Колона Магдебурзького права у Києві на гравюрі ХІХ сторіччя.
Становлення та розвиток місцевої влади Києва мають надзвичайно давню історію.
Яскрава сторінка історії розвитку самоврядних інстуцій нашого міста пов’язана з одержанням Києва магдебургського права наприкінці XV століття.
Вважається, що цей привілей місто одержало у якості компенсації за втрачене автономне князівство, набувши замість цього міське управління за німецьким (маґдебурзьким) правом.
На жаль, оригінал документ не зберігся, а відсутність будь-яких його копій вже тривалий час викликає дискусії щодо визначення точної дати його одержання.
Точна дата одержання Києвом маґдебурзького права залишається дискутивною. Фото: ЦДІАК України
Перша письмова згадка про виборних міських урядників, наділених адміністративними функціями, міститься у листі Великого Князя Литовського Олександра, датованого 14 травня 1499 року. Сам лист виданий «війту міста київського, бургомістру та радникам та всім міщанам».
Серед інших документів згадується також «Уставна грамота» 1494 року, видана місту Києву Великим Литовським князем Олександром. Вона значно обмежувала права воєвод, які призначались князем, розширюючи права громадян міста.
«Європейське право» досить органічно прижилося у Києві, проіснувавши майже 340 років (до 1835 року), коли російський імператор Микола І своїм указом остаточно ліквідував права та привілеї міста, передавши управління Міській Думі.
Київська міська громада мала свою правову автономію, до якої з часом додалася і фінансова незалежність від центральних органів влади, а також — право самостійно розв’язувати земельні питання у межах своєї юрисдикції.
Київський магістрат. Малюнок реконструкція Володимира Ленченка. Фото з відкритих джерел
КИЇВСЬКА ВЛАДА ЗА МАГДЕБУРЗЬКИМ ПРАВОМ
У першій половині XVI століття київський магістрат очолювався війтом, складався з бурмістрів та радців у кількості 8-12 осіб.
Відомостей про цей період збереглося небагато, зазвичай у муніципальному устрої пізнього середньовіччя рада виступала як найвищий орган місцевого самоврядування, що було характерним для усіх королівських міст Речі Посполитої.
Остаточне оформлення організації та структури Київського міського уряду — магістрату припало на кінець XVI століття.
На той час він вже складався з двох колегій: ради (адміністративний орган) та лави (судовий орган), які підпорядковувалися війту. Також чітко визначалося, що раду магістрату очолював бурмістр, а колегію лавників — війт.
Музей «Кам’яниця Київського війта». Фото з сайту музею.
Посада Війта з’явилася після входження Києва до складу Великого Князівства Литовського у 1362 році. Київський війт, або по-сучасному міський голова, мав обмежені повноваження та призначався великим князем Литовським переважно серед іноземців. Лише з 1570 року кияни могли обирати війта на виборах серед місцевих міщан.
Дослідниця маґдебурзького права у столиці та історикиня Наталія Білоус зауважує:
«Київ раніше з усіх міст Великого Литовського князівства і Корони польської одержав таке право. У Речі Посполитій війт мав дуже обмежені функції. Київ був тоді містом на прикордонні, і міщани весь час заявляли про себе як про мешканців прикордоння, які вимагали більше пільг і прав, тому що вони зазнавали частих нападів з боку татар. Взагалі, Київ був таким міщанським містом, на відміну від міст Речі Посполитої, тобто домінувала міська громада, а не шляхта, як у польських містах і, наприклад, у волинських містах».
Проєкти відтворення Магістрату. Фото з відкритих джерел.
Київська ратуша та магістрат в проєкті-реконструкції Валентини Шевченко 1976 рік. Фото з відкритих джерел
У роки Козацької держави місцеве управління Києвом набуло своєрідних форм, що було наслідком полково-сотенного устрою козацької держави. Органом місцевого самоврядування в Києві був виборний магістрат (на чолі з війтом), представником центральної влади (гетьмана) у місті був полковник Київського полку (полк мав 17 сотень та налічував 1790 козаків)».
На середину XVII століття загальна чисельність Київського Магістрату зросла до 18 осіб. За виписами з київських ратушних книг, засідання двох колегій проходили разом.
До складу Київського магістрату також входили декілька урядників, які не обиралися, а призначалися міським урядом та виконували його доручення.
Найнижчий ступінь у міському уряді займав підвойський або міський слуга. Його призначав війт. Підвойський виконував функції не тільки його слуги, але й усього магістрату.
Після утворення у 1785 році Київської міської Думи, Магістрат втратив значну частину своїх повноважень, виконуючи переважно судові функції.
Витяг з книги Привілеїв, наданих Києву Річчю Посполитою. Фото: ЦДІАК України
ЯК ВІДБУВАЛИСЯ ВИБОРИ МІСЬКОГО УРЯДУ
Каденція міських урядників тривала один рік. За місцевою традицією, вибори до Київського магістрату припадали на середину березня у час Великого посту.
Час виборів був традиційним для більшості значних міст, що мали статус магдебурзького права.
На посади могли претендувати закононароджені чоловіки віком від 25-70 років, які постійно проживали в місті, мали середній достаток. Не зрадники та не лихварі.
На практиці ж існували інші, додаткові вимоги до претендентів: християнське віросповідання, постійне проживання в місті, володіння нерухомістю, заможність та «добру славу».
Цікавим фактом було те, що новообраний уряд отримував дозвіл від попереднього на право виконання своїх посадових обов’язків.
Одразу ж після завершення виборів посадовці попередньої каденції, яких також називали членами «Старої ради», звітували перед новообраним урядом про свої здобутки та досягнення. Складали також фінансовий звіт.
Церемонія вступу на посаду супроводжувалася складаням присяги на вірність міській громаді.
Київ на гравюрі Абрагама Вестерфельда XVII століття. Фото: Вікіпедія.
Текст присяги міських урядників, згідно «Порядку міських судів у Короні Польській», був такого змісту:
«Я, N., присягаю Пану Богові всемогутньому і найяснішому панові нашому, королю польському та усьому поспольству нашого міста. Хочу бути вірним і справедливим однаково як багатим, так і убогим, сусідам і гостям, чинити і множити, наскільки вмію і можу. Таємниць міських словом або вчинком нікому не виказувати. Сварок у місті не допускати, сиріт і вдів, згідно зі своїми можливостями, боронити. І тим не поступлюся через приязнь, страх і дарунки і таке інше. Тож допоможи мені, Пане Боже».
Міський уряд вважався легітимним та чинним після складання присяги у магістратській соборній церкві — Успіння Пресвятої Богородиці Пирогощі.
Така практика складання присяги в культових спорудах (костьолах чи церквах) була надзвичайно розповсюдженою в багатьох європейських містах. Це вказувало на її сакральний характер та важливість для життя тогочасного суспільства.
По закінченню терміну повноважень бурмістри довічно зберігали свій титул «бурмістрів Старої ради» з правом переобрання в «річні».
Право голосу мали тільки міщани, що складали так зване поспольство. Вони мали сталу осілість в місті та користувалися певними правами в межах магістратської юрисдикції.
Український міщанин. Фото ілюстративне
Фото ілюстративне
СУВОРІ ВИМОГИ ДО ОХОЧИХ СТАТИ МІЩАНИНОМ
Юрисдикція самоврядних інституцій розповсюджувалася лише на територію Подолу. Громада складала окрему соціальну верству, до неї не входило духовенство та шляхта, а також мешканці, що не одержали міського права та убогі.
Повноправних міщан називали: «люди міста Київського, присуду права майдебурского», «горожами юрисдикції міської», «горожанин людина міська», «людина юрисдикції міської майдеборської», «майдеборчики».
«Майдеборчики» — кияни, які утворювали окрему спільноту й користувалися окремими правами та привілеями, наданими князями литовськими та польськими королями. Від початку своєї дії привілеї були своєрідним гарантом непорушності самоврядного життя міщан.
За листом короля Владислава IV від 27 березня 1645 року, Київський магістрат для збільшення чисельності населення мав право приймати під свою юрисдикцію нових осіб за умови виконання ним «присяги на міщанство».
Статус громадянина могла набути «особа закононароджена, християнського віросповідання та пристойної поведінки». Серед додаткових критеріїв були постійне проживання на території громади та гарна репутація.
Рішення Київського Магістрату з печаткою про надання земель Києво-Печерському монастирю. Фото: ЦДІАК України
Фото: ЦДІАК України
Для набуття статусу новий міщанин мав сплатити податок на декілька років наперед та скласти присягу на вірність міській громаді.
Осіб, які набули статусу у Києві, вносили до спеціального реєстру. Вони фігурували у письмових джерелах як «люди міста Київського, присуду права майдебурзького» або ж «міщанин, юрисдит місцевий».
У першій половині XVII століття Київський Магістрат запроваджує низку заходів, спрямованих на захист інтересів міщан та обмеження прав осіб, що йому не підпорядковувалися. Значні обмеження накладали на право торгівлі на міському ринку. Також Магістрат категорично забороняв продавати нерухомість не міщанам.
Наприклад, в ратушній книзі зберігся запис за 17 травня 1635 року, де міститься відмова Магістрату щодо продажу лавнику Петру Матвійовичу нерухомого майна міщанина Левона Чарнавського тільки тому, що покупець вважався «немайдеборчиком».
Однак, за свідченнями істориків, політика міської влади у цих питаннях не завжди була послідовною. Іноді самі міські урядники порушували цю постанову, діючи у власних інтересах.
9 березня 1638 року ієромонах Києво-Печерського монастиря Іринарх (Мраморич) купив за 600 золотих від Кирика Богуфала дві комори на київському ринку, куплені ним у вдови бурмистра Созона Балики Варвари та її сина Петра.
Ринок на Подолі на поштівці ХІХ століття. Фото з відкритих джерел
ЧИМ ЗАЙМАВСЯ КИЇВСЬКИЙ МАГІСТРАТ
Функції та повноваження міської влади були подібними до інших органів місцевого самоврядування, які існували у містах Великого князівства Литовського та Речі Посполитої.
Основними напрямами діяльності були: прийняття до міського права, здійснення судочинства на основі норм магдебурзького права, контроль за торгівлею та промислами у місті.
Міський уряд Києва, як і уряди інших міст, активно стояв на захисті інтересів міщан-купців.
Для уникнення конкуренції з боку торгівців з інших міст, магістрат дозволяв їм вільно продавати власні товари лише у ярмаркові дні. Привілей 1514 року вперше згадує дві щорічні ярмарки в місті: Богоявленську (6 січня) та Різдво Богородицьку (8 вересня).
Після закінчення ярмарку приїжджі купці не мали права торгувати поміж собою і повинні були продати товари на київський склад або гуртом місцевим торгівцям та залишити місто.
Привілей польського короля Владислава IV ремісникам м. Києва. Фото: ЦДІАК України
Також, Магістрат затверджував ремісничі статути, регулюючи взаємовідносини між цехами, вирішував суперечки, які виникали між цехами магістратської та замкової юрисдикцій, зокрема щодо торгівлі на міському ринку.
Магістрат відповідав за всю фінансову політику міста: забезпечував доходи міської скарбниці, контролював видатки та здійснював розподіл загальнодержавних податків, схвалених сеймом.
Він видавав дозволи на будівництво, слідкував за дотриманням порядку та чистоти в місті, а також за пожежною безпекою.
Останній пункт був особливо важливим, бо тоді були суцільні дерев’яні будинки. У судовій справі від 26 липня 1624 року розглядалася незаконність будівництва поблизу ринку ченцями Києво-Печерського Монастиря, що порушувало правила протипожежної безпеки в частині міста зі щільною забудовою.
Печатка Київського магістрату кінця XVII століття. Фото з відкритих джерел
До компетенції Магістрату відносилося представництво інтересів міщан поза містом, клопотання перед урядом і затвердження нових прав та пільг для населення.
З огляду на прикордонне розташування Києва, міський уряд забезпечував оборону міста, підтримуючи у належному стані фортифікаційні споруди та фінансував нічну варту.
Також Магістрат активно займався благодійністю: утримував притулки та шпиталі для калік, убогих та старців. Йому доручалася опіка над вдовами та сиротами, а також збір коштів на користь церков.
Експозиція музею «Кам’яниця київського війта», присвячена історії самоврядування. Фото з сайту музею.
«ЗАРПЛАТИ» МІСЬКИХ УРЯДОВЦІВ
Спочатку урядники не одержували грошової винагороди за свою діяльність. На час виконання повноважень вони звільнялися від сплати податків з нерухомого майна, промислової та торгової діяльності, а також, отримували різні «подарунки» на свята та забезпечувалися провізією.
Ситуація змінилася вже у першій половині XVII століття: урядники вже отримували «пенсії» з міської скарбниці.
У січні 1625 року Київський Магістрат ухвалив сплачувати бурмістру та старшому раднику з «міської скрині» 20 злотих чотири рази на рік, і звернувся до короля з проханням затвердити це рішення.
Під цією ухвалою підписалися Київський війт Федір Ходика, бургомистри Матвій Мачоха, Созон Балика, радники Стефан Кривкович, Григорій Скорина, Пархом Сущик. Рішення було затверджене наказом Сігізмунда ІІІІ від 24 січня 1625 року.
Наприкінці 1649 року київські магістратські урядники підвищили плату до 75 злотих на кожний квартал. Постанова з нагоди прийняття цього рішення була внесена до Київських ратушних книг 4 грудня 1649 року.
Важливим джерелом доходів київських міських урядників була торгівля. Більшість з відомих посадовців Київського магістрату були купцям, які суміщали управлінські функції і заняттям торгівлею. Це допомагало їм розбагатіти та зробити кар’єру.
Магістратські урядники також отримували доходи від володіння нерухомістю, надаючи її в оренду, або самі виступаючи як орендарі сіножатей, пасовищ та угідь.
Фото ілюстративне.
ДИНАСТІЇ МІСЬКИХ ОЛІГАРХІВ
У XVI столітті в Києві, як і в більшості міст активно відбувалися процеси олігархізації влади. На той період у місті сформувалися декілька впливових заможних родин, що відігравали значний вплив на управління містом.
Концентрація цієї влади у руках заможних міщанських родин, які залишалися на посадах довічно, часто призводила до зловживання владою.
Досить розповсюдженим явищем серед київської міщанської верхівки було укладання шлюбу в межах свого кола. Це призводило до зосередження міської влади в руках обмеженої групи міщан. Їхні нащадки та родичі мали полегшений доступ до посад в органах місцевого самоврядування.
Однією із найбільш впливових династій була родина Ходиків, представники якої тривалий час займали керівні посади у міському самоврядуванні.
Серед інших відомих родин були: Черевчеї, Мелешковичі, Балики, Конашковичі та Мефедовичі.
Будівлю Київського Магістрату знищила пожежа на Подолі у липні 1811 року. Яскрава сторінка життя нашого міста назавжди залишилася історією.
Тетяна АСАДЧЕВА, «Вечірній Київ»
Sourse: vechirniy.kyiv.ua
