На Хрещатику зібралися майже 200 тисяч людей. Фото з відкритих джерел
У Києві сьогодні, 24 липня, — 33-я річниця підняття прапора України над столицею.
Сам в цей день у 1990 році на Хрещатику зібралися близько 200 тисяч людей, щоб підтримати рішення депутатів Київради з демократичного табору та стати свідком визначної історичної події — урочистого підняття синьо-жовтого прапора. Ризик був великим, адже ще існував СРСР, радянська армія та КДБ. Тоталітарна система все ще могла розігнати людей силою, вдатися до арештів і провокацій.
На виборах до місцевих рад, які вперше проходили на альтернативній основі у березні 1990 року Компартія зазнала поразки у низці міст і областей. Національні українські прапори замайоріли на ратушах Стрия, Тернополя, Дрогобича, Львова, Івано-Франківська та Житомира.
Залишався Київ, де підняття майбутнього державного стяга означало б, що вся Україна повернулася не тільки до своїх національних символів, а й до незалежності. Цьому всіляко намагалися завадити комуністи, які мали ще сильні позиції в столиці.
24 липня 1990 року. На фото — Олександр Мосіюк
Заступник голови Київради першого демократичного скликання у 1990 році, голова Демократичного блоку, автор книги «День прапора» Олександр Мосіюк, який 33 роки тому на Хрещатику виголошував з мегафона рішення про підняття національного полотнища, розповів «Вечірньому Києву», як все відбувалося.
У ДВОРІ КИЇВРАДИ СИДІВ «ОМОН», А НА ДАХУ — СНАЙПЕРИ
За його словами, після виборів до Київради ані комуністи, ані демократичні сили не могли сформувати коаліцію, тому доводилося домовлятися про ситуативні голосування. Демблок налічував 110 депутатів. До комуністичного блоку входило 140. Близько трьох десятків депутатів належали до так званого Демократичного центру та голосували залежно від обставин.
«Комуністи розпочали відчайдушну боротьбу проти прийняття рішення про використання національної символіки на території столиці. Засідання президії Київради ледь не переросло в бійку. Ми представляли акцію з підняття прапора, як відродження української культури. Хоча всі добре розуміли, що мова йде про відродження незалежності України. Адже національне полотнище над Києвом означає, що воно майорить і над всією країною», — розповів Мосіюк.
Він згадує, як комуністи на своїх засіданнях обговорювали, що жовто-блакитний прапор у столиці буде свідчити про вихід республіки із Радянського Союзу.
«Від них лунали погрози. Всяку дурню мені кричали. Особливо старалися товариші з Ленінського райкому Компартії, вони були найагресивніші», — згадує Мосіюк.
Над мерією прапор замайорів о 19:03
Велика кількість людей на Хрещатику стримала владу від застосування сили
Напередодні підняття національного прапора в Києві Верховна Рада 16 липня 1990 року прийняла Декларацію про державний суверенітет України. Це стало поштовхом для прискорення прийняття Київрадою рішення про використання національної символіки на території столиці.
«Ця ідея давно витала в повітрі. Представники демократичних сил балотувалися до міськради з чітким уявленням про українську національну символіку, з розумінням того, що її потрібно зробити державною. Події на місцевому рівні мали не менше значення ніж ті, що відбувались у Верховній Раді. Багато рішень депутати Київради прийняли раніше за членів парламенту. Зокрема, прапор ми підняли на 13 місяців раніше, ніж була проголошена незалежність України», — сказав Мосіюк.
На засіданні президії Київради 24 липня 1990 року комуністи зірвали кворум. У дворі міськради вже чергували бійці спецпідрозділу міліції ОМОН, а на даху сиділи снайпери, чекаючи наказу.
«До мене підійшов тодішній в.о. керівника київської міліції полковник Володимир Шапошник, який порадив прийняти будь-яке рішення та зібрати якомога більше людей, поки йому жодних команд із центру не дають. Він не був демократом, але дбав про громадський порядок і хотів, щоби все пройшло мирно, без насильства. Оскільки кворуму не було, ми прийняли протокольне рішення, щоб правоохоронці сприйняли акцію як легітимну. Але найважливішим питанням було, як зібрати людей», — розповів Мосіюк.
Утім, секретаріат Руху надрукував відповідні листівки, які поширили біля прохідних великих столичних підприємств. Крім того, журналіст Анатолій Тарасенко зміг вранці 24 липня передати в ефірі Українського радіо оголошення, що в Києві буде підняття прапора. Таким чином багато містян були проінформовані про подію.
Мосіюк оголосив рішення про підняття національного полотнища за допомогою мегафона
КОМУНІСТИ ЗАБОРОНИЛИ ДРУКУВАТИ ПРОЄКТ РІШЕННЯ ПРО ПІДНЯТТЯ ПРАПОРУ
На Хрещатику зібралися близько 200 тисяч людей. Мосіюк вийшов на вулицю та за допомогою мегафона оголосив протокольне рішення про підняття українського національного синьо-жовтого прапора. Потім він забрався на постамент перед щоглою та підняв стяг, який замайорів над мерією о 19:03. Перед цим прапор освятили біля стін Софійського собору, таким чином підкреслюючи спадкоємність з часів Київської Русі, та ходою доставили до будівлі Київради.
«Київрада запалила іскру, яка призвела до вибуху в суспільстві. Люди хотіли незалежності для України. На Хрещатик прибули люди з різних регіонів, але 95 відсотків людей, які прийшли в центр міста на підняття прапора були киянами. Що стосується полотнища, то їх було декілька, бо боялися, що заберуть, пошкодять або знімуть», — згадує Мосіюк.
Він розповів, що львів’яни привезли свій прапор, а тернополяни — свій. Ще один стяг Мосіюку передав голова Івано-Франківської обласної ради Микола Яковина. Прапор пошили місцеві дівчата. Також у Києві на швейній фабриці в районі автовокзалу підпільно виготовили ще один синьо-жовтий стяг. Який з цих прапорів підняли над Київрадою, а пізніше передали до Національного музею історії України, достеменно не відомо. А втім, це не так уже й важливо.
Народ шаленів від радості та гордості
Прапор освятили біля стін Софійського собору та доставили до будівлі Київради
Автор проєкту рішення про використання національної символіки в столиці, депутат перших чотирьох скликань Київради Олександр Кулик розповів, що ідея підняття прапору над міською радою належить «Народному руху України за перебудову».
«Рухівці» разом з іншими демократичними силами входили до фракції Демблок Київради першого демократичного скликання. Я був заступником голови Постійної комісії з національних і мовних питань. Особисто написав проєкт рішення на папері, бо тоді у нас не було комп’ютерів. Пішов в апарат Київради, щоб надрукувати, але інформація просочилась і комуністи заборонили їм друкувати мій документ», — розповів Кулик.
Тоді він і голова комісії Світлана Лі пішли до приміщення Руху в Музейному провулку, 8. Там вони надрукували документ на друкарській машинці. Проєкт рішення разом із пояснювальною запискою розмножили на різографі. Його винесли на голосування ще 30 червня 1990 року, втім в Київраді одразу оголосили про закінчення сесії. Олександр Кулик вважав, що тепер депутати зможуть розглянуть це питання тільки восени.
КОЛИ ПІДНЯЛИ ПРАПОР, НАРОД ШАЛЕНІВ ВІД РАДОСТІ ТА ГОРДОСТІ
Але після прийняття Верховною Радою Декларації про державний суверенітет України він запропонував винести проєкт рішення про використання національної символіки у Києві на засідання президії Київради 18 липня. Коли оголосили порядок денний, комуністи заявили, що не можуть проводити засідання, бо, мовляв, почався страйк працівників тролейбусного депо. Вони закликали їхати туди для переговорів із трудовим колективом.
«Депутати поїхали дізнаватися, що хочуть страйкарі. До Київради вони повернулись із головою страйкового комітету. Він розповів, що сьогодні протестувати не збиралися, але працівників на прохідній не пускали й тролейбуси на маршрути не випускали.
24 липня 1990 року. Київ. Фото: М. Яковенко, В. Білецький
Як виявилось, така була вказівка міської організації Компартії, яка у такий спосіб намагалася зірвати підняття прапору в Києві. Коли протестувальникам пояснили, що Київрада готує таку акцію, представники трудового колективу депо заявили про повну її підтримку та пригрозили оголосити безстроковий страйк, якщо цього не відбудеться», — розповів Кулик.
За його словами, коли почали голосувати за проєкт рішення, комуністи стали тікати з засідання президії. Тоді депутати з демократичного табору загородили виходи й не випускали їх навіть в туалет. Зрештою було прийнято протокольне рішення про підняття прапора.
Ввечері транспорт на Хрещатику зупинився. Люди сиділи на каштанах і дахах тролейбусів. Коли урочисто підняли прапор, народ шаленів від радості та гордості. Люди скандували: «Незалежність!» та «Україна!».
КИЯНИ ЦІЛОДОБОВО ЧЕРГУВАЛИ БІЛЯ КИЇВРАДИ, ЩОБ ЗАХИСТИТИ ПРАПОР
До речі, майбутній державний прапор підняли на щоглі, на якій вивішували полотнище СРСР з нагоди радянських свят або приїзду до Києва чергового члену ЦК КПРС. На іншому флагштоці, розташованому праворуч, якщо дивитися на мерію, так і залишився висіти червоно-лазуровий прапор УРСР.
Депутат першого та другого скликань Київради Юрій Самойленко впевнений, що тільки велика кількість людей на Хрещатику стримала владу від застосування сили. За його словами, суттєву роль в мобілізації киян на акцію з підняття прапору біля Київради відіграла громадська організація «Зелений світ».
Український прапор над мерією. Фото: Олексій Самсонов
Пам’ятна табличка на прапорній щоглі біля Київради. Фото: Олексій Самсонов
«Кожна демократична сила підтягувала своїх прихильників на Хрещатик. На той час „Зелений світ“ був наймасовішою організацією в Україні. Тільки фіксованих членів у нас було понад 100 тисяч. Ми сіли на телефони підняли всі свої районні осередки в столиці. Коли зібралася потужна маса людей, стало зрозуміло, що влада не ризикне завадити підняти прапор», — розповів Самойленко.
Деякий час після підняття синьо-жовтого стяга кияни вдень і вночі чергували біля нього, щоб убезпечити прапор від спроб зірвати та знищити.
Відео з історичними кадрами
Лише через понад рік, 24 серпня 1991 року у день проголошення Незалежності України група народних депутатів внесла синьо-жовтий прапор до зали пленарних засідань. А 4 вересня він замайорів над Верховною Радою. 28 січня 1992 року парламент офіційно затвердив державним прапором України національний стяг.
Рішенням Київради від 2000 року встановлено День національного прапора у Києві, який відзначається щорічно 24 липня.
Олександр ГАЛУХ, «Вечірній Київ»
Sourse: vechirniy.kyiv.ua
