24 травня 2026 року столиця України, Київ, опинилася під черговим обстрілом. Здавалося б, ми вже звикли до вибухів та їхніх наслідків, тож чи є причина це згадувати? Однак цього разу цілями для ракет стали об’єкти культурної спадщини міста: постраждали десятки будівель, пов’язаних із мистецтвом і культурою, зокрема Національний художній музей України. Саме там на той час тривала виставка живопису “Сонцесхід” Анатолія Лимарєва.
Сам художник, який надихнув мене на цей матеріал, за свого життя не мав жодної персональної виставки. Ймовірно, це сталося через його відмову підтримувати радянські наративи у своїй творчій діяльності.
Через масштабний обстріл та пошкодження будівлі музей тимчасово зачинено для відвідувачів. Команда організаторів Артфундації “Дукат” була змушена передчасно демонтувати виставку, і роботи Лимарєва знову покинули стіни музею, ставши недоступними для публіки. Проте світло Лимарєва вже встигло яскраво запалати. Адже сонце завжди повертається, щойно мине ніч.
У межах магістерської програми “Дослідження пам’яті та публічна історія” Наталія Шишацька розглядає виставку Анатолія Лимарєва “Сонцесхід” у Національному художньому музеї України як кейс для дослідження взаємозв’язків мистецтва, історії, пам’яті та способів репрезентації регіону.
Есей підготовлено спільно з Центром “Лабораторія досліджень пам’яті та публічної історії” Київської школи економіки.
Анатолій Лимарєв, “Автопортрет”, 1967. Надано артфундацією “Дукат”
У своєму есе “Смерть автора”, вперше опублікованому 1967 року, французький філософ Ролан Барт стверджував, що сенс твору народжується не під час його створення, а під час сприйняття. Тобто, незалежно від того, що мав на увазі автор, головним є те, як твір розумієте та сприймаєте ви — читач. Або глядач, адже мова йде про візуальне мистецтво, яке виражає себе через образи, кольори, символи та емоції.
Виставка “Сонцесхід” Анатолія Лимарєва в NAMU — це не просто експозиція вражаючих живописних творів, які вперше представлені у такій кількості та зібрані разом. Це також стимул для роздумів та дискусій. Кожен відвідувач, ймовірно, знайде свій власний шлях до цієї розмови.
Експозиція виставки “Анатолій Лимарєв. Сонцесхід” в Національному художньому музеї України. Фото надано Артфундацією “Дукат”
Мій особистий зв’язок із цією виставкою полягає в тому, що я відвідала її тричі. Для мене це шлях додому або, навпаки, від нього, адже я походжу з Костянтинівки на Донеччині. Я б радила друзям звернути увагу на творчість Лимарєва ще й тому, що його картини — це чудовий спосіб пізнати Донеччину, особливо якщо до цього ви чули про неї лише як про “Донбас”. Цікаво, як митцю, якого вважали київським художником, вдалося вловити та увічнити саму сутність степу?
Розглянемо спочатку, що за сучасних умов Анатолій Лимарєв міг би бути вимушеним переселенцем. Народившись в Амвросіївці на Донеччині у 1929 році, він переїхав до Києва для навчання мистецтву, а згодом залишився там, щоб будувати кар’єру. Радянська система створила вкрай жорсткі рамки для розвитку творчих особистостей. Це включало школу, вищу освіту, Спілку художників та виконання державних замовлень. Членство у Спілці художників було практично єдиним шляхом до отримання майстерні та придбання фарб, пензлів та інших матеріалів, які не можна було купити у звичайних магазинах. Крім того, спілка розподіляла державні замовлення, тобто роботу, серед своїх членів: це могли бути картини, ілюстрації до книг, монументальні роботи, як-от мозаїки чи фрески. Все це надавало можливість заробляти та отримувати необхідні ресурси для власної творчості. Щоб мати доступ до матеріалів, можливість працювати та виставляти свої роботи, необхідно було відповідати запитам радянської пропаганди. Для частини митців того часу це було непростим завданням.
Невідомий автор, “Три покоління. Костянтинівка. 1952”, плівкова фотографія, 1952. Родинний архів Наталії Шишацької/надано авторкою тексту
1921 року було створено плакат “Донбасс — Сердце России”, який зображував промисловий регіон у вигляді людського серця, з якого кровоносні судини (транспортні магістралі з вугіллям) розходяться по всій території радянської держави. Цей плакат мав глибокий геополітичний підтекст: він виправдовував колоніальну експлуатацію ресурсів України в інтересах московського центру, приховуючи економічне вилучення під метафорою природного кровообігу.
Сприйняття всього східного степового регіону виключно як символу радянської промислової потужності було ретельно вибудуваною пропагандистською конструкцією, покликаною виправдати колосальні людські жертви, тяжкі умови праці та знищення довкілля. Радянські художники мали долучитися до створення міфу про Донбас, тому їхні мистецькі інтерпретації лише зміцнювали цю ідеологічну форму і майстерно перетворювали нове уявлення про регіон на єдино правильне. Так Дике поле та давні кургани розчинилися у вугільному пилу.
Я запитала свого друга-військового, який зараз служить на Донецькому напрямку, що він знав про цей регіон до 2022 року, коли вперше потрапив туди на службу. Мені було важливо поговорити саме з ним, адже Богдан — киянин, графічний дизайнер, який починав свою кар’єру з класичної графіки та мав досвід виставок. У цьому я бачила своєрідний зворотний шлях зі Сходу до Центру, який свого часу пройшли не тільки Лимарєв, але й я сама. Для Богдана Донеччина була просто ще одним з регіонів, відомим фразою “Донбас порожняк не гонить” (що означає не лише буквальне “не везе порожніх вагонів”, але й метафору впевненості у власних силах, гордості за працю та землю), яку він, однак, не до кінця розумів. І тільки опинившись під Бахмутом, а потім під Краматорськом, Добропіллям та далі, він усвідомив ту гордість за шахтарську професію, яка досі пронизує місцевих жителів. Радянська влада створила настільки стійку професійну ідентичність, що люди не бажають покидати Донеччину навіть під час активних бойових дій, бо вдома вони точно знають, хто вони, і відчувають повагу. А десь там, за межами, вони втратять цю опору — можливо, єдину, що в них залишилася.
Розмірковуючи про долю Донеччини, я не можу не ставити собі та нам усім колективне питання: чи можна було б встигнути сформувати у цих гордих шахтарів і металургів іншу ідентичність, не тільки професійну? Ту, що дала б їм нові сенси, коли вони відчули, що світ навколо змінюється, а вони — ні. Коли зрозуміли, що шахти стають менш безпечними та прибутковими, а колишня слава залишилася в минулому. Слов’янськ, Бахмут, Ясинувата та численні інші міста й селища регіону виникли з козацьких промислів, зимівників та слобід ще у XVII-XVIII століттях.
Невідомий автор, “Сонце в сітях”, цифрова фотографія, 2025. Архів військового підрозділу, публікується з дозволу
Богдан Шпак, “Ніч у Ганівці”, цифрова фотографія, 2025. Фото з особистого архіву Богдана Шпака, публікується з дозволу
До початку XX століття українці становили більшість населення цього регіону. Нащадки козаків зберігали спогади про козацьку державу та вольності Дикого поля. Проте Голодомор 1930-х років, повоєнний голод 1940-х та активне переселення представників інших етносів на східні землі змінили як демографічний склад, так і самосвідомість населення. Однак на фотографії 1952 року моя прабабуся позує у вишиванці.
Серед десятків робіт Анатолія Лимарєва, створених у період з 1960-х до 1980-х років, не було жодного індустріального пейзажу. Лише одне зображення київського каштана. Щоліта, рік за роком, він повертався додому. Наче птах, керований непомильним інстинктом. Можливо, його вабив яскравий степовий сонячний світ, який на Донеччині сяє інакше, ніж будь-де. Можливо, його тягнуло відчуття дому, від якого довелося відмовитися заради можливості працювати та розвиватися професійно. А можливо, він хотів зберегти в пам’яті та уяві ті простори, звичаї та людей, які зникали на очах під впливом часу та радянського режиму.
Минуло понад 50 років відтоді, як художник фіксував цей особливий, згасаючий світ Донеччини, що піддавався тиску сформованої ідеологічної конструкції. І зараз землі Донеччини в їхньому первісному вигляді зникають ще стрімкіше і трагічніше. Їх охоплює антидронова та оптоволоконна мережа, розривають вибухи, міста перетворюються на пил, шляхи руйнуються. І тепер місце, де сиділи персонаж “Еолової арфи” Лимарєва та я, недоступне для повернення на невизначений термін. Однак, стоячи перед полотном, я все ще можу здійснити своє особисте (не)повернення додому. Хай і не в просторі, але в часі.
Коли я запитала свого друга, чи хотів би він повернутися на Донеччину після війни, він відповів:
“Так, хочу, зрештою, побачити Святогірськ. Просто побути з наметами біля якоїсь річки. І щоб о першій годині ночі вийти й показати це небо дітям. Ті зорі. Таких зірок немає в жодному куточку України, де я був. Ані на Заході, ані в Центрі, ані на Запоріжжі — ніде. Це саме небо Донбасу”.
Те саме небо, яке він впізнав на картинах Анатолія Лимарєва. Небо, яке я бачу, варто лише на мить заплющити очі.
Читайте нас у Facebook, Instagram та Telegram, дивіться наш YouTube і TikTok
Поділіться своєю історією з Суспільне Культура. З нами можна зв’язатися в соціальних мережах та електронною поштою: [email protected]