Останнім часом у соцмережах розгорілося жваве обговорення щодо того, чи повинні онлайн-книгарні вказувати імена перекладачів в описах книжок на своїх сайтах. Чи справді варто ставитися до їхньої роботи як до повноцінного співавторства, а прізвища перекладачів мали б бути на одному з найпомітніших місць книжкових вебсторінок? На різних сайтах ми бачимо дуже різні підходи до розв’язання (або ігнорування) цієї проблеми.
Перекладачка та редакторка Анна Процук поділилася з «Читомо» своїми думками щодо статусу та видимості перекладача в українському сегменті інтернету, а також розповіла про власне бачення того, як це все можна було б врегулювати.
Ми, ті, хто більш-менш причетний до українського видавничого ринку, помалу звикаємо до ідеї, що робота людей, які створюють книжку, заслуговує на повагу й належну згадку. Утім, поки що цю повагу видавничим фахівцям здебільшого відміряють скупо, неохоче, з примусу. Ніби ми вже засвоїли, що в пристойному товаристві «так треба», однак не розібралися чому. І якщо про бажаний ступінь видимості фахівців, чия робота не створює об’єктів авторського права, можна дискутувати, то з перекладачами все однозначно.
Перекладач є суб’єктом авторського права. Закон України «Про авторське право і суміжні права» у пункті 2 статті 17 визначає: «Перекладачам, авторам інших похідних творів належить авторське право на здійснені ними переклад, адаптацію, аранжування або іншу переробку твору». Цим закон вторить Бернській конвенції про охорону літературних і художніх творів, учасницями якої є 182 держави, Україна зокрема. Пункт 3 статті 2 конвенції постановляє: «Переклади, адаптації, музичні аранжування та інші переробки літературного або художнього твору охороняються нарівні з оригінальними творами, без шкоди правам автора оригінального твору».
Український стандарт бібліографічного опису, що раз у раз змінюється, лишається непохитним у тому, що ім’я перекладача має бути зазначене одразу після імені автора й назви твору.
Особисті немайнові авторські права, нагадаємо, на відміну від майнових (тобто прав на використання твору, що їх книжкові перекладачі зазвичай у повному чи майже повному обсязі передають видавництву), є невідчужуваними. Полягають вони зокрема й насамперед у праві «вимагати визнання свого авторства шляхом зазначення належним чином імені автора в оригіналі і копіях твору і за будь-якого використання твору, якщо це практично можливо» (Закон про авторське право). Тож перекладач — незалежно від індивідуальних уявлень про його місце у створенні книжки — є повноправним автором перекладного твору.
Утім, в українському інформаційному просторі перекладач-співавтор переважно фігурує або серед переліку технічних характеристик видання (чому важко знайти логічне пояснення), або ніде. Це «ніде» трапляється навіть у промопублікаціях уривків книжок у медіа (тут — пряме порушення авторського права), навіть у відгуках про книжки колег від блогерів-перекладачів (тут замислюємося про етику й згуртованість професійної спільноти), навіть на нагородженнях перекладних видань відзнаками (тут на вибір плачемо або лютуємо щодо перекладацької видимості на ринку загалом і ставлення видавництв до виконавців). Та й позитивна тенденція зазначати імена перекладачів на обкладинках здебільшого супроводжується симетричною відмовою від усіх інших згадок, хоча зображення з його технічними обмеженнями не замінює багатьох оглядів тексту.
Гаразд, усе це більш-менш внутрішньогалузеве. А як перекладачів представлено безпосередньо покупцям книжок? Пропоную пройтися онлайн-книгарнями, а щоб осягнути всю безглуздість ситуації — уявляти, що в оригінального твору кілька співавторів, однак усіх їх, окрім першого імені, зазначено там само, де й перекладача.
З-поміж півтора десятка провідних українських онлайн-книгарень належне місце для перекладачів в описах книжок виділяє тільки одна: це «Книгарня Є». Подякуймо їм від перекладацької спільноти й перейдімо до прикріших випадків.
У «Якабу» шлях до імені перекладача пролягає через один клік: потрібно розгорнути підрубрику з технічними характеристиками, поміж яких те ім’я тулиться на довільній і далекій від справедливої позиції. Щоправда, спершу треба знати, де саме шукати, бо в загальній структурі сторінки, якщо розгорнути всі підрубрики, перекладач опиниться далеко не на першому екрані браузера, загублений серед огрому іншої інформації.
У Redeat це буде два кліки: спершу доведеться перейти у вкладку «Про товар», а потім розгорнути її повністю. У «Клубі сімейного дозвілля» перекладачам відведено останній рядочок у підрубриці з переліком характеристик, проте і дуже часто цей рядок лишається незаповненим.
У «Сенсі» переходити нікуди не треба, тільки скролити до характеристик видання дрібнішим шрифтом у кутку: тут, хоч і не на першому екрані, перекладачу принаймні дісталася позиція, вища за формат у міліметрах і масу книжки.
У «Нашому форматі» перекладачів згадують серед іншої інформації на початку сторінки, де їхні імена доволі видимі; проте для деяких книжок перекладачів не зазначено. У «Букві» передбачене аналогічне поле, однак перекладачів тут забули згадати вже для більшості видань.
У «Віваті» та Megogo Books перекладачів зазначають «через один клік»: з першого екрана треба розгорнути характеристики книжки (у Megogo згадки перекладачів бракує в окремих описах). Так само у «Видавництві Старого Лева» — однак чомусь тільки для видань самого ВСЛ, а перекладачів інших видавництв увагою оминають. У «Ранку» навпаки: місця для перекладачів, які працюють з імпринтами «Ранку», не знайшлося, а перекладачів інших видавництв скромно згадують припискою під анотацією твору, яку доведеться розгорнути. Такий своєрідний підхід із зазначенням наприкінці анотації поділяють і в аудіокнигарні «Абук», де зрідка ім’я перекладача виносять на ілюстрацію-обкладинку (не надто помітно), проте в такому разі вже не згадують у тексті.
І нарешті, «Книголенд», Book24 та ARFA не зазначають перекладачів узагалі. Так, не привиділося: надаючи чимало супровідної інформації до кожної книжки, ці сайти за умовчанням виключають із поля хоч якоїсь видимості її співавторів.
Отже, з п’ятнадцяти онлайн-книгарень видимість перекладачам забезпечує, подаючи їхні імена на перших позиціях, тільки одна. Ще дві зазначають перекладачів, скажімо так, прийнятно, лишень одна з них — у куточку, а інша — з винятками для окремих книжок. П’ять книгарень перекладачів згадують, але згадують без поваги: щоб доступитися до імен, уміщених у несподіваних закапелках, треба пройти більший чи менший квест. Чотири книгарні перекладачів зазначають вибірково, причому дві з них — вкрай рідко. Ще три — ніколи.
А як мало б бути? Наприклад, як на платформі Goodreads чи в книжковому розділі Amazon — в одному заголовному рядку з іменами автора та всіх причетних до видання суб’єктів авторського права, як-от ілюстраторів, упорядників, авторів передмов. Здоровий глузд підказує, що це єдиний конструктивний шлях, тож якби я була українською онлайн-книгарнею, воліла б бути серед першопрохідців у впровадженні такого підходу — і дістати заслужену повагу навзаєм.
Ми можемо сперечатися про якість деяких перекладів, про дилеми довкола зазначення перекладачів, що постають перед редакторами й редакціями. Проте це проблеми організації процесів та контролю якості всередині самих видавництв, і ці проблеми не мають зачіпати сумлінних перекладачів. Людей, які місяцями, а іноді роками, працюють над книжкою, створюючи новий твір українською мовою. Можливо, колись ми доростемо до того, що візьмемо за правило підхід, який нині здається революційним: коли говоримо про перекладний твір, щоразу, згадуючи автора оригіналу, згадувати й автора перекладу.