Соломія Кирилова зіграла головну жіночу роль у фільмі «Памфір». Фото: Юрко Кушнір
Про роботу в дебютному повнометражному фільмі, про сучасне мистецтво та подальші особисті плани в умовах війни розповідає акторка, яка зіграла головну жіночу роль в фільмі «Памфір», — Соломія Кирилова.
23 березня у широкий український прокат вийшла сімейно-кримінальна драма «Памфір» режисера Дмитра Сухолиткого-Собчука. Світова прем’єра повнометражного фільму відбулася минулого року у Каннах. Стрічку створювали у копродукції України, Франції, Польщі та Чилі, вона здобула десятки нагород та викликала величезний ажіотаж.
Днями стало відомо, що українська стрічка вийде на Netfliх. Прем’єра відбудеться 22 червня.
«Вечірньому Києву» вдалося поспілкуватися з акторкою, яка зіграла головну жіночу роль у фільмі — Соломією Кириловою. Соломія родом зі Львова, навчалася у Прикарпатському національному університеті імені Василя Стефаника, останні три роки проживає в Києві.
Вона також є виконавицею українських автентичних пісень, грає на рідкісних стародавніх музичних інструментах — фіделі, віолі да гамба, а також близько шести років співпрацює з театральним центром «Слово і Голос», де вчилася у співачки Наталки Половинки.
Попри багаторічний акторський досвід, цей проєкт став її дебютом в кіно.
РЕЖИСЕР СКАЗАВ: «ЦЕ БУДЕ ХАРДКОР»
— Соломіє, ви зіграли головну жіночу роль в фільмі «Памфір», про який зараз говорять на міжнародному рівні. Про що ви думали, спостерігаючи за розвитком сюжету?
— Насправді, цей проєкт оточений великою працею, любов’ю та енергією. Хочу нагадати, що зі сценарієм незнайомий ніхто з акторів досі.
Ми були знайомі тільки зі своїми сценами, проте розробляли повністю біографії персонажів, тобто ми знаємо їхню історію від моменту народження до моменту дії саме в фільмі, але зовсім нічого ніхто з нас не знає про сценарій.
Трейлер до фільму
Подібних завдань від режисера було дуже багато і, власне, мені здається завдяки тим обмеженням, тій технології, методології, яку пропонував режисер, була можливість створення саме такої якості продукту. Насправді на мою думку, ще до зйомок у всіх учасників від затвердження і взагалі від моменту ознайомлення з цим проєктом уже було відчуття чогось великого, історичного…
Режисер близько шести років працював над сценарієм, далі три роки тривав кастинг на головних акторів і, власне, сама підготовка.
Також я, наприклад, в’язала, хоча цього не було передбачено в кадрі, але це допомагало наростити, створити сам образ. Так ми поступово день за днем, в праці з діалектом вибудовували світ Памфіра, Памфірової родини.
Кадр з фільму «Памфір»
Коли закінчилися знімання, звісно, після такого занурення було трохи дивно. Пам’ятаю, я навіть якийсь час не дуже відкликалась на своє ім’я — Соломія, оскільки впродовж більш, ніж трьох місяців мене всі з мого оточення називали Оленою. Мало того, значна частина групи, коли ми зараз зустрічаємося на показах, подовжує називати мене Оленою. Тобто вони мене запам’ятали, власне, Оленою, ідентифікують мене з Оленою.
Що теж цікаво — всі ми вперше побачили фільм в Каннах, а до того жоден з акторів не бачив жодної сцени чи плейбеку. Це також було прописано режисером в умовах. Акторам заборонили переглядати якийсь створений матеріал.
До речі, за моєю персональною статистикою люди, котрі подивилися «Памфір» хоча б один раз, обов’язково подивляться його вдруге або й втретє.
— Ви добре орієнтуєтеся в тексті, оскільки досить довго з ним працювали. Чи є така цитата, яка засіла у вас в голові?
— Мені здається, «Йо, Памфір!» засяде в кожного, хто дивився нашу картину. Зокрема, в моєму щоденному вжитку цільних цитат немає, але оці діалектичні відірвані фразочки «доста», «йо, «фест», «най буде», звісно, вискакують, вилітають, а так щоб цитатами — ні.
Режисер і актори фільму «Памфір». Фото: пресслужба
— Що було для вас, як акторки, найтяжче, а що найлегше в роботі над фільмом?
— Часто на обговореннях нас запитують, що було найлегшого в проєкті… Але ще до затвердження дорога кастингу була досить тяжкою і напруженою. Мій персональний кастинг, наприклад, тривав у три етапи.
Планка цього проєкту була ще до старту зйомок задана наскільки високою, що це вже було певним чином тяжко, але наскільки натхненно, потужно й енергетично, що тяжкість не відчувалася, як тяжкість, а як певний челендж, який ти мусиш пройти. До речі, коли режисер подзвонив повідомити, що мене затверджено на роль, він одразу ж сказав: «Не знаю чи тебе вітати, бо це буде хардкор».
В принципі, десь так воно й було. Це моя перша дебютна робота в повнометражному фільмі і, оскільки знімалося все в хронологічному порядку, то сцена, яку ви бачите зі мною першою в фільмі, була і першою моєю зміною на майданчику. Вже такий порядок є досить важким.
Хоча і енергія, що була на майданчику, і партнер, Олександр Яцентюк, з яким я працювала, і режисер, з яким в нас ще до старту була вибудувана довіра, допомагали гарно попрацювати.
— Що конкретно для вас символізує фільм? Який головний сенс в собі несе?
— Якщо говорити з погляду моєї героїні, то для мене це найбільш про віру і зростання, зміцнення у вірі, у дусі, через певні житейські випробування, про відважність, про незламність, про майбутнє насправді. Це також картина про безумовну любов, про сім’ю та цінності, які зараз рідко можна зустріти в щирості та самопожертві.
— Уявімо, що герої є реальними людьми. Кому і що ви б хотіли сказати, якби випала така можливість?
— Насправді, є одна сцена, яка не ввійшла в фільм, але хто був на виставці «Памфірова Маланка», то мав змогу побачити її хоча б без звуку. Це сцена, коли зустрічається вся сім’я єдине, вперше, всі разом в хаті батьків Памфіра — батько, мати, Нараз, Олена і сам Льоня…
У цій сцені вони якось недолуго мовчать і не дивляться один одному в очі. Я зі своєї сторони як Соломія дуже не люблю не прояснених, не домовлених ситуацій і, мабуть, як Соломія я б хотіла їх всіх трішки струсити, посадити й сказати: «Блін, ви можете поговорити по-людськи якось між собою?».
Для мене це дуже цінна сцена, тому що ти бачиш оцю напругу, ти бачиш цю енергію, бачиш цю любов тих людей один до одного… І при тому якесь таке мовчання через життя, через глухість, не проясненість і насправді ціною життя і довжиною життя якусь абсолютно безглузду ситуацію.
«ОСНОВНА РИСА АКТОРА — ЦЕ ЛЮДЯНІСТЬ»
— Якими на вашу думку трьома ключовими якостями повинен володіти актор?
— Мені здається, якщо говорити загалом, то основна риса і якість кожного актора — це людяність. Людськість, людяність, бо якщо ти можеш перейнятися емпатично і зрозуміти, то зможеш потім і відтворити.
До речі, в часі підготовки до Памфіра ми мали походи в протестантські церкви. Ну, і коли ти йдеш на подібні завдання, то аж ніяк не можеш з неповагою, сарказмом чи стьобом відноситися до цього.
Ти мусиш туди прийти дійсно з чистим серцем і зрозуміти оцю відданість, любов і, певним чином, навіть фанатичність людей. Тож, на мою думку, основні риси — це людяність, емпатія і логіка, розум.
— Що б ви підказали людям, які тільки почали будувати кар’єру? Чи обов’язково починати з професійної освіти у вищих навчальних закладах?
— Перш за все, тим, хто починає свій шлях, я би порадила розуміти чого вони хочуть й постійно прояснювати даний аспект. Також, звісно, розуміти ціну і скільки потрібно буде вкласти зусиль.
Я знаю, що цю фразочку повторюють у всіх інститутах і всім студентам, та й сама не раз її чула… «Якщо ти можеш цим не займатися, то не займайся», тобто якщо ти як акторка можеш не грати на сцені, то не грай. Мені здавалась ця фраза дуже пафосною і віддаленою від практики, але зараз я її зрозуміла.
— Вже понад рік в країні триває повномасштабна війна. Яку роль відіграє мистецтво в такий час?
— У реаліях війни я можу для себе відзначити якісь три абсолютно різні, але дуже важливі грані мистецтва. Перша — рефлексія. Це мистецтво, яке почало створюватися одразу ж з перших днів вторгнення.
Друга — культурна дипломатія, яка відіграє чималу роль, як в популяризації і нарешті знайомстві з українським в світі, так і в матеріальній підтримці.
І, звісно ж, невіддільну роль має переусвідомлення, але це вже про мистецтво нового часу, яке зараз надбудовується, створюється, проте ще не проявлене. Це більше про безповоротний момент, переусвідомлення узагалі цінностей, зокрема мистецтва і культурного майбутнього й майбутнього в цілому.
Також третя роль належить до тієї ж самої шароварщини. Такого уже не може бути, хоча часом все ще проявляється.
— Які загалом має перспективи українське кіно?
— З огляду на те, який зараз стрімкий старт, прогрес, яке місце в світі зайняло українське кіно, зважаючи на те, що серед українського глядача воно набуває більшого розголосу і ажіотажу, то, мені здається, можливості — та й взагалі якісь перспективи — грандіозні.
«Я НЕ МАЛА НІ ДНЯ ВИХІДНОГО ВІД АКТОРСТВА»
— Упродовж останніх років ви є актрисою Львівського театрального центру, також були учасницею проєкту цього театру, режисером та тренером якого є Валерій Більченко. У вас виникали непорозуміння чи конфлікти з колегами? Які взагалі бувають складнощі в роботі?
— Взагалі, я така людина, що налаштована більше згадувати, говорити і пам’ятати тільки добре, тому що конфлікти вони завжди є, були і будуть, як в організаціях, колективах, так і в сім’ях, дружбі. На то воно й життя.
Я спочатку сміялась, але саме «Слово і Голос» став для мене «реабілітаційним центром для акторів», тому що я потрапила туди після двох з половиною років в Коломийському театрі і праці у Львові в театрах Лесі Українки та Леся Курбаса.
Я прийшла після того, як будучи ще досить юною актрисою награла вже дуже багато. В зв’язку з цим мені потрібна була тиша, пауза і, власне, «Слово і Голос» — це був театр, який я знайшла за тим імпульсом, який взагалі мене спровокував іти на акторство, це було втілення і проявлення того, заради чого я йшла, в принципі, займатися професійно цією майстерністю.
Також це театр, який дуже змінив мене та мій шлях. Це театр, де я зустріла вчителів, зокрема Наталку Половинку, яка мене дуже сформувала, як особистість, а також Валерія Більченка, який просто перевернув мій світ і сприйняття, розуміння акторства, режисури, театру, взагалі цінностей життя…
Отож, я радше налаштована говорити про здобутки і неймовірні, карколомні, навіть доленосні зустрічі, що змінили моє життя і дали мені той шлях, на якому я зараз є, а між тим всім, звісно, була купа конфліктів. Головне не загубити те, заради чого ви разом, цінність того, для чого ви зійшлись, людяність і любов перш за все до того, що ви робите, любов один до одного.
— У вас коли-небудь виникало бажання кинути акторську діяльність? Що порадите для боротьби зі стресом та хандрою?
— Мені здається, коли людина якось «при ділі» і в спокої, в мирі з собою, з богом, то етапи вигорання пройти легше. Вони бувають у всіх, хоча і різної кондиції, концентрації.
А чи в мене виникало бажання покинути акторську діяльність? Мабуть, якщо відверто сказати, мільйон разів, але в ту ж саму секунду я можу сказати: «Та ви що, ніколи».
Тобто це наскільки завжди межуюче, що ти собі думаєш «Та до біса воно все», а потім відразу ж думаєш «Блін, я це обожнюю, я без цього жити не можу».
Аїда Хома для «Вечірній Київ», фото Юрко КУШНІР
Sourse: vechirniy.kyiv.ua
