троянкер, Олександр Левада, Віктор Ярина, Гео Коляда і навіть Едвард Стріха зі своїми містифікаціями. Детальніше про часопис читайте в статті Ярини Цимбал у проєкті «Екземпляри ХХ».
Багато хто з цих авторів увійшли до однойменної літературної організації «Авангард». Попри навколоконструктивістські декларації, вона не була естетично цілісною чи надто активною. Проте це єдина, окрім футуристичних, авангардна літературна організація в Україні першої половини XX століття. Поліщук активно сварився з футуристами, «ваплітянами» чи «неокласиками». Валер’ян Поліщук також досить енергійно шукав міжнародного контексту і зв’язків для свого «Авангарду».
Революціонер з архаїчним корінням
Такий концептуальний, експериментальний, урбаністичний діяч мав абсолютно сільське походження. Народився 1897 року на Волині, в селянській родині. У спогадах про дитинство поет підкреслював, що архаїчність його походження не парадоксально поєднувалася з подальшими формалістичними захопленнями:
«Книжки я дуже любив. Ще в ранньому дитинстві я любив пісенника, який був у мами. Вона вміла трохи читати, але не вміла писати зовсім. Бувало, я візьму пісенника, знайду по формі сторінку з потрібною піснею й прохаю співати. Там були найбезневинніші малюнки чорним. Одного я особливо боявся, виключно через розполіг чорних і білих плям, не вважаючи на те, що зміст там був такий: при місяці парубок з дівчиною лагідненько собі милуються. Мені були цікаві чи вражали фарби, плями і їхнє розміщення – вони й давали відповідну емоцію, а не зміст».
Поліщук навчався в Луцькій гімназії, під час Першої світової війни продовжив навчання у Катеринославі (Дніпро), а в 1917-му вирушив до Петербурга. У революційні події він занурився добряче: миготів то в рідному селі, то в Катеринославі, Києві, Румунії, Кам’янці-Подільському. Брав участь у політичних подіях, займався пресою, навчався. Його заарештовували денікінці, але Поліщуку вдалося втекти, вистрибнувши з вікна. У Кам’янці він конфліктував з консервативною українською громадськістю. Писав, намацував свій шлях між епатажем, пошуком і традицією. «Зиму 1920—1921 року ходив у рябому жіночому капелюхові (біле з чорним), до якого сам пришив спереду бузкового язика, яким викликав подив на вулицях…».
Після закінчення воєнного вихору та утвердження більшовицької УСРР Поліщук прибув до Харкова й активно долучився до літературного життя нової столиці. До творчості, дружби та ворожнечі…
«І цифра йому каже…»
Ще одна концептуальна риса Валер’яна Поліщука — сцієнтизм деяких його віршів, тобто активне використання в поезії науково-технічного матеріалу: термінів, тематики, формул. У той час таке письмо мало б стати гучним трендом в українській літературі, проте якось не склалося. Якщо брати не просто індустріалізаторську фразеологію або фабрику/лабораторію як місце дії, а справді послідовну інтеграцію цього дискурсу, то окремі сцієнтистські тексти траплялися зовсім рідко. В деяких футуристів, як-от Юрій Палійчук чи Гео Шкурупій, у певному сенсі у Володимира Ґадзінського. І ось у Поліщука.
Науково-технічна інформація — річ не зовсім «їстівна» для поезії, що гарантує «освіження» сприйняття, дивакувату атмосферу, нестандартні формальні підходи та структурні незвичності. Але, очевидно, на той час це виявилося або надто радикальним «меню» для поетів, або не вписувалося в їхні стратегії. Багатьом могло не подобатись і те, що сцієнтичні епізоди своєю ексцентричною чужорідністю тяжіли до самопародії.
Досвідчено, скучаючи потрохи, технік
Вартує коло неї, як людська сиділка
Коло потрібного нащадка мастадонта:
Прислужує, торкає щось, записує, міркує.
Колонки цифр стають ритмічно в чергу
На книзі — дзеркалі, де світиться життя
машин,
Напруга поля, гореч жарких газів,
Дзиґ обертань, як і потреби місць.
Колонки цифр ідуть з годинником у ногу.
Видно, як місто тільки що заснуло:
Тому то вольт — 120, ампер — 13 тисяч,
Температура масткої олії — 56о —
І легко родяться у світ 2110 кіловатів.
Місто прокинулось — і вгору кіловатність.
Вже V — 110, А — 29 тис., олія — 60о
А кіловат — (KW) — 4017
Натужено в динамо двиготять,
І загальмовують важке вертіння,
Бо навантажилась роботою мережа.
У цифрах чутне рухання машин,
Двигтіння міста і його потреби.
Чи поворот важкий, чи нафта йде не так,
Холодна цифра язичком завзятим
Уже киває окові натяк.
Колонки чисел — кам’яний закон.
Числова думка — перша сила світу,
Що з неї починається проґресу вітер.
Життя числа — робота апарата,
Що вміє точно й ясно одбирати.
Тверде число — усіх речей ядерце —
Воно їх гонить у невпинні герці,
Воно охляло й чуло не спіткнеться,
Як теє немічне, людськеє серце,
Того й у світі невгомонне скерцо,
Мов електронний вир округ ядерця.
Число — холодний друг:
Для розуму — стерно.
Приходить інженер —
І цифра йому каже.
(З поеми «Електростанція»)
Внутрішній ритм побуту і хвиляди
Саме Валер’яна Поліщука пов’язують із утвердженням верлібру в українській поезії ХХ століття. Він акцентував, концептуалізував його, прагнув надати верлібру соціально-політичного виміру й статусу знаку доби. Навіть написав статтю «Верлібр і його соціальна основа». У цьому тексті автор пов’язує різні види поетичного ритму з «внутрішнім ритмом побуту», що дозволило йому дійти висновків:
«Швидкий темп індустріялізації міста в зв’язку з великими технічними відкриттями минулого століття, а значить, і особливо яскрава переміна темпу міського життя, його побуту, зміна внутрішнього ритму того побуту, не так залежного вже од метеорологічних умов (електрика, газ, безперервна праця на великих фабриках), зовні начеб хаотична та анархична робота і рух, але по суті дуже планований і ритмований — ну, хоч би, на велитенському вокзалі — все це викликало, в поезії відповідний вияв, як змістом так і формою — нерозривно звязаними поміж собою творчими чинниками.
Це викликало появу широкого і закономірного внутрішнього ритму в поезії, який на зовні для тих, хто не вміє бачити і чути, здається ще хаотичним, як рух на велитенському вокзалі та його путях, або на заводі (не в деталі якій небудь, а в усій його масі), а для справжнього сучасника є способом ускладненіших сприймань організованого словесного матеріалу.
(…)
Чим більш одстала в індустріяльному відношенню країна, тим трудніш і пізніш там виявляється поетична форма верлібру, але вона все ж має яскраву тенденцію появи і перемоги по цілому світі, як форма, що має основу в соціяльно-економічній структурі сучасного і майбутнього суспільства».
Стаття ця у збірнику Поліщука «Літературний авангард. Полемика, критика, теорія поезії» сусідствує з трактатом «Ритм новітньої поезії та його українські особливості», де поет пропонує концепцію «хвиляд» як своєрідних середніх ритмічних одиниць віршів.
Інтерес до раціональної форми, «новітнього» ритму, відданість абстрактним, науковим темам парадоксально поєднався в цього поета з елементами доволі архаїчних і традиційних словоформ, ритмічних ходів, мовних конструкцій.
Все, що в око моє бездонно встрягає,
Свіжістю світла, тонкими дротинами,
Все, що дзвенить у вухах моїх
двиганням —
Все, що було лише, все, що незнанеє,
Лише наближенням чутким осліплений
Розум торкається тих образів
вічності —
Марев, накреслених гінко уявою —
Слідів тих відносності світу химерного.
У вічному промені справжнє впіймати,
Мислю скувати в холодні кристали все,
Ясні, як числа, незміннії сталістю —
Людство тиняється в хащах наближення,
В затуманілих натяках реального,
Десь у волокнах дріб’язку числового,
За семизначною бідною точністю.
«Заборонене» кохання: і соло, і тріо
Українська література 1920-1930-х років, хоч і була новаторською, проте в питанні еротичного, чуттєвого, тілесного залишалася відносно традиційною та стриманою. Згадаймо хоча б баладні трактування першого сексуального досвіду у Хвильового чи Троянкер. Більше в тілесному сенсі дозволяв собі Гео Шкурупій, у соціальному — Михайль Семенко.
Одним із небагатьох, хто серйозно порушував норму, став Валер’ян Поліщук. Він акцентував деякі стигматизовані форми сексуальності, зокрема написав поему «Онан», у якій працював із темою мастурбації. Цей епічний текст, пов’язаний з біблійними сюжетами, виконаний у доволі архаїчній стилістиці.
Неочевидно, що цей текст пов’язаний з біблійними сюжетами і виконаний у доволі архаїчній стилістиці, а не, скажімо, у фарватері «динамічних» авангардних спроб.
Щодо поліамурності, Поліщук не був унікальним (згадаймо хоча б «Лілюлі» Хвильового), але сучасникам запам’яталися його вірші з акцентом на житті ліричного героя з двома жінками. Це ґрунтувалося на реальних подіях — романі Валер’яна Поліщука одночасно з двома сестрами Конухес. Спогади свідчать: Поліщук не обмежувався практикою, але шукав теоретичних підвалин та активно пропагував одну з версій концепції «вільного кохання».
Любов до сексуальності зрештою зіграє з Поліщуком злий жарт. В енкаведешних протоколах допитів поета після арешту в 1934 році слідчі закидатимуть йому, поміж іншим, і «непристойності». Мабуть, це перший такий випадок в історії української літератури? Слідчих більше схвилювала цитата з «Авангарду 3»:
«Беручи на увагу незручність церобкоопівських кроватів для спарування, В. Єрмілов розробляє зараз дешевий, зручний і красивий варстат-ліжко для виконання цих життєдайних функцій людського організму. В цій роботі допомагає нашому художникові своїми порадами його дружина.
Отже, ми виголошуємо гасло: за чистоту й одвертість, за здорові функції людського тіла навіть прилюдно. Хай живе прилюдний соковитий поцілунок в голу жіночу грудь».
Наприкінці 1920-х кампанія проти «порнографії» Поліщука стала одним із яскравих знаків згортання пошуків і «вольностей» у літературі. Тиск на письменника був комплексним, спрямованим на погром «формалістичних вибриків». Валер’яну Поліщуку і його колегам довелося публічно каятися, закривати видання та розпускати організацію «Авангард».
Радянська влада, перемігши внутрішню мозаїчність та основні опозиційні рухи, взялася до наведення «ладу» і в культурі. Авангардні літературні напрямки примусово згорталися.
Традиційна іпостась Поліщука
Характерно, що Поліщукові в тих умовах було куди відступати. Відмовившись від «помилок», він міг зосередитися на другому крилі своєї творчості. Валер’ян Поліщук ніколи не був чистим формалістом і авангардистом. На тлі верлібрів, розгортань метафор та всіляких епатажностей тривала й інша творчість: сперта на навколоромантичну традицію. Тут була і чуйна лірика, і стилізований епос, і фольклорна фраза, і стандартизована політична пропаганда. «Зрозуміла іпостась» Поліщука — це також і титул «Гомера революції», і взаємодія з Миколою Хвильовим. Є згадки, що останній полюбляв цитувати такий вірш Поліщука:
… Ось волошка дивиться
благанно.
— Хочеш, квітонько, до мене
ти на груди?
— Я до Сонця хочу… А до
тебе — ні!
«Традиційна» творчість, очевидно, мала серйозну вагу для Валер’яна Поліщука. Але в ній Поліщук був не надто оригінальним, одним із багатьох. Та вона засвідчує багатогранність і продуктивність Поліщука, який встигав робити все одночасно: писати тексти в різних жанрах і стилях, менеджерувати літературну організацію, сваритися з іншими організаціями, видавати журнали та книжки, шалено теоретизувати, перекладати, листуватися, а потім прийти додому, кататися з дітьми на ковзанці, влаштовувати з ними виставу та показувати її ромському табору. Принаймні, такий образ Поліщука, можливо, міфологізований, постає зі спогадів.
У 1930-х роках Валер’ян Поліщук намагався адаптуватися до нової жорсткої реальності. Але в грудні 1934 року його заарештували у справі учасників Української комуністичної партії (боротьбистів).
Сьогодні матеріали цієї справи можна прочитати онлайн на сайті Електронного архіву українського визвольного руху. Протоколи допитів засвідчують, що Поліщук на «слідстві» тримався гідно. Його покази навряд чи могли «потопити» когось із уже арештованих. А абсурдні звинувачення письменник здебільшого не визнавав, переважно лише каявся у «помилках» і «нерозумінні». На «суді» 27-28 березня 1935 року Поліщук отримав вирок 10 років. За словами дружини, Рахіль Конухес-Поліщук, на останньому побаченні він сказав їй, що не визнав себе винним. Сидів на Соловках. А вже в 1937-му його розстріляли в урочищі Сандармох.
Закінчуючи цей невеликий «портрет», я усвідомлюю його фрагментарність, вибірковість та тенденційність. Я зосередився переважно на формалістичному і (навколо)поетичному вимірі значно ширшої особистості Поліщука. Але навіть така фрагментарна перспектива показує постать з ефектною біографією та нестандартною творчістю. Постать, яку варто й далі досліджувати, обмірковувати, просто читати.
Оригінал статті: chytomo.com