Бійці 112 бригади Тероборони. Фото: з архіву Андрія Ковальова
Ще рік тому всі ці люди були цивільними. Зараз вони — справжні воїни.
Історія 112 бригади Тероборони ЗСУ — це історія оборони Києва. Адже бригада народилася у перший день оборони столиці (хоча на папері з’явилася ще у 2018 році). Однак справжнім бойовим підрозділом, бойовою бригадою ЗСУ реально вона стала 24 лютого 2022 року.
Про становлення бригади та її бійців — в інтерв’ю з лейтенантом, пресофіцером 112 бригади Територіальної оборони ЗСУ Андрієм Ковальовим.
Андрій Ковальов і мер Києва Віталій Кличко. Фото: з архіву Андрія Ковальова
«ПРОГНОЗУВАТИ ДІЇ ПСИХОПАТА — НЕВДЯЧНА СПРАВА»
— Андрію, сьогодні кажуть, що вище керівництво держави та військові заздалегідь знали, що буде напад на Україну. Чи стала війна для вас несподіванкою?
— До війни, як і більшість тих людей, котрі зараз служать у 112 бригаді Тероборони, я був людиною цивільною. Хоча й мав офіцерську освіту та офіцерське звання. Війна з російськими окупантами насправді розпочалася у лютому 2014 року. Тоді відбулася окупація Криму та частини територій Донеччини й Луганщини. Але коли мені говорили про повномасштабне вторгнення, то до цього я ставився скептично.
— Чому саме?
— За другою освітою я — кандидат політичних наук. Отож до війни займався політичною аналітикою. Роблячи політичні огляди, спирався на реальні факти. А вони говорили про те, що війна з Україною для рф — невигідна. І для путіна вона — самогубство. Адже всі аргументи вказували на те, що за будь-яких обставин росія не зможе перемогти Україну.
Проте у своїх аналізах я не врахував найголовнішого. А саме: спрогнозувати дії психопата, це — дуже невдячна справа.
Вважаю, найбільшою проблемою путіна є та, що він занадто самозакоханий і самовпевнений. Також це стосується і його найближчого оточення. Як наслідок, влада рф підштовхує свою країну до прірви.
Також росія цілодобово «накачувала» своїх громадян через пропагандистські медіа, через ЗМУ, кінофільми, гумористичні шоу ненавистю до України і до всього українського. Тому рано чи пізно, але ця війна мала розпочатися.
Ще рік тому вони були цивільними людьми. Фото: з архіву Андрія Ковальова
«ТРИВОЖНОЇ ВАЛІЗИ Я НЕ ЗБИРАВ»
— Як зустріли ранок 24 лютого?
— Моя дружина (вона працює телеведучою на «Суспільному») задовго до початку повномасштабного вторгнення отримала інформацію з перевірених джерел, що війна все-таки буде.
Тому вона ще за 2 місяці до початку війни зібрала тривожну валізу. Закликала зробити це і мене. Але я вважав, що збирання таких валіз та переконування когось, що війна неодмінно станеться, це — нагнітання ситуації. Тому тривожної валізи собі я не зібрав.
24 лютого дружина розбудила мене о 4 ранку і сказала, що зараз буде звернення путіна і він оголосить війну. І справді, через 20 хвилин так і сталося. Потім ми почули вибухи — то працювала наша ППО. Так для нас розпочався ранок 24 лютого.
— Яке було ваше найперше рішення?
— Я прийняв рішення, що з Києва нікуди їхати не буду. Я знав, що Київ — найбезпечніше місто в Україні, адже ЗСУ ніколи не здадуть столицю.
Це попри те, що в окупантів особлива увага до нашого міста. Адже Київ це частина їхнього пропагандистського міфу на рахунок того, що «Киев — мать городов русских». З часів Петра І російську імперію постійно непокоїть — чому Київ їм не належить.
Становлення бійців проходило в боях. Фото: з архіву Андрія Ковальова
«ЦЕ БУЛО МОРЕ КИЯН, ГОТОВИХ ЗІ ЗБРОЄЮ БОРОНИТИ СВОЄ МІСТО»
— Коли вступили до лав тероборони?
— До лав тероборони я записався ще до війни. Але всіх потрібних документів ще не зібрав — їх треба було дуже багато. Останній документ — довідку про несудимість, мав принести 24 лютого на 9 ранку. Однак тоді вже було не до цього.
Товариш Юрко Юзич зателефонував вранці 24 лютого і сказав, щоб я їхав в управління бригади тероборони. Адже там роботи було дуже багато, потрібні офіцери. І фактично у перші години всі разом ми почали розгортати 112 бригаду Тероборони. Я був переконаний, що боротимемося за Київ і зможемо його захистити.
— Скільки людей увійшло до бригади Тероборони?
— Тероборона стала могутньою силою киян. Велика заслуга у цьому командира бригади полковника Олександра Павлія. Він не боявся віддавати сміливі накази, але при цьому в пріоритеті ставив збереження життя та здоров’я особового складу. Зокрема він дбав, щоб хлопці та дівчата, які не мають досвіду бойових дій, пройшли вишкіл та тренування.
Я не в праві називати точну цифру, скільки було людей у бригаді Тероборони у перші дні війни. Окупанти, котрі йшли на Київ, володіли інформацією, що у теробороні кілька сотень добровольців.
На момент, коли російські вояки наблизилися до передмістя Києва, у лавах тероборони були кілька десятків тисяч добровольців. Це — сміливі чоловіки та жінки, які миттєво залишили все і стали до лав ЗСУ.
Перша задача, яку отримували ми від командира бригади, це — безпосередньо в точках (а таких було дуже багато) займатися комплектуванням людей.
Пам’ятаю, я вийшов на ґанок одного зі штабів. Переді мною був величезний широкий київський проспект. І весь цей проспект був забитий добровольцями. Я дивився і не бачив кінця цьому людському потоку.
Це — море киян, котрі були готові стати до лав тероборони, взяти до рук зброю і боронити своє місто. Свій перший бойовий досвід вони здобували уже безпосередньо в боях з російськими окупантами.
Зустріч у Польщі. Фото: з архіву Андрія Ковальова
«НЕ ТІЛЬКИ ВОЮВАЛИ, А І ПЕРЕМАГАЛИ»
— Які основні задачі ставило керівництво перед бійцями тероборони?
— Серед основних задач — брали участь у зачистці Гостомельського аеродрому від російських десантників.
Кілька місяців тому ми з командиром бригади були у Польщі на запрошення віцепрем’єра, міністра оборони Республіки Польща Маріуша Блащака. Від імені киян хотіли подякувати йому за лідерську роль. Оскільки він переконав багато наших партнерів-країн Західної Європи надавати Україні озброєння.
На знак вдячності ми вирішили подарувати йому у рамочці трофейні нарукавні знаки російських десантників, які наші хлопці та дівчата взяли під час зачистки Гостомельського аеродрому.
Він подивися на цей трофей і каже: «Ви хочете сказати, що ваші вчорашні айтішники, банкіри, домогосподарки, продавці, журналісти воювали проти російського десанту?». «Так, — кажу. — Не тільки воювали, а і перемагали».
Всі кияни, які у перший день стали на захист міста від російських окупантів — без перебільшення Герої. Адже ніхто тоді не знав, що буде далі. Вони були готові будь-якої хвилини піти у бій, там де з’являвся російський окупант.
У цих людей є одна секретна зброя, яку не поставить нам жодна країна західної Європи. Це — любов до України, до свого рідного міста, вулиці, будинку, сім’ї.
І ця зброя творить дива. Підтверджень цьому немало.
Зустріч із Валерієм Залужним. Фото: з архіву Андрія Ковальова
«СМІЛИВІ КИЯНИ ТВОРИЛИ ДИВОВИЖНІ РЕЧІ»
— Розкажіть кілька цікавих випадків…
— У березні я супроводжував на околицю Києва французьких журналістів на позицію одного з підрозділів бригади. Прибувши туди, поцікавився у наших хлопців та дівчат: «Може потрібна якась допомога?»
Один чоловік й каже: «Командир не відпускає з позиції, а хочеться провідати рідну квартиру». Я відповів: «Зрозумійте — зараз бої, а вам, мабуть, треба кудись далеко їхати?» Він обертається, а позаду, метрів за 800 стоїть багатоповерхівка. Каже: «Живу он там на 8 поверсі»…Тобто, цей киянин не фігурально, а реально ціною власного життя стояв на захисті свого дому.
У той момент я зрозумів, що у кожній складній ситуації українці будують Запорізьку Січ. Сміливі кияни, які не злякалися, залишилися у Києві та стали до лав тероборони, привносили у захист міста кожен свій креатив, який здобували в інших сферах — менеджменті, бізнесі. Вони будували блокпости, копали окопи. Це був великий мурашник, який одномоментно мобілізувався й люди працювали чітко та злагоджено, як годинник.
Всі ми тоді були на шаленому адреналіні. Пам’ятаю, була холодна погода. У звичайний час, мабуть, би захворів. Але тоді я був на такому адреналіні, що не чіплялося жодних хвороб, не відчувалася втома, я готовий був працювати 24 години на добу без перерви та відпочинку. І таке відчували всі. Люди мали чітку мету і були налаштовані на оборону та перемогу.
Буквально за лічені дні кілька десятків тисяч озброєних, сміливих та вмотивованих киян робили просто дивовижні речі. Наприклад, один із наших хлопців на той момент був оператором протитанкового комплексу. Так, він з 6 пострілів ракетами влучив у 6 одиниць російської техніки. Це були і танки, і БТРи, і броньовики. Не кожен професійний військовий таке може зробити.
Бійці 112 бригади Тероборони. Фото: з архіву Андрія Ковальова
— Також ваш тероборонівець збив кулеметом ракетою. Цей випадок здається неймовірним…
— Справді під час ракетних масованих обстрілів Києва наш киянин Олег Василишин здійснив неймовірне. Він з кулемета збив російську ракету. Такий випадок — один на мільйон, таке практично зробити неможливо.
Ракета прямувала у бік об’єкта критичної інфраструктури. Під час заходження її на посадку Олег влучив у двигун. Ракета впала у полі в околицях Києва, не долетівши до своєї цілі.
Мужній киянин отримав від головнокомандувача Валерія Залужного орден «Сталевий хрест». І вручив йому його столичний мер Віталій Кличко. Це — символічно, адже хлопець захистив Київ та киян.
Інший мій дуже хороший товариш капітан Юрій Мироненко — киянин, топменеджер потужної корпорації, до війни очолював найбільший хімічний завод у Європі. Так, він залишив свій бізнес і став до лав тероборони. Зокрема організовував оборону Оболонського району, брав участь на Вишгородському напрямі.
Але хочу сказати, що під час оборони Києва у нас були не тільки бої, а навіть і весілля.
— Розкажіть про це детальніше.
— У перші дні вторгнення російські окупанти розповсюджували багато дезінформації. Зокрема, що Київ вже захоплений, російські війська увійшли у столицю.
В одному із боїв за Київ ледве не загинув мій товариш. Тоді його цивільна дружина, з якою прожили багато років, запропонувала їм одружитися.
Ми вирішили влаштувати їхнє весілля на блокпості у бік Броварів. Запросили киян. Це були перші дні березня. Фотографії цих бійців облетіли всі сайти та ЗМІ газети.
Це весілля стало справжнім символом оборони Києва. Воно спростувало всі фейки російських окупантів про те, що російські війська уже в Києві.
Більше, ми показали всьому світу, що путін не зламав наших планів і ми далі продовжуємо жити, боротися, одружуватися, радіти.
Перше військове весілля. Фото: з архіву Андрія Ковальова
«МРІЯ У ВСІХ ОДНА — ЗВІЛЬНИТИ КРИМ»
— Де зараз служать бійці 112 бригади Тероборони?
— Коли кияни вибили російських окупантів з передмістя столиці та з Чернігівщини, наші хлопці й дівчата вирушили далі на фронт — на Донеччину, Херсонщину, Луганщину.
Брали участь у потужному українському контрнаступі на Харківщині. Знищували російських окупантів, захоплювали російську техніку. Так, на Харківщині київські бійці захопили стільки трофейних танків, що з них можна було б сформувати окремий танковий батальйон.
Також бійці із 112 бригади брали участь у боях в районі Краматорська, форсували Сіверський Донець, звільняли населені пункти Херсонщини. І зараз наші підрозділи знаходяться на Херсонщині та Донеччині, де йдуть активні бої. Скажу, для киян і Харківщина, і Донеччина, і Луганщина практично стали як рідними.
Ще рік тому всі наші бійці були цивільними людьми. За цей рік стали справжніми воїнами. Сьогодні, спілкуючись з цими хлопцями та дівчатами, запитую — чого найбільше хочете. Відповідають — звільнити Крим. І я знаю, що з такою непереможною силою це обов’язково станеться.
Читайте також, авіаудари, довжелезні черги і перші руйнування: що відбулося у Києві рівно рік тому.
Інна БІРЮКОВА, «Вечірній Київ»
Sourse: vechirniy.kyiv.ua
