У Національному художньому музеї (NAMU) 27 березня відкриє двері для відвідувачів виставка живописця Анатолія Лимарєва — "Сонцесхід". Це спільна ініціатива NAMU та артфундації "Дукат". Її кураторами виступили Олена Грозовська, Михайло Кулівник та Катерина Лісова, а оформленням займалася Дар’я Подольцева. Усі вони входили до креативної групи, яка працювала над виставковим проєктом "Алла Горська. Боривітер", що нещодавно отримав Шевченківську премію.
Експозиція займає п’ять залів і представляє приблизно 100 робіт. Вона включає краєвиди Донецької області, портрети людей з близького кола художника, твори на шевченківську тематику, а також архівні фотографії, зроблені самим Лимарєвим і його дружиною Світланою Доценко. Крім того, спеціально для цієї виставки художник Вітя Кравець і композитор Олексій Шмурак створили мультимедійну інсталяцію. Зібрати все це в єдиний проєкт допоміг Олександр Буралака, який відповідав за архітектурне рішення експозиції.
Анатолій Лимарєв ще за життя плекав надію на таку виставку в Національному художньому музеї. Однак за часів радянської влади шлях до провідних інституцій для представника неформального мистецтва був закритим, а художник помер ще до того, як Україна здобула незалежність.
Незважаючи на те, що ім'я Анатолія Лимарєва добре знають у професійних колах, його роботи, зокрема, були частиною постійної експозиції NAMU, а також знаходяться в приватних колекціях України та Європи, для широкої публіки він досі залишається terra incognita.
Суспільне Культура розповідає про життєвий шлях художника та специфіку його творчого методу.
Формування
Анатолій Лимарєв народився в місті Амвросіївка, що на Донеччині, яке було окуповане російськими військами ще у 2014 році. У рік народження художника, 1929-й, почалися сталінські репресії, в результаті яких його батька Григорія було заарештовано та відправлено до Казахстану. Після відбуття покарання він певний час жив у тимчасовому поселенні, де познайомився з іншою жінкою і тому не повернувся до родини. Анатолій більше не бачив свого батька, про що шкодував.
Художню освіту здобув у Києві. З 1946 по 1951 рік навчався в художній школі імені Тараса Шевченка (тепер — Київський державний художній ліцей імені Тараса Шевченка), яку закінчив з відзнакою.
Вищу освіту здобув у Київському державному художньому інституті (тепер — Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури), де навчався з 1951 по 1957 рік. Там він, зокрема, навчався в майстерні живопису Сергія Григор'єва, серед учнів якого були також Алла Горська, Віктор Зарецький та Олександр Дубовик.
У своїй дипломній роботі — "Дівчина шахтарка" — художник представив образ, який йшов врозріз з вимогами тодішньої соцреалістичної школи.
Олена Грозовська пояснює, що художник не міг служити ідеології, малював не те, що було потрібно, а те, що бачив: "Йому говорять, вибачте, в СРСР шахтарок немає, а він відповідає, що це моя знайома, вони є".
Дипломна робота Анатолія Лимарєва “Дівчина шахтарка”, 1957. Archive UU
Хоча у рік закінчення навчання художник взяв участь у Всесоюзній художній виставці в Москві, а згодом його роботи показували на республіканських, всесоюзних і міжнародних виставках, зокрема на Кубі, цей епізод значною мірою визначив його подальший творчий шлях.
У студентські роки він створює свій перший автопортрет. До цього жанру він повертатиметься протягом усього життя: останнє зображення себе датується початком 1980-х.
Дослідниця творчості художника Ольга Лагутенко у каталозі до виставки "Анатолій Лимарєв. Той, що йде за сонцем" (2015) зазначає: "В автопортретах художник відобразив свою творчу духовну біографію. Все інше — лише факти".
Анатолій Лимарєв, “Автопортрет”, 1967. Надано артфундацією “Дукат”
Особливий погляд на Донеччину
У 1957 році Лимарєв повертається на схід України і протягом десяти років живе та працює в Донецьку. Там він керує студією образотворчого мистецтва при Донецькій організації Спілки художників України. А також виконує замовлення, серед яких оформлення дитячого кінотеатру в Донецьку та піонерського табору "Молода гвардія" в Одесі.
У цей період він пише твори, присвячені Донеччині: "Дамба" (1965), "Стигле поле" (1967) та "У донецькому степу" (1969). Грозовська називає Лимарєва "людиною Донеччини", підкреслюючи, що художнику припала до душі саме початкова краса регіону, а не його індустріальне альтер-его – Донбас (Донецький кам'яновугільний басейн).
Саме в цей час художник звертається до постаті Тараса Шевченка: переосмислює звичний образ Кобзаря, зокрема створюючи полотно "Тарас Шевченко у засланні". Донька Лимарєва, Анна, припускає, що шевченкіана натхненна роздумами про батька художника Григорія, який, ніби йдучи шляхом Шевченка, також відбував покарання в Казахстані.
Анатолій Лимарєв, “Тарас Шевченко у засланні”, 1961–1982. Надано артфундацією “Дукат”
У 1967 році Лимарєв переїжджає до Києва, де облаштовує майстерню на вулиці Хорива, Поділ. В описі до виставки "Сонцесхід" підкреслюється, що хоча Лимарєва зазвичай називають київським художником, головною темою його творчості завжди залишалася рідна Донеччина. Саме туди художник повертався кожного літа "в пошуках особливого південного світла".
Він любив малювати сонце, яке ніколи не було пасивним елементом на його полотнах, — через це товариші називали художника "українським Ван Гогом" і "шанувальником сонця".
Грозовська також відзначає захоплення Лимарєва кольором і висловлює думку, що він, можливо, був найкращим колористом XX століття.
Анатолій Лимарєв, “Дитинства кришталевий день”, 1980–1985. Надано артфундацією “Дукат”
У тисках системи
Вже у 1968 році Анатолій Лимарєв приєднується до Алли Горської, Віктора Зарецького, Валентина Смирнова та Бориса Плаксія для створення мозаїки "Прапор перемоги". Робота, також відома як "Естафета", була замовлена для центрального залу "Слава" музею "Молода Гвардія" у Краснодоні (з 2016-го — Сорокине), місті на Луганщині, яке зараз перебуває під російською окупацією. Робота зазнала ідеологічної цензури, а Аллі Горській, яку того року вдруге виключили зі Спілки художників, навіть довелося відмовитися від авторства на користь архітектора проєкту Валентина Смирнова.
Ескіз мозаїчного панно “Прапор перемоги” для музею “Молода гвардія” у Краснодоні (нині Сорокине). Archive UU
У 1970 році Лимарєва прийняли до Спілки художників УРСР. Це членство значною мірою визначало долю тогочасного художника, адже без нього було складно навіть придбати художні матеріали.
Сімдесяті роки відзначилися кількома замовленнями для Художнього фонду УРСР: картини для закладу громадського харчування в Києві та санаторію "Букорія" в Кишиневі.
Ольга Лагутенко зауважує: "Коли Лимарєв виконував замовлення худфонду, йому було особливо важко – не міг він писати те, що його не хвилювало".
"Він передусім художник, а вже потім частина цієї системи. Тому не дивно, що коли він приносив художній раді свої пейзажі, їх просто не приймали. Вони не виглядали як академічний радянський живопис", — каже Грозовська.
У цей період Лимарєв також ілюструє оповідання для дітей, які публікують у журналі "Малятко".
У 1974-му Лимарєв отримує майстерню у Печерському районі Києва, на тодішній вулиці Перспективній (з 2016 року перейменована на честь українського військового, героя України Ігоря Брановицького). Таким чином він опиняється поряд з іншими митцями, з якими тісно спілкується: скульптором Борисом Довганем, скульпторкою Ольгою Рапай, живописцем та скульптором Михайлом Вайнштейном, племінником інститутського викладача Сергія Григор'єва і художником Ігорем Григор'євим та живописцем Валентином Реуновим.
Наприкінці 1970-х Лимарєв переїздить до нової майстерні на Оболоні, де навколо нього утворюється коло учнів, яких він готує до вступу у свою альма-матер. Серед них: Віталій Призант, Олександр Луцкевич, Дмитро Фіщенко, Владислав Грицюк. Відмінною рисою навчання художника стає неформальна форма взаємодії.
Анатолій Лимарєв, “Еолова арфа”, 1982–1985. Надано артфундацією “Дукат”
1984 рік відзначився єдиною публікацією про творчість художника за його життя. У шостому випуску щорічника "Советская живопись" вийшла стаття Ольги Петрової "Анатолий Лимарев".
Наступного року художник взяв участь у "Виставці дев'яти" у Республіканському будинку художника, де, крім його робіт, були представлені картини Олександра Агафонова, Галини Григор'євої, Людмили Загорної, Якима Левича, Владислава Мамсікова, Віри Морозової, Олександра Сулименка та Юлія Шейніса. Виставка викликала широкий інтерес як серед звичайних глядачів, так і у професійному середовищі.
У 34-му випуску журналу "Культура і життя" 1991 року Левич відгукнувся про неї так: "Загалом ця спроба закінчилася трагічно: нас не зрозуміли самі художники… Ми якось нікуди не вписувалися: були ні ліві, ні праві.. Крім того, ми надто довго домагалися цієї виставки — майже 16 років. Скільки довелося пережити, щоб її відкрили! Ось вона відбулася — і нічого не змінилося…&