Мала проза: Чому короткі історії мають велику силу
Існує певний парадокс, пов’язаний із малою прозою. Критики та письменники цінують цю форму, але читачі, видавці та журі літературних премій часто сприймають її як щось другорядне порівняно з романом. В Україні коротка проза має давні традиції, а з 2022 року письменники звернулися до неї з новою силою.
Цього року на Франкфуртському книжковому ярмарку організація Razom for Ukraine зібрала трьох письменників і перекладача, щоб обговорити, на що здатна мала проза та чому вона така важлива саме зараз. Дискусію «Short Form, Long Reach» модерувала Катерина Казімірова, керівниця літературної програми Razom for Ukraine. Подія також стала нагодою для міжнародної презентації премії «Григір» — нової відзнаки за найкращу українську книжку малої прози.
Учасники дискусії:
- Родді Дойл — ірландський письменник, автор тринадцяти романів, зокрема «Педді Кларк ха-ха-ха», лауреат Букерівської премії 1993 року та голова журі Букерівської премії 2025 року.
- Юлія Ілюха — українська письменниця й журналістка. Її збірка «Мої жінки» здобула премію «Книга року BBC — 2024», увійшла до короткого списку Літературної премії ЄБРР 2025 року, а права на її переклад продано на 16 територіях.
- Павло «Паштет» Белянський — український письменник, сценарист і військовий. Його роман про війну «Битись не можна відступити» отримав Національну премію України імені Тараса Шевченка 2026 року.
- Уям Блекер — доцент кафедри української та східноєвропейської культури Університетського коледжу Лондона, один із провідних перекладачів з української, член журі Міжнародної Букерівської премії 2023 року.
Ось десять тез про те, на що здатна коротка проза, озвучені учасниками дискусії.
1. Зупинити мить
Коли 2020 року почалася пандемія, Родді Дойл дійшов до середини роману. Повернувшись додому в Ірландію, він перечитав рукопис і зрозумів, що текст застарів: того сьогодення, яке він описував, більше не існувало. Дойл викинув роман — уперше в житті — і почав натомість писати оповідання про окремі миті. Нові слова, пов’язані з вакцинами. Те, як люди обходили одне одного на вулиці. Тривога, з якою чекаєш, поки хтось із рідних повернеться із супермаркету.
«Оповідання було єдиним способом по-справжньому висловитися в той час, особливо в перші роки», — каже Родді Дойл.
Лише за півтора-два роки, коли стало зрозуміло, що цьому всьому настане кінець, він зміг написати роман про пандемію.
2. Зважити кожне слово
На запитання, чи мусить добрий романіст уміти писати й оповідання, Дойл відповів, що це два зовсім різні ремесла, як марафон і спринт.
Коли Дойл пише роман, то мислить блоками: абзац, розділ, півтори сторінки діалогу. А коли пише оповідання, то ніби надягає шори.
Він розповів про щойно завершений текст: подружжя на кухні дивиться, як їхній пес відмовляється від їжі, бо помирає.
«Я не повертаюся до того, як вони взяли собаку чи як познайомилися, і не забігаю наперед, щоб розповісти, чим усе може закінчитися. Я зосереджуюся лише на кількох хвилинах на кухні. Тому інтенсивність тут висока», — зазначає Родді Дойл.
В оповіданні, каже він, кожне слово має вагу.
3. Встигнути між тривогами
Павло Белянський називає свій метод письма «пуском балістики». Від оголошення повітряної тривоги до влучання балістичної ракети минає півтори-дві хвилини, і ніхто не знає, яке місто стане ціллю. Одного разу ракета влучила за кілька будинків від його дому. Там загинули люди. На п’ятий рік повномасштабної війни, каже Белянський, страх змінився звиканням: «Це якби зараз тут серед нас ходила людина з пістолетом і час від часу когось із нас вбивала, а ми всі продовжували удавати, що це нормально».
«Навряд чи хтось із вас за цей час напише роман. А оповідання — так». — вважає Павло Белянський.
4. Зібрати слона
Белянський знав, що видавці неохоче беруть книжки, складені з окремих оповідань. Тому він написав роман саме так — оповідання за оповіданням, у перервах між обстрілами. Цей метод він називає «зібрати слона». Згодом роман отримав Шевченківську премію.
«Перше оповіданнячко розповідає про хобот. Спершу здається, що це змія, але потім, коли слон збереться з усіх оповідань, видно, що це хобот», — каже Павло Белянський
5. Повернути втрачений голос
Навесні 2022 року Юлія Ілюха залишалася в Україні й не могла писати. «Мої жінки» почалися з одного оповідання — про жінку, яка боїться лягати спати оголеною. Вона не планувала писати книжку, а тим паче — її видавати: письмо було способом зцілитися. Ілюха вірить, що ці тексти можуть так само допомогти й читачам.
«Я почала думати, що зовсім втратила голос. Але одного дня я написала перше оповідання», — зазначає Юлія Ілюха.
Попри те, що вона вже видала й більші тексти, Ілюха й досі вважає себе передусім авторкою короткої прози.
6. Вистояти всупереч історії
На думку Уяма Блекера, історія Белянського продовжує двохсотлітню традицію українського літературного життя. Для великого роману потрібні час, простір, гроші та інституційна підтримка, а саме цього українським письменникам часто бракувало. У Російській імперії, коли виходили великі російські романи, українцям забороняли друкуватися рідною мовою. Шевченко поширював свої політичні вірші в рукописах, бо цензуру вони не пройшли б ніколи. Сьогодні письменники-військові пишуть в окопах і публікують вірші у фейсбуці.
«Люди працюють у тих умовах, які мають, і пристосовуються, як можуть», — ділиться Уям Блекер.
7. Відчинити двері у світ
У 2022 році, каже Блекер, українська література була майже невідома в англомовному світі. Видавці питали його, кого з українських авторів читати, а на переклад роману потрібні роки. Оповідання можна перекласти за кілька днів, швидко опублікувати онлайн і одразу донести до читача. Як приклад він навів Артема Чапая: його оповідання вийшло в The New Yorker невдовзі після початку повномасштабного вторгнення. Тепер у Чапая три книжки англійською, незабаром має вийти четверта.
«Оповідання — це ніби посол, якого відправляють до іншої країни, щоб встановити дипломатичні відносини. Коли відносини встановлено, можуть прийти нові оповідання, а згодом і романи», — каже Уям Блекер.
8. Вимагати уваги, а не лише заощаджувати її
Ірина Батуревич запитала із залу, чи майбутнє за короткими формами просто тому, що люди більше не читають довгих текстів. Белянський відповів прикладом із кіно: у великих стримінгових серіалах ключову інформацію тепер повторюють тричі, бо глядач неуважний. Це втричі дорожче, але так усе одно роблять.
«Тому так: за маленьким оповіданнячком, де увагу можна сконцентрувати дуже швидко, — майбутнє», — зазначає Павло Белянський.
Казімірова додала, що оповідання не є ні легким чтивом на кілька хвилин, ні фоном, як Netflix. Воно концентрує увагу, але й вимагає її.
9. Бути самодостатньою
Для Ілюхи мала форма стала і підмогою, і перешкодою. Після того як окремі оповідання вийшли в американських журналах, рукопис «Моїх жінок» переміг у конкурсі чепбуків, і нагородою було видання книжки. Проте продати збірку оповідань досі складно.
«Багато хто досі вважає, що літературою може бути лише роман, а збірка оповідань — це тільки етап перед романом, така собі розминка. Для мене мала проза не була просто розминкою», — коментує Юлія Ілюха.
А ринок інколи доводить, що скептики помиляються. Письменницьке визнання Белянський здобув завдяки роману, але найбільший комерційний успіх йому принесла збірка «Я працюю на цвинтарі», складена з історій, що назбиралися за роки роботи на цвинтарі. Її додруковували понад десять разів, а її екранізація пів року трималася в топ-5 українського Netflix: «дуже невеличка книжка на п’ять десятків оповіданнячок за дуже великі гроші».
А Дойл нещодавно відібрав вісім оповідань авторів із коротких списків Букерівської премії, зокрема Андрія Куркова, для антології Around the World. Цю невелику книжку продають за один євро чи фунт, щоб залучити до читання дорослих, які читають рідко.
«Немає різниці між маленькою книжкою і величезною. Річ не в обсязі, а в якості», — говорить Родді Дойл.
10. Здобути Букера (і не тільки)
2025 року Міжнародну Букерівську премію отримала збірка оповідань «Heart Lamp» Бану Муштак. Блекер зауважив, що оповідання завжди могли претендувати на премію, проте вершиною прози досі вважають роман. Працюючи в журі, він побачив зблизька, наскільки літературне життя обертається довкола премій: вони задають тему розмови, привертають увагу медіа та збирають агентів і видавців в одній залі.
«Що більше таких премій, то здоровішим буде літературний процес, і він має охоплювати всі жанри», — додає Уям Блекер.
Оскільки українську літературу так довго й у такий різний спосіб пригнічували, додав він, їй не завжди вдавалося розвинути всі жанри. Здорова літературна культура підтримує оповідання, поезію, нонфікшн і драматургію, а не лише наступний великий роман.
Новий розділ: премія «Григір»
Саме на це спрямована премія «Григір», міжнародна презентація якої відбулася під час дискусії. Нову премію за найкращу українську книжку малої прози цього року заснувала культурна агенція «Терени» за підтримки Razom for Ukraine. Її названо на честь Григора Тютюнника, письменника-шістдесятника й одного з найбільших майстрів української малої прози.
За матеріалами: chytomo.com