Аріна Кравченко
Бачите помилку в тексті — виділяйте фрагмент та тисніть Ctrl + Enter
Уявіть: ви читаєте перекладну книжку, а в тексті герої не захоплюються російською літературою та не пʼють чаю з російського самовара… У такі миті український читач, найімовірніше, відчуває певне полегшення: принаймні тут не варто щось пояснювати чи відстоювати — можна просто насолодитися текстом. А проте за такими позитивними читацькими досвідами можуть стояти цілі стратегії українських професіоналів перекладу та непрості редакційні рішення видавців.
Як змінилися підходи до перекладу згадок російських реалій в українських перекладачів з 2022-го року? Які існують стратегії роботи з текстом, якщо у ньому згадуються росіяни? Чи існує консенсус із цих питань?
Читомо дякує спільноті «Перекладачі в Дії» та Поліні Городиській, які організували опитування серед професіоналів перекладацької галузі. Їхня робота стала основою для цієї статті.
Превентивні фільтри й відмова від перекладів
Найочевидніше рішення — не перекладати тексти, де автор активно апелює до росіян чи російської культури. Ухвалюється воно ще на етапі наповнення видавничого портфеля через вивчення біографії та доробку автора, аналізу його висловлювань, прямого листування з авторами й агенціями щодо політичних питань — але й тут не без труднощів. Ті самі агенції та окремі автори продовжують співпрацювати з росіянами — такий факт.
Добре відомою в Україні є, скажімо, позиція Жоеля Діккера, автора «Правди про Справу Гаррі Квеберта», який підтримує росію та з яким «Видавництву Старого Лева» довелося розірвати співпрацю. Іншим гучним випадком стала відмова видавництва «Vivat» від видання дебютної художньої книжки Різ Візерспун, написаної у співавторстві з Гарланом Кобеном: попри неодноразові заяви зіркової акторки про підтримку України, події роману відбуваються на російській Рубльовці, а персонажі — звісно, росіяни.
Головна причина непорозумінь — висока конкуренція за гарячі новинки: взоруючись на різноманітні топи, премії та позитивні відгуки іноземних читачів і лідерів думок, видавці купують права на ще не дописані перспективні назви або лише побіжно ознайомлюються з текстами.
Це зрештою часом переростає в іншу проблему — необхідність комунікувати власні «покупки»: спочатку з контрагентами, а потім і з читачами.
«Усі видавництва, з якими я зараз працюю, вказують обовʼязковою вимогою повідомляти, якщо в тексті є згадки про росію», — стверджує Ганна Литвиненко, перекладачка з англійської, що працювала з текстами Ребекки Кван, Мони Авад, Кассандри Клер та інших. Проте навіть за готовності виконувати функцію додаткового фільтра ринкова швидкість роботи не завжди дозволяє цим фільтром стати: якщо перекладач попередньо незнайомий із текстом, то встигає переглянути хіба кілька сторінок.
«Здебільшого я вже читав книги, які беруся перекладати, або ж чудово знаю, про що вони. У мене були деякі сумніви щодо того, чи варто перекладати “Полюбовницю Вітґенштайна” Девіда Марксона, але зрештою вирішив її робити, бо там героїня їде в росію, в якій немає жодного росіянина: заради цих сцен спорожнілої території варто було все ж перекласти Марксона», — розповідає про свій підхід до вибору текстів Максим Нестелєєв, у доробку якого понад тридцять перекладів.
Найбільша ж зона ризику — випадки, коли малознайомі книжка або автор не подають очевидних сигналів «небезпеки», а часу на перевірку обмаль. «Я чомусь вважала, що видавництва не братимуться за видання книжок зі згадками “вєлікава” і “русскава”, а тепер зрозуміла, що треба пильнувати», — говорить Альона Воронкіна, перекладачка з англійської.
Проте виринає «російський балет» часом надто пізно — вже тоді, коли договір із видавництвом підписаний. У такій ситуації простір для рішення звужується: «Я завершила переклад і зробила спробу адаптації тексту, бо взяла на себе зобовʼязання перед видавцем, — згадує Альона. — Якби внесені мною правки оскаржили, планувала б відмовитися від згадки мого імені як перекладачки».
І такі кейси — особливо цікаві. Виявивши сумнівні твердження, неправильну атрибуцію, прикрі згадки чи алюзії, що глорифікують російську культуру, перекладач не завжди може просто відмовитися від проєкту, тож «перевірки» вже встигли стати невіддільною частиною роботи: «Напровсяк, якщо цього не зробили до мене» — пояснює таку свою стратегію Єлизавета Болотова, яка вже понад десять років перекладає з англійської та на англійську.
Часом перекладач змушений відмовитися навіть від автора, над книжками якого вже працював. Про такий випадок згадує Максим Нестелєєв, який перекладав роман Патриції Локвуд «Про таке не говорять»: «Запропонували взятися за новий роман авторки, “Will There Ever Be Another You” (2025), я проглянув його зміст і виявив там розділ “Mr. Tolstoy, You’re Driving Me Mad”, в якому героїня докладно обмірковує сюжет “Анни Карєніної” і розмірковує про те, що було б, якби The Beatles написали про Mr. Tolstoy пісню. То був доволі великий розділ, і я вирішив, що з низки причин не хочу таке перекладати».
І річ тут передовсім у відповідальності: якщо російське вбудовується у саму «тканину» тексту, спроба «виправити» його на етапі перекладу лише переносить проблему видавничого вибору на плечі перекладача. «Якщо ідеться не про поодиноку згадку й книжка потребує наскрізного редагування / заміни, постає питання: навіщо це видавати?» — коментує Галина Литвиненко.
Є як є: вибір не змінювати оригінал
Одне з рішень — лишити все як є, і рухає перекладачами тут, авжеж, не байдужість, а професійна аргументація.
«Перекладачам на Нюрнберзькому процесі теж було складно й триґерно, але вони робили свою роботу. До того ж не такі страшні згадки про російське, як проросійські симпатії автора, які можуть виринути вже після публікації книги», — вважає Дарʼя Москвітіна, перекладачка з англійської, у доробку якої вже понад двадцять книжок.
Єлизавета Болотова наголошує на засиллі згадок, що фактично унеможливлюють читання та переклад у стерильному від росіян середовищі: «Якщо підійти суто технічно й рахувати навіть побіжні, опосередковані та явно не хвалебні згадки — такі траплялися майже в кожній книжці. Простіше сказати, де їх не було: в одному фентезі, нонфіку про ХVI століття і художній документалістиці про сухий закон».
Говорить перекладачка і про бажання дати читачам можливість самостійно досліджувати світ — вигаданий та ні: «Замінювати, адаптувати і тим паче викидати щось я не ладна. Через вірність не так оригіналу, як майбутньому читацтву. Розумію, чому не хочеться натрапляти на чергові дифірамби “великій російській культурі” у здавна знаному засобі ескапізму. Водночас вважаю, що не маю права ще дужче викривлювати картину, яку й без того перемалювала за автором лівою рукою (сумнозвісні перекладацькі втрати, оце все)».
Переклад, переконана Єлизавета, це посередництво не тільки між мовами, а й — найперше — між дискурсами, тому у від початку нерівних умовах несправедливо позбавляти одну сторону можливості зрозуміти чи принаймні самостійно оцінити сформований за багато століть контекст, в якому існує інша.
«Роблю лише базовий мінімум, — додає перекладачка, — переконуюся, що Russian samovar автоматично не перетворився на “російський самовар” замість просто “самовара”, що автор за звичкою не вжив Russian, коли мав на увазі щось радянське, і, якщо таких реалій досить багато, прописую це в коментарях редакції, щоб додали попередження про тригери».
Обережно, російське: збереження тексту з критичною контекстуалізацією
І справді, усе більш поширеним рішенням стають або видавничі дисклеймери, або критичні перекладацькі примітки.
Про один такий позитивний випадок згадує Олена Оксенич, яка понад десять років займається художнім перекладом. Саме вона працювала над гарячою новинкою — «Бідолашними створіннями» Аласдера Ґрея, яку всі чекали після успіху однойменної стрічки. «Там є розділ, в якому російська культура й душа згадуються доволі романтизовано та схвально, причому йдеться про Одесу і корабель, який звідти виходив, — ділиться перекладачка. — Ці згадки зрештою лишилися на місці, а видавництво додало до книги дисклеймер про згадування російської імперії нарівні з наявністю расистських, імперських та ксенофобських висловлювань, і відповідні примітки в тексті».
Кейс із «Бідолашними створіннями» демонструє, як дисклеймер може перебирати на себе функцію посередника між історичними реаліями й сучасним читачем: не змінюючи авторського висловлювання, він сигналізує, що не варто сприймати прочитане поза контекстом.
Інша справа — фактаж. Хана Дейниченко, перекладачка з англійської мови, розповідає: «До практики замін чи вилучення загалом ставлюся негативно. Сама мала такий досвід тільки в перекладі науково-популярної книги “Пакуємося на Марс” Мері Роуч, де йшлося про радянську місію, в ході якої на борту ракети в космос запустили рецепт “russian soup”. Припустила, що авторка мала на увазі борщ, перевірила й не помилилася, тому виправила цей момент».
Мала перекладачка й інший досвід — коли в тексті досить компліментарно згадували радянських космонавток, зокрема наголошували на упередженнях і сексизмі, з якими вони мали справу на робочому місці. «Аби збалансувати картинку, додала примітку, що і Світлана Савицька, і Валентина Тєрєшкова активно підтримують війну з Україною, — пояснює перекладачка.
Не допомагає справі й те, що автори можуть звертатися до російських реалій цілком бездумно. Це підкреслює і Роксолана Свято, перекладачка понад тридцяти книжок з німецької та англійської: «Частота апелювання до російських письменників у деяких німецьких авторів висока. Але вони й самі іноді цього не фіксують. А коли на це вказати, охоче погоджуються на правки».
Проте автоматично вважати кожну російську згадку несвідомою або випадковою також не варто. Олена Лісевич, перекладачка з англійської, у доробку якої зокрема Алан Мур і Марк Міньйола, наводить протилежний приклад: «Звʼязувалися з авторкою щодо однієї книжки: вона наполягла, що спиралася на реальні спортивні події, тож жодних замін не схвалила, підкресливши при тому, що не романтизує своїх героїв-росіян».
Отже, висновок доволі простий: усе залежить від конкретної ситуації. Як саме можна її оцінити, розповіла Роксолана Свято, поділившись таким собі чек-листом питань.
Однак є ще одне надважливе питання, що може вплинути на остаточне рішення, — і звучить воно так: хто адресат? дитина чи дорослий?
Світлана Урбанська, перекладачка з англійської та іспанської мов, працюючи над серією пізнавальних енциклопедій для дітлахів, запропонувала видавцеві кілька підходів: взагалі опустити згадку про росіян, замінити на якусь іншу лексему або замінити «росіян» на «словʼян». «Рада, що хоча б у дитячій книжці їх не згадували», — підсумовує перекладачка.
Такі випадки радше свідчать про відповідальність перед молодшою аудиторією. Якщо дорослий читач здатен оцінювати контекст самостійно, то практики дитячого читання варто робити якомога більш безпечними й вільними від культурних стереотипів та ієрархій.
Київ, а не Москва: стратегія заміни, вилучення та культурної адаптації
Водночас є перекладачі, які виступають за адаптацію всіх текстів зі згадками російських реалій. Згрубша маємо кілька стратегій, якими наразі послуговуються перекладачі, що допускають втручання в оригінал.
Нейтралізація реалій: коли не варто зберігати
У книжці Алі Гейзелвуд «Шах і мат» фігурувала згадка шахового турніру в Росії, розповідає про свій досвід перекладачка з англійської Олександра Музичук. Зрештою ухвалили рішення замінити згадку Росії на репліку «ти ж будеш аж на іншому кінці світу», оскільки головне завдання тут — зберегти функцію оригіналу, тобто підкреслити віддаленість місця. У таких випадках на перекладача покладається важлива місія — оцінити інформаційну вагу деталі, перш ніж пропонувати її вилучення або заміну, і це аж ніяк не механістична робота.
Цікавий випадок, який добре ілюструє нюансованість такого завдання згадує й Тетяна Савченко, перекладачка з чеської мови: «У переліку того, що читала героїня, я за згодою випускової редакторки прибрала Достоєвського. Це була деталь, яка ні на що не впливала. Але в іншому місці, коли ця ж героїня ховає важливий документ у книжці “Війна і мир”, назву залишили. Героїня пояснює, мовляв, хороший сховок, це товста книжка, яку ніхто з її рідних точно не відкриє». Отже, одна й та сама культурна реалія може бути доречною в одному місці й недоречною — в іншому, бо зважити належить одразу дві речі: що саме згадується і що згадка робить у тексті.
Адаптація: коли доводиться вигадувати
Проте безперечно трапляються й випадки, коли російську реалію не вдається просто прибрати. Тоді починається функціональна адаптація, коли перекладач, уникаючи певних елементів авторського матеріалу, мусить шукати для нього інший культурний еквівалент.
Так, Ангеліна Медведєва, перекладачка з англійської мови, серед здійснених перекладів якої серія Лейні Тейлор, згадує кілька цікавих випадків зі своєї практики. Героїня однієї з перекладних книг (американка) багато подорожує, зокрема і в Saint Petersbourgh, що, авжеж, може бути й американським містом, проте з контексту очевидно, що йдеться радше про іноземну локацію. «Замінила на Pittsburgh, — співзвучне місто, яке вписується в географію подорожей героїні і логіку світу; також авторка отримувала там магістерку з письма, і місто має свій порт, аби туди вписався корабельний контекст. Якби авторка не дозволила цю зміну, я пропонувала б прибрати назву міста у спогаді, лишити тільки корабель — цього було б достатньо». Така заміна не здається чужою для тексту саме тому, що перекладачка відновлює всі функції оригінального топоніма — просто в інших культурних координатах.
Проте в практиці Ангеліни траплялися навіть цікавіші заміни. В одній сцені головна героїня привозить подрузі в Празі «вінтажну сукню найвідомішої балерини на світі» Анни Павлової, ділиться перекладачка, і діалог, вочевидь, побудований так, аби ввести читачів у контекст художнього світу. «Замінила балерину Анну Павлову на танцівницю Ярмілу Кресхлову, яка жила в Празі під час Другої світової і була частиною антинаці підпілля, — розповідає Ангеліна. — Це дуже вписувалося в книжку, бо, говорячи про війни у фентезі-світах, головна героїня часто порівнює їх із Другою світовою війною і прямо каже, що нацисти погані й вторгатися не круто. Якби авторка не узгодила цю зміну, я пропонувала б переписати речення на “найвідоміша балерина в Америці”, що було б плюс-мінус правдою з погляду розвитку танцювальних напрямків в США».
Тут адаптація, вочевидь, йде за межі простої нейтралізації та заходить на територію конструювання нового культурного звʼязку, який має працювати в українському тексті не гірше за оригінальний. І це завдання з зірочкою, адже перекладачка фактично набуває ролі культурного медіатора: має знайти рівноцінний спосіб викликати потрібну реакцію у читача.
Згадує випадок адаптації топонімів і Ольга Зозуля, перекладачка з англійської та французької, яка здійснила переклад понад двадцяти книжок дитячої і підліткової літератури. В оригіналі одного підліткового детектива персонаж мав годинник, який показував час у чотирьох різних містах світу. Міста ці — Нью-Йорк, Лондон, Сідней, Берлін і Москва. Москва, зрештою, перетворилася на Київ. У цій самій книзі «подорож до Санкт-Петербурга» стала «подорожжю на болота», а «Іван» — «Айаном».
«Так само можна замінити будь-яку іноземну реалію на українську для кращого розуміння контексту, адже не все заморське є відомим багатьом читачам, — ділиться міркуваннями Ольга. — Просто російські реалії для нас звучать надто болісно й дико».
«Моє ставлення однозначне, — додає перекладачка, — згадувати країну-терориста в художній літературі зараз просто неприпустимо, хіба що це якийсь історичний опус з правдивими фактами».
Алюзія: коли доводиться обирати, до чого апелюємо
Окремий випадок — культурні алюзії. Замінювати їх складніше, бо вони часто працюють не як сюжетні елементи, а як швидкі сигнали. Проте якщо такий сигнал можна передати апеляцією до іншого автора або тексту, перекладачі зважуються на зміни, хоч вони й потребують ще більшої гнучкості.
Так, у «Нареченій» уже згадуваної Алі Гайзелвуд Достоєвського перекладачка Олександра Музичук замінила на Шекспіра: «жах рівня Достоєвського» став «шекспірівською драмою». Саме тут чітко проступає логіка функціонального перекладу: читачеві потрібна не якась конкретна інформація про Достоєвського, а зрозуміла універсальна метафора. Тому російський маркер замінюють іншим, не руйнуючи при тому смислу висловлювання.
Водночас така заміна неминуче передбачає глибшу інтерпретацію, ніж зазвичай дозволяє собі перекладач.
Атрибуція: коли ми називаємо правильно
Ще один рівень втручання — коригування атрибуції. Тут перекладач не вилучає предмет чи імʼя, лише змінює те, як його класифікують у тексті.
Скажімо, Роксолана Свято, яка не зараховує себе до прихильників втручань, розповідає про випадок із перекладу підліткової книжки Маркуса Ортса. У одній зі сцен школярі йдуть у музей та дивляться картини «російського авангардиста Малевича», ділиться перекладачка й додає: «Я забрала “російського” і вставила “київського”, щоб не маніпулювати національними реаліями. Автора про це теж поінформували».
Таким чином постать Малевича і її культурна вага залишаються в тексті. Полишає його визначення, яке для українського читача є аж ніяк не нейтральним — навпаки, історично й політично навантаженим. Обʼєкт зберігається, натомість переглядається рамка, в якій читачеві пропонують його сприймати.
Ще більш радикальним різновидом коригування атрибуції є зміна ідентичності персонажа. Про такий досвід розповідає Анна Янчук, перекладачка з англійської: «У трилогії фентезі, яка виходила в 2013–2015 роках, був головний герой російського походження, а в книгах фігурували прізвище на -ов, кілька фраз російською, згадка Пітєра та ще одного міста. Запитала у випускового редактора, що можна з цим вдіяти, — він запропонував зробити його болгарином, тому перекладала ті фрази на болгарську й змінювала Пітєр на умовну Софію. Вийшло ніби непогано».
Таке втручання масштабніше, ніж згадувані досі випадки. Водночас воно демонструє, як без критичного впливу на сюжет може змінюватися ціла система. Утім, така операція неминуче повертає нас до дискусії про межі перекладацької свободи: що більше змінюється персонаж як культурний тип, то ближче перекладач підходить до ролі редактора або й співтворця тексту.
Часом перекладачі змінюють і те, як звучить реалія в українському тексті — вдаються до власного маркування ставлення без надмірного втручання. Про такий випадок розповів Святослав Зубченко, перекладач з німецької, англійської, новогрецької та латини. «Була цікава історія під час перекладу книжки Сари Ґудмен Конфіно “Не забувай писати”. Оскільки в книзі мова про 60-ті роки у США, то не згадати Холодну війну між Штатами та СРСР неможливо. Тому в третьому розділі головна героїня, юна дівчина, розповідає про страх її батьків перед Радянським Союзом. Я обрав для перекладу слово, в якому хотів виказати зневагу до того тимчасового державного утворення та водночас не перегинати зайвий раз палиці. Зупинився на слові “совєти”. Особисто мені ідея сподобалася, і видавництво повністю мене підтримало».
Переклад як адвокація
А проте будь-які зміни — безумовно, ризик. Ризик десь та й втратити баланс між правдивістю та прагненням зробити текст trigger-free. Ризик підважити довіру читача до тексту, адже тепер їхні стосунки значно менш прозорі. «Я вже відчувала на собі дещо бурхливу реакцію читачів на такі зміни, — говорить Олександра Музичук, — тому видавництву слід якось це комунікувати: виносити приміткою або, за можливості, давати післямову видавничої команди».
Нелегко комунікувати і з правовласниками, а про такі контакти як обовʼязковий крок згадав кожен перекладач «проблемного» тексту. «Процес цей тривалий і виснажливий, але я завжди до останнього стою на своєму», — говорить Альона Крупка, перекладачка з англійської, знана зокрема за роботою над «Сімома чоловіками Евелін Гʼюґо», «Зникненням аптекарки» та іншими текстами.
«Порушувати це питання з правовласниками таки варто, — переконана і Ганна Литвиненко. — Можливо, когось із письменників це переконає не згадувати нічого російського в наступних книжках». І такі сподівання небезпідставні, адже деякі звернення завершувалися тим, що згадки Росії зникали з тексту, права на який продавалися вже на інші території. Про один такий кейс, за словами Олександри Музичук, ще в 2024 році розповідала головна редакторка видавництва «#книголав» Світлана Павелецька. «Зміни потрібні, — додає перекладачка, — принаймні для того, щоб іноземні автори усвідомлювали проблему згадок культури, яка чинить геноцид».
Водночас повномасштабне вторгнення заохотило до ретроспективних професійних рефлексій не лише авторів чи видавців, а й самих перекладачів: «Я суттєво переглянув своє попереднє ставлення щодо цих реалій, зокрема щодо того, як про це писати примітки, — ділиться Максим Нестелєєв. — В “Агапе агов” Вільяма Ґеддіса, який вийшов у моєму перекладі в 2016 році, були алюзії на певні сюжети Толстого й Достоєвського, і щоб їх пояснити, я давав доволі великі цитати із зазначених авторів, аби в такий спосіб розтлумачити контексти. Нині я б точно не давав би такі розлогі коментарі й цитати».
Цензура: страх і реальність
Поміж тим, видається, що, попри активне формування особистих позицій та колективних політик, робота з перекладом таких згадок усе ще повна парадоксів.
Для когось відповідальність перед читачем означає не піддавати його зайвим триґерам; для іншого — не приховувати незручний культурний контекст, залучати до активної рефлексії. «Розумна література не може бути місцем абсолютного комфорту, бо література — це не мʼяка подушка, і я не хотіла б створювати для читачів світ рожевих поні, — говорить редакторка й літературна критикиня Богдана Романцова. — А втім, цензура під час активної фази війни — часто необхідне зло».
І саме це слово — «цензура» — звучить у дискусіях на тему особливо часто й провокує на особливо гострі суперечки. Та чи справді такі вилучення можна називати цензурою?
«З правового погляду такі зміни текстів не є цензурою, — вважає керівник юридичного департаменту комунікаційної агенції “u.comms” Тарас Свирид. — Згідно з законом, цензура — це тиск ззовні, передусім з боку держави: вимога погоджувати текст перед публікацією або заборона його поширювати (ст. 15 Конституції, ст. 24 Закону «Про інформацію»). Коли видавець і перекладач самі вирішують змінити текст — це редакційне рішення. Закон забороняє пропаганду держави-агресора, але згадки самовара чи Толстого під цю заборону не підпадають, тож прибирати їх ніхто не зобовʼязує».
Немає, на думку експерта, аж такої різниці і між «цензуруванням» художньої та нехудожньої літератури: «Закон однаково охороняє художні тексти й нон-фікшн. Так само однаково він оцінює вилучення та заміну: і те, і те є зміною чужого твору, на яку потрібна згода автора».
Непомітні ж зміни з правового погляду — табу, а також акт, який може обернутися справжніми проблемами: «Автор має право на цілісність твору (ст. 11 Закону «Про авторське право і суміжні права», ст. 6bis Бернської конвенції). Тому його згода потрібна на будь-яку зміну тексту, а також на передмову, коментар чи дисклеймер. Якщо зміни вносяться без згоди — це порушення. Правовласник може вимагати компенсацію або й розірвати ліцензію».
Водночас такого поняття як право споживача отримати перекладений текст без будь-яких втручань не існує: «Окремого права на “точний текст” у читача немає, бо цілісність твору захищає автор. Однак і читача не можна вводити в оману: якщо книжка подається як “повний переклад”, а текст змінено — це вже юридична проблема. І найкращий захист довіри в такому випадку — чесна примітка про те, що змінено і за чиєї згоди».
До того ж сама практика редакторського чи перекладацького втручання не є чимось винятковим для українського книжкового ринку. «Часом я проглядаю іншомовні переклади — говорить Тетяна Савченко, — і бачу, що не тільки у нас вносять такі зміни. Наприклад, з англійського перекладу однієї з книжок теж вилучено деякі епізоди, які могли дратувати англомовних читачів — наприклад, не сподобатися з феміністичного погляду».
Інший цікавий прецедент згадує і Тарас Свирид, а саме переписування Роальда Дала, що відбулося за згодою правовласників, проте викликало шквал негативу і серед читачів, і серед колег-авторів.
Так, вдається сформулювати ширший аргумент: жодна реалія не є недоторканною лише тому, що була в оригіналі. Специфіка ж українського контексту полягає в особливій емоційній вазі російських культурних маркерів, що в окремих випадках загрожують ретравматизацією читача. Тому питання точності може поступатися іншими, що звучать приблизно так: яку культурну реальність відтворює перекладач книжки? носій якого саме досвіду читатиме її та з якою метою?
А проте неуникним є й інше питання: чи не є вилучення триґерних згадок лише тимчасовим зануренням у теплу ванну, опісля якого неодмінно настане холодний душ, до якого читацтво виявиться не готовим?
Подробиці можна знайти на сайті: chytomo.com