Ірен Роздобудько і її улюблений Київ. Колаж: Наталія Слінкіна
Знана українська письменниця Ірен Роздобудько розповіла про перші дні війни і те, що допомагає не піддаватися емоційним гойдалкам.
У доробку письменниці, журналістки, сценаристки, викладачки Ірен Роздобудько понад 40 книг. Вона з перших днів повномасштабного вторгнення залишалася у Києві і вела щоденник на своїй сторінці у фейсбуці, який щодня починався словами: «Київ стоїть»! Він став одночасно одкровенням і підтримкою для багатьох киян. Тих, які залишилися у місті, і тих, які знайшли прихисток в безпечніших регіонах країни та різних країнах світу.
Ірен Роздобудько
— Зараз українці діляться своїми спогадами не тільки про перший день повномасштабної війни, а й своїми переживаннями і відчуттями, які тоді були. Яким був ваш лютий 2022 року? І 24 лютого, зокрема?
— Війна для мене розпочалася у 2014-у році, тому до її повномасштабної фази я була морально підготовлена. І, як виявилося, така «підготовка» виявилася досить корисною в лютому 2022-го. Тобто не було паніки і… «тривожної валізки».
За день до вторгнення я мала «закриту» презентацію рукопису (саме — рукопису!) в Національному музеї літератури України в колі Всеукраїнського Жіночого Товариства імені Олени Теліги.
По-перше, це була дата трагічної загибелі Олени в Бабиному Яру, яку завжди відзначають в лютому, а по-друге, я представляла фахівцям, думка яких мені була важлива, рукопис, який мала здати до видавництва.
А наступного дня над дахом прогуділа ракета. Оскільки за природою я «сова», то вибух мене швидше розлютив, ніж злякав. І ранок почався з підготовки до різних побутових дій — промоніторити новини, подзвонити друзям, підготуватися до можливих ефірів і… прибрати в квартирі.
Можливо це лунає досить дивно, але так було. І так продовжується дотепер. Я ненавиджу паніку, страх, необмірковані вчинки. Ну і… як з першого дня Майдану я була впевнена в Перемозі, так і в перший день повномасштабного наступу, коли, як ми тепер можемо говорити, «Київ висів на волосинці» — я була впевнена, що ми переможемо.
Так що ці мої спогади — звичайні, без пригод.
— Коли почали вести у фейсбуці щоденник? Що було мотивацією? Чому вирішили залишатися у Києві?
— Власне, це і була «пригода», яка дійсно стала для мене важливою аж до кінця облоги Києва. Крім різних справ, які постали в перші дні, я відчула, що потрібно підтримувати, розраджувати своїх читачів — і взагалі тих, кому важче. Я почала робити це на фейсбуці. Людям потрібна була надія, віра і навіть оптимізм.
Нині я твердо впевнена: на початку небезпеки, біди варто знайти ту «точку опертя», яка не дасть тобі перетворитися на безпорадну, слабку людину.
З подивом і радістю я тоді зрозуміла, що ці, подекуди пафосні, подекуди наївні або позитивно-інформативні дописи з обов‘язковим вранішнім меседжем «Київ стоїть» має відгук в дуже багатьох людей. І вже не могла покинути цих дописів аж до 157-го дня.
Зараз до мене підходять люди і дякують за цей «щоденник», а я дякую їм за незламність. І, звісно, за таких обставин, я не могла покинути Києва! Для мене це було б як… розірвати кровоносну систему. Так я відчувала.
— На який запис була найбільша реакція читачів?
— О! Приблизно на десятий день ми з дописувачами організували «Віртуальний вернісаж»! Адже багато хто перебував або в ізоляції (як ми на Лівому березі біля Броварської траси) або навіть вже в більш серйозній ситуації — в Херсоні, Енергодарі, Сумах, Харкові, Запоріжжі.
Всі щось робили — «від нервів»: або малювали, або писали вірші, або плели ковдри чи шкарпетки для воїнів. Словом — творили. Я запропонувала надсилати роботи — їх прийшло понад 50 — і увечері я всіх запросила на «відкриття», попередивши, що «навіжений директор віртуального вернісажу не відповідає за загублені в віртуальному гардеробі «норкові манто»…
Цей дивовижний вернісаж (картини, вишивки, вірші) я зберігаю в окремому файлі. Він неймовірний! Він свідчить про нашу непереможність навіть, коли опускаються руки. А виявилось — не опускаються!
Не все знають, але серед багатьох талантів Ірен Роздобудько — створення вітражів
— Зараз, аналізуючи пережите, що було найбільшим потрясінням весни 2022 року?
— У кожного з нас є свої спогади, від яких перевертається серце. Власне, серце переверталось щоденно. Говорити про це ми почнемо не скоро. Проте, якщо є таке запитання… Це вервиця полонених захисників Бучі, яких гнали на розстріл, самотній хлопчик в зеленій курточці на дорозі серед біженців, наша розтрощена «Мрія»… Якщо чесно, на цьому я б зупинилась. Я ще не готова аналізувати потрясіння. Вони просто є. Ми мусимо їх здолати і перетворити в пам‘ять. Але, гадаю. Це станеться не скоро…
— Можливо, думали видати нотатки війни у Києві?
— У такому вигляді, як вони є — ні. Це — емоції. Хоча й наповнені фактами, про які вже й забула.
Проте перечитувати самій — цікаво. Зараз, як мені сказали, друкується дуже багато військових щоденників. Все це свідчення часу. Можливо, в переосмисленому і відредагованому вигляді й без пафосу — так. Гадаю, тим, хто тоді був зі мною це також буде цікаво.
— Чи писалося Вам тривожної весни?
— Звісно, все розпочате було закинуте. Я думаю, що писати щось одразу — це як «вилами по крові». Писався той «щоденник» — не для публікації, писала статті на прохання друзів-іноземців, щось коментувала, писала дві промови для Франції і Німеччини — під заходи, які влаштовувались на підтримку України.
Роман про Олену Телігу. Колаж: Наталія Слінкіна
— Влітку вийшла Ваша нова книга про Олену Телігу. Чим ця постать, важлива для нашого часу?
— Так, книжка вийшла дивом! Я так розумію, що це була одна з не більш як 5-10 книжок, які вийшли в гарячій фазі війни. Я не сподівалась, що Олена Теліга прийде до читача так вчасно.
І саме тоді, коли Україна здійснює її мрію — остаточний бій за незалежність і державність. Я вважаю, що Олена Теліга більше підходить для нашого часу, ніж для свого, в якому її думки, за свідченням її сучасників і друзів, випереджали час. Саме зараз вони лунають актуально, як ніколи.
— Зараз багато людей, що перебувають у відносній безпеці, нарікають на сильні емоційні гойдалки. Ваш рецепт на це?
— Зупинити гойдалку! Як? Як у дитинстві: впертися ногами в землю! Знайти «точку опертя». У кожного вона може бути своєю — від побудови планів на майбутнє, яке не передбачає «розгойданості» нервів, до книги, яку можна прочитати і знайти в ній затишок і розумні думки.
А, можливо, кращий рецепт лунає так: «Починай хоч щось робити!». Адже зазвичай в емоційній нерівновазі знаходяться ті, хто не діє.
З власного досвіду напевне знаю: у волонтерів «гойдалки» немає. Там все просто: піднявся зранку — і вперед. Не до гойдалок. А кого досі «хитає» — раджу подумати про наших хлопців і дівчат під Бахмутом. Обіцяю: «хитання», як рукою зніме!
Нагадаємо, Ірен Роздобудько раніше розповіла «Вечірці» про те, як заохочувати українців читати.
Наталка МАРКІВ, «Вечірній Київ»
Sourse: vechirniy.kyiv.ua
