Культура вже давно вийшла за межі Києва та Львова, і сьогодні активні культурні осередки формуються в багатьох регіональних центрах України. Як розвивається мистецьке життя в цих містах, які унікальні традиції та практики там народжуються, і хто є рушієм цих змін? Про це йшлося під час публічної дискусії «Культура поза столицею: нові центри впливу».
Учасники: засновниця Криворізького центру сучасної культури Катерина Левченко, голова культурної агенції «Терени» Тетяна Терен, співзасновниця Центру міської історії й мистецтва «Кімната» в Дрогобичі Юлія Дима та засновниця літературної платформи «Фронтера» Елла Яцута. Модерувала розмову літературна критикиня Тетяна Петренко.
Регіони та стереотипи
«Ми хотіли обговорити досвід, який маємо в наших регіонах, і подумати, як можна вийти на міжрегіональний рівень співпраці», — зазначила Тетяна Терен, пояснюючи мету дискусії. Її агенція «Терени» зосереджена на Полтавщині, але не має регіональних обмежень, адже йдеться про децентралізацію культури загалом.
«Стереотипи про Полтавщину знають усі. Колоніальний вплив позначився на регіоні, спричинивши появу цих стереотипів. Часто, коли говорять «Полтава», перша асоціація — Полтавська битва. Також часто можна почути зневажливе ставлення до галушок, шароварів, глечиків. Насправці, ці явища мають своє значення, але через століття нав’язуваної меншовартості, вони часто стають єдиним, що залишається в розмові про Полтавщину», — розповіла Тетяна Терен.
На її думку, деколонізація у культурному аспекті — це повернення знань і любові до свого. Полтавщина має чим пишатися: від високої народної культури, українського бароко та модерну до знакових постатей, таких як брати Кричевські, Олена Пчілка, Драгоманови, Григір Тютюнник. «Ми говоримо про те, що культура, яка зберігається в наших селах, у музеях, — це висока народна культура, про яку ми, на жаль, дуже мало знаємо», — наголосила вона.
«Терени» планують більше працювати зі зламом ХІХ-ХХ століть, адже саме тоді на Полтавщині українська еліта виборювала майбутню державу. «Коли ми згадуємо подружжя Русових, Петлюру, Міхновського, то усвідомлюємо, що ці люди ходили вулицями Полтави, мріючи про нашу державу. Ми хочемо фокусуватися на цих феноменах, на інших історичних періодах, повертаючи те, що в нас намагалася відняти або переписати імперія», — зазначила Тетяна.
Юлія Дима розповіла про Дрогобич, місто, яке часто асоціюють із видобутком солі, але яке має багату історію та культурну спадщину. Вона відкрила для себе імена митців, пов’язаних із містом, зокрема братів Грехів, Дзвінки Загайської та інших. «Мене вражає спадщина, яку Дрогобич дав європейській культурній сцені. У Парижі, Берліні про цих митців знають більше, ніж у моєму рідному місті. Ми прагнемо повернути ці імена на карту», — ділиться Юлія.
Елла Яцута живе та працює в Луцьку вже 13 років. Вона зазначила, що місто часто асоціюють із купюрою чи Луцьким замком, а також Лесею Українкою. «Луцьк має чудовий музей сучасного українського мистецтва Корсаків, який я раджу відвідати», — говорить вона.
Її команда працює над створенням мережі креативних хабів у Луцьку, де бізнес, громадські організації та культурні інституції об’єднуються. «Ми знайомимо з молодими людьми, які відновлюють хіп-хоп, з історіями вулиці Лесі Українки, подвір’я скульптора Станіслава Старцевича, з будинком Оксани Забужко. Це все про людей, про те, як лучани працюють із пам’яттю», — розповідає Елла.
Катерина Левченко зазначила, що Кривий Ріг, як найбільший промисловий центр, зазвичай викликає відповідні асоціації. Однак, місто має глибший історичний коннували польські театри, покази мод. З криворізької сталі побудовано багато культурних пам’яток світу. «Це те, чим ми можемо пишатися», — підкреслила Катерина.
«Наше завдання — зробити Кривий Ріг видимим на культурній мапі України. Індустріалізація має не лише екологічні недоліки, а й переваги. Рекомендую індустріальний туризм: піднятися на гору з покладів корисних копалин, поплавати в затоплених кар’єрах», — додала вона.
Визначення пріоритетів і повернення імен
Культурна агенція «Терени» працює над багатьма проєктами, прагнучи збільшувати кількість просторів для інтелектуальної енергії. «У Полтаві бракує голосів, бракує письменників, інтелектуалів, тому ми намагаємося зробити свій внесок», — каже Тетяна Терен.
Агенція організовує літературну резиденцію для авторів з інших регіонів і планує створити мистецьку резиденцію. «Ми глибоко занурені у творчість Григора Тютюнника, анонсували літературну премію за найкращу українську книжку короткої прози. Наші експедиції та мандрівки регіонами показують, наскільки важливо особисто відвідати Решетилівку, Опішню, Кобиляки, Шишаки, Зіньків. Ми робимо культурні мандрівки для груп, митців, авторів, корпоративні мандрівки. Наша амбіція — це довготривалі ініціативи на Полтавщині», — поділилася Тетяна.
Юлія Дима розповіла про свою історію переїзду до Дрогобича. Разом із чоловіком вони відкрили кав’ярню, яка стала місцем для творення спільноти. «Ми робили події, виставки, де виставляються виключно художники з Дрогобича. Нам стало тісно, тож відкрили другу кав’ярню-галерею «Юна». Вона названа на честь Юзефіни Шелінської, коханої Бруно Шульца, який жив у Дрогобичі. «Юна» — це простір для подій, а також про українське крафтове вино», — розповіла Юлія.
Вивчаючи життя Бруно Шульца, Юлія відкрила для себе інших дрогобичан-художників, які творили в Парижі. «Я зрозуміла, що живу у місті з величезною культурною спадщиною. Це стало поштовхом до створення Центру міської історії і мистецтва «Кімната», який має історичний та мистецький напрями», — зазначила вона.
Проєкт «Райони говорять» історика Юрка Пецка базується на інтерв’ю з мешканцями про конкретний район міста. Інший проєкт — сайт про синагоги Дрогобича. «Ми також організовуємо лекції про видатних дрогобичан, наприклад, про Даяну Райтер — першу жінку-архітекторку, яка проєктувала в Кракові», — додала Юлія.
Елла Яцута розповіла, що «Алгоритм дій» прагне створити в Луцьку середовище та інфраструктуру для реалізації мрій та цілей. «У нас є центр розвитку креативних індустрій «Або Або», де працюватимемо із залученням інвестицій. Також буде хаб для роботи з медіа, перекладом і літературою», — повідомила Елла.
Ще один проєкт — Луцький науковий парк, створений у партнерстві з ГО «Брейншторм» та Малою Академією Наук. «Ми бачимо свою місію у створенні таких просторів. Але головне — це люди, які їх наповнюють, і зв’язки між ними», — підкреслила Елла.
Літературна платформа «Фронтера» проводить у Луцьку літературний фестиваль та інші проєкти, зосереджуючись на міжнародній діяльності: «Ми працюємо над тим, як будувати образ України за кордоном, як знайомитись з Україною сьогодні, як будувати зв’язки з культурними інституціями інших країн». Завдяки нетворкінгу вдалося створити проєкт «Дім Пако» у Луцьку, у родинному будинку письменника Юрка Покальчука.
Катерина Левченко зазначила, що Криворізький центр прагне зробити місто видимим на культурній мапі України та світу. «Ми працюємо зі спільнотами, створюємо місця для обміну досвідом. У нас є «Культурна п’ятниця», книжковий клуб, арттерапевтичні воркшопи — все, де ми гуртуємо спільноту», — розповіла Катерина.
Центр також привозить до міста проєкти з інших регіонів, змішуючи відомі імена з іменами криворізьких діячів, створюючи майданчик для обміну досвідом. «Минулого року ми провели до 100 подій, маємо п’ять постійних проєктів. Посилюємо міжнародні зв’язки, поширюємо українську культуру. Цього року стали партнером національного стенда на Венеційській бієнале», — додала вона.
Про взаємодію та конкуренцію
Тетяна Терен назвала взаємодію між організаціями одним із найбільших викликів для культурних інституцій на регіональному рівні. «Після 2022 року наші мережеві зв’язки між регіонами розірвалися. Частина людей пішла на фронт, частина має інші пріоритети», — зазначила вона.
На її думку, українське суспільство, маючи багато історичних травм, більше схильне до конкуренції, ніж до партнерства. «Завдання будь-якої культурної інституції — створювати майданчики для розмови, де люди можуть обмінюватися ідеями, розуміючи, що разом ми робимо більше», — наголосила Тетяна.
Юлія Дима додала, що у Дрогобичі, попри 70 000 населення, мало культурних ініціатив. «Ми створили спільноту «Друзі кімнати» — 85 людей, які щомісяця роблять внесок. Коли ми зібрали цих людей, я побачила, як багато міжгалузевих зв’язків утворилося. Це важливо, бо виявилося, що всі один одного не знають», — розповіла Юлія.
Елла Яцута підкреслила, що партнерство працює сильніше за конкуренцію, але потребує значно більше ресурсів. «Коли ти працюєш з кимось, ти маєш вдвічі більший ефект: масштаб, впізнаваність, якість, експертизу, охоплення», — зазначила Елла.
Вона додала, що така взаємодія потребує системної роботи, розуміння стратегічних і операційних планів партнерів, уваги, інвестицій часу, цікавості та готовності чути один одного. «Це стратегічна, системна, постійна робота про увагу, взаєморозуміння, готовність слухати, взаємодіяти, підсилювати, знати цілі та завдання партнера», — резюмувала Елла.
Катерина Левченко зазначила, що в Кривому Розі немає інституцій, схожих на їхній центр. Тому вони партнерються з іншими громадськими організаціями та локальним бізнесом.
Що спонукає повертатися до коренів
Тетяна Терен згадала, як у квітні 2022 року, проїжджаючи полями Полтавської битви, побачила українських захисників, які будували нові оборонні споруди проти того ж ворога. «Це було потрясіння, яке поставило багато запитань. Наратив Полтавської битви досі головний. Для когось це величезна трагедія — перемога, а в цей час наші захисники будують фортифікації», — розповіла Тетяна.
З 2014 року, окрім важливості національної ідентичності, постало питання локальної ідентичності. «Робота в регіонах, віддавання туди сили, знань, зв’язків і досвіду — сьогодні мені здається пріоритетною», — вважає Тетяна.
Юлія Дима, перед тим як осісти в Дрогобичі, подорожувала малими містами України. З Дрогобичем, звідки вона родом, відчула особливий зв’язок. «Я дізналася, що моя родина по батьковій лінії мешкає в Дрогобичі з XVII століття. Це дало мені відчуття кореневості, зміцнило мене в тому, що я роблю, як віддати шану своїй родині», — поділилася Юлія.
Елла Яцута розвивати локальну культуру спонукали любов та борг. «Я відчуваю Луцьк, знаю, ціную, розкриваю, досліджую і розповідаю. Історія про борг — це про моє рідне місто Дубровицю. Найближча книгарня була за дві з половиною години їзди. У дитинстві я не мала змоги купити книжку в місті, і це було страшенно прикро», — розповіла Елла.
Катерина Левченко мріяла виїхати з Кривого Рогу, але після переїзду до Києва захопилася мистецтвознавством. «Після повномасштабного вторгнення я серйозно подумала, що Києву я не потрібна, а от Кривому Рогу — дуже. Ми не можемо втратити Кривий Ріг так, як тимчасово втратили Донецьк, Луганськ, Маріуполь. Робити культуру в Кривому Розі — це про людську гідність, коли ти маєш право і можливість відвідувати найкращі культурні події вдома», — зазначила Катерина.
Єлизавета Даценко, етнологиня, яка досліджує Черкащину, розповіла про свій культурно-туристичний проєкт «Хатинка мрії». Мета проєкту — показати Черкащину з неочікуваного боку. Регіон має багато історії та цінності, окрім Канева та Шевченка. На початку XX століття тут діяло понад 8 000 вітряків, а родина Яхненків-Симиренків, меценати, жили саме в селі Мліїв.
У «Хатинці мрії» Єлизавета проводить події, присвячені традиційним українським святам. «Традиція живе, коли її живуть», — переконана дослідниця.