“Не множмо безлад”, — Назар Білик, митець, удостоєний Шевченківської відзнаки 2026 року

Український митець-скульптор Назар Білик отримав відзнаку Шевченківської премії 2026 року. Він знаний декількома власними творами, серед яких — Меморіал розвідникам у ГУР, втілений разом з архітектором Андрієм Лесюком та командою Guess Line Architects. Цей твір став визначним для Києва, оскільки це перший монумент у столиці, який апелює до живої пам’яті про війну.

Це також другий пам’ятний знак для Білика, перший він створив у 2020 році на місці трагічної загибелі журналіста Павла Шеремета. Обидва твори він розглядає як новий для себе досвід, що відкриває йому свіжі перспективи у фаховій діяльності. Але для нього значуще інше: яким чином одна ідея може бути реалізована у масштабній формі, як вона спроможна трансформувати місто та взаємодію з його мешканцями. Кияни знають Білика саме за такою працею — це скульптура "Дощ", яка знаходиться на Пейзажній алеї, — безумовно, один з найбільш упізнаваних сучасних її символів.

У розмові із Суспільне Культура Назар Білик ділиться думками про те, як з’явився меморіал, як він переосмислює традицію вшанування та якими в цілому автор бачить сучасні пам’ятники в міських просторах.

Український скульптор Назар Білик. Надано для Суспільне Культура

Коли читаєш про твій твір — Меморіал українським розвідникам у ГУР, який висунули на престижну європейську нагороду, — ​зрозуміла, що робота відразу отримала безліч позитивних відгуків у людей, які ніколи не бачили даний об’єкт в реальності. Чи був такий громадський консенсус у тому, що це справді знакова та важлива праця. Я прагнула тебе запитати, як ти особисто сприймаєш свій твір. Як ти бачиш його роль у створенні нової культури пам'яті?

Я вже багато розповідав про сенси, про деякі смислові наголоси, присутні в даному творі, тому мені важко казати щось додаткове. Але це питання, що люди не бачили його й сформували власне уявлення про нього, тільки поглиблює концептуальний підхід роботи з розвідниками. Йдеться про сприйняття роботи на території стратегічного, таємного об’єкта, яке підсилює напругу того, що вся діяльність організації конфіденційна, тому і мистецькі твори та меморіали, які опиняються на її території, також відповідають цьому. Я не можу не посміхнутися, думаючи про це.

Чи моє ставлення змінилося? Ні, просто я відійшов на певну дистанцію від повсякденної роботи, оскільки над нею ми трудилися понад рік. Але моя совість як митця спокійна. Я відчуваю, що зроблено те, що і мало бути зроблено, так, як ми цього прагнули з командою.

А стосовно ролі цього монумента у формуванні нової меморіальної політики?

Я тоді скажу, що за час моєї творчої діяльності як скульптора, який за останні дванадцять років не брав, окрім пам'ятника Павлу Шеремету, жодних схожих замовлень. Я не пов’язаний особисто з подібною практикою осмислення меморіалів чи пам’ятників. Адже вся моя родина, мій батько та дід раніше займалися цим безпосередньо. Я, навпаки, свідомо хотів уникнути цього принципу, прагнув розвивати власний індивідуальний стиль, власний принцип, власний метод роботи. Я бажав бути відстороненим від цієї залежності, де держава виступає як замовник, а скульптор — як виконавець.

У контексті з Меморіалом розвідника, під час створення ескізів, я його бачив та планував як просто один зі своїх творчих проєктів. Це не було виконанням завдання поза моїм творчим стилем, це був розвиток та продовження того, що я робив раніше, тільки у форматі опрацювання нового для мене простору, позначеного діяльністю розвідників. Моєю метою було вшанувати людей, що відіграють дуже значущу роль зараз. Проте це продовження мого творчого шляху.

Меморіал загиблим українським розвідникам. Надано для Суспільне Культура

Чи не думав ти, що ця робота стане твоїм magnum opus, наприклад?

Знаєш, мені здається, що перевершити скульптуру "Дощ" вкрай складно (сміється). Мається на увазі суспільний інтерес, реакції людей. Меморіал натомість має іншу функцію, у нього є можливість бути важливим у сенсі певного зрушення практик меморіалізації. Це така дискусійна точка відліку під час війни. До речі, в Києві це перший меморіал. Для мене саме це має вагу.

Чи можливо стверджувати, що після створення меморіалу тема пам’яті говорить до тебе більше?

Зазвичай виходить так, що скульптор (а я все ж таки скульптор) приймає виклик та запит від соціуму та держави працювати з історією в цілому. Усі пам’ятники, усі меморіали — це частина нашого минулого. Традиційно, а особливо зараз, потреба в Україні на місця для вшанування дуже велика.

По суті, рішенням для цього Меморіалу розвідникам було, в першу чергу, створити простір, в якому будуть відчуватися присутність воїнів, що загинули, та наближати їх до нас. Через це за структурою цей меморіал виглядає як просто окреслений простір. Простір, виділений двома стелами; людина в нього потрапляє, і це відрізняє її від навколишнього середовища, надає можливість стати частиною акту вшанування, який надзвичайно важливий для всіх нас.

Меморіал загиблим українським розвідникам. Надано для Суспільне Культура

Яку роль відіграє символізм та асоціації у твоїй творчості?

Я вважаю, що все опирається і завжди буде спиратися на особисте бачення кожного митця.

Раніше в інтерв’ю я наголошував, що для мене сфера прямих асоціацій є досить небезпечною. Якщо асоціаціям судилося з’явитися, то дуже обережно, дуже опосередковано; прямих посилань я стараюсь уникати.

Коли людина наближається до нашого меморіалу, вона бачить просто посічені ритми певних площин. І я зумисне не робив їх схожими на зображення крил, навпаки — це мали б бути порубані рельєфні площини, що в цілому можуть зібратися в уяві в той образ, який буде відсилати до головного символу ГУР — сови.

Через це з прямими розповідями потрібно працювати обережно: ти ніби по лезу ходиш, оскільки розумієш, що не можна ілюструвати, але необхідно створювати передумови для зчитування цих посилань.

Я намагався бути обачним, та все ж створити можливість сприймати художнє для тих, хто не є близьким до мистецтва, в даному випадку йшлося про військових. Вони мають відчувати власну причетність, здатність співпереживати формі, знаходити відгук цій формі через зчитування образу в душі. Таким чином, це спілкування буде мати значення такого порталу для занурення у згадування, у присутність. І це дуже важливо.

На твою думку, якою в цілому має бути взаємодія людей з подібними монументами?

В цілому мені досить складно відповісти на це запитання, тому що не йдеться про те, що я винайшов певну формулу, яку буду універсалізувати та пропонувати як принцип. Але на прикладі нашого меморіалу розповім: я працював з групою архітекторів зі Львова. Guess Line Architects під меморіал виділили певний майданчик, що потрібно було осмислити, перш за все, архітектурно.

Ми роздумували над маршрутом, як людина могла дійти до нього, наприклад, під час урочистих заходів. Як цей маршрут формує динаміку, який має розвиток, чи є в ньому зупинки. Можу сказати, що коли людина підходить, вона не бачить якусь конкретну точку у вигляді скульптури, як, наприклад, скульптуру матері, що плаче, чи ангела. Людина натомість опиняється в комплексі, на який потрібен час, щоб його відчути, пережити, пройтися по ньому. Це було важливим способом роботи з нашим завданням. З кожної сторони меморіал відкривається по-різному — саме тому для нас був важливим цей маршрут, який буде не тільки формувати візуальне зчитування образів, але й породжувати відчуття причетності до подвигу людей, що загинули, до власної залученості, та переживання цього досвіду.

Меморіал не темний, не трагічний. Навпаки — він про те, що може залишитися, це символ цих можливостей. І він доволі стриманий та не впадає ні в негатив, ані в смуток, він транслює інший настрій.

Меморіал загиблим українським розвідникам. Надано для Суспільне Культура

Якщо озирнутися довкола на радянську спадщину, що залишається в одному просторі з такими новими формами вшанування, проте одночасно існують і нові монументи, що відтворюють як старі підходи, так і стару естетику — як тоді бути з ними?

Це вкрай непросте питання. І я не надто оптимістично налаштований насправді. Оскільки я спостерігаю, як усе відбувається фактично в режимі реального часу. Думаю, виникатиме величезна кількість стихійних та тимчасових меморіалів. Я вже зазначав про це, що ми навіть можемо зіткнутися з тим, що на площі селища чи містечка у нас все засіяно дуже невпорядкованими, різнобарвними — і візуально, і за змістом — невеличкими меморіалами.

У нас багато трагічних подій. Як все звести в єдиний комплекс, для мене поки що питання відкрите. Як саме це втілити?

Загальний принцип — це співпраця з архітекторами, з людьми, що компетентні, які мають досвід. Обов’язково конкурсна основа як змога фільтрувати зайве, а також як можливість залучення самої громади в обговорення.

Те, що задовольняють ці стихійні швидкі пам’ятники, — це запит на справедливість: аби про цих людей пам'ятали тут і зараз. Ти згадував про час як про таку необхідність в роботі з меморіалами. Чи можуть цей час регулювати законодавчо, наприклад, нормативними актами чи стратегіями? Чи відомо тобі щось про це?

Насправді я не знаю, як зараз законодавчо це врегульовано. Власне, велика потреба в тому, щоб оцю емоцію скорботи за героями вивести в центральні місця міст чи сіл, існує. І, на мою думку, вона виправдана, якщо втілена у формі тимчасових меморіальних місць для вшанування.

Зараз така практика поширена: я їжджу по містах, розглядаю різноманітні плакати, конструкції з портретами. Деякі за своєю формою дуже гарно виконані. І всі усвідомлюють, що це тимчасові меморіали. Вони не претендують на те, щоб залишатися в місті назавжди, з часом їх буде переосмислено. Оця порожнеча, що утворюється без таких меморіалів, як на мене, також красномовно говорить про втрату та біль, вона мовчить про трагедію.

Я все ж прихильник того, щоб подібна порожнеча в просторі залишалася якомога довше. Зараз, коли все болить, не зрозуміло, як поспішати, немає сенсу в цьому. Нині час думати — художникам, архітекторам, вести дискусії стосовно цього. Але не вкорінювати в стаціонарній формі нікого в тілах наших міст, з цим треба зачекати. Ситуація з ГУР інакша: це ділянка закритого простору. Вони цю практику, цей запит задовольнили в подібний спосіб. Проте в цілому треба чекати.

Потрібно такі рішення просіювати, варто думати, що якщо вже щось постане на площі, на важливому місці, чим воно буде в майбутньому. І якщо воно незадовільної якості, якщо ця форма меморіалу буде викликати суперечності, сумніви та не матиме художньої цінності, виникне велика проблема. Таким чином ми лише будемо збільшувати хаос, не тільки ідейний, а й естетичний. Оскільки подібні сирі рішення будуть програмувати несмак, неосмисленість — всього цього і так надміру.

Назар Білик, робота із серії “Простір навколо”, 5м, Львівська область. Надано для Суспільне Культура

А як бути зі старими монументами та пустими п’єдесталами? Чи ставити на їхнє місце нові?

Мені здається, про це також чимало сказано, навіть опрацьований механізм реалізації, якого я не бачу, але з яким цілком