Інтервʼю з творцем та художнім керівником «Чорного квадрату» Анатолієм Нейоловим. Фото: Борис Корпусенко
«Якось на виставу „Медовий місяць“ прийшла тендітна дівчина, метр пʼятдесят з чимось. У сукні, нарядна. Після вистави, під враженнями підходить до нашої акторки Іри Готун, дякує та каже, що вперше за рік війни одягнула сукню…»
Театр «Чорний квадрат» працює в Україні понад 30 років. Це перший незалежний від держави театр, який побудований на імпровізації. І в цьому його унікальність.
Тут актори не мусять вчити текст до вистави. Навпаки — грають по відчуттях. Вони кожного разу мають привносити щось нове, щоби зберігався ефект — «тут і зараз».
Глядачі швидко полюбили «Чорний квадрат», і навіть назву йому дали самі. У нестабільні часи публіка все одно ходить на їхні спектаклі — у рік актори дають по 600 вистав із заповненими залами. Вони ламають всі стандарти, виступаючи в клубах та ресторанах, де дивують публіку шоу, яке створюють на очах.
Ми записали інтервʼю з творцем та художнім керівником «Чорного квадрату» Анатолієм Нейоловим. Говорили, зокрема, про те, як театр завойовував свого глядача, про «театральну терапію», нереалізовані гастролі і те, як вистави змінюють людей.
ПРО ТЕАТР НА ЧОРНОМУ БАРХАТІ
— «Чорному квадрату» — 32 роки. Можете згадати перших глядачів?
— Тоді мені ще 30-ти не було, ми всі були молоді. Відповідно й на вистави ходила одна молодь та студенти. Дехто міг привезти з собою батьків, але у більшості в залі — молоді сучасні люди.
Реагували на вистави так само як і сьогодні, адже коли ти робиш щось «живе» — глядачі реагують однаково: щиро та із зацікавленням. Як говорив Станіславський: «Найбільше в театрі я ненавиджу театр». І перевага імпровізації в тому, що навіть, коли вона невдала, — тобі все одно цікаво за цим спостерігати.
— За легендою назву «Чорний квадрат» вам дав глядач, коли ви почали виступати на сцені на чорному квадратному бархаті. Це правда чи все ж таки легенда?
— Замість того, щоби грати на сцені, ми розстелили чорний бархат та садили глядачів по периметру чорного квадрату. А самі актори грали у білих сорочках. Відтоді позаочі нас стали називати «Чорним квадратом». Тому так, глядач сам обрав нам назву.
— Зараз ви не виступаєте на чорному бархаті. Чому?
— У 2016 році ми переїхали з Будинку культури, оскільки там почався капремонт. Нове приміщення було набагато меншим. І якби не війна, ми б знайшли можливість орендувати більший майданчик, де можна було би розмістити глядачів по периметру того самого чорного квадрата й повернути його на сцену. Колись ви його ще побачите.
— Хто ваш глядач?
— Наша публіка різна, і часто залежить від того, де ми граємо. А показуємо вистави на різних майданчиках — як в клубах, так і на камерних сценах.
У клубі, де люди їдять, де є офіціанти, дзвенять виделки, гудять холодильники та можна дозамовити бокал-другий вина — публіка одна. На камерній сцені, коли глядач сидить на відстані витягнутої руки від акторів і ти буквально чуєш кожен подих, — публіка інша.
Першим — нудно сидіти кілька годин та спостерігати за грою акторів. Другим — не подобається, коли хтось поблизу може їсти. Ми даємо нашим глядачам вибір, тому і публіка наша змінюються залежно від майданчика.
ОСОБЛИВОСТІ «ЧОРНОГО КВАДРАТУ»
— Чим ви відрізняєтесь від державних театрів?
— По-перше, правдивістю. Адже увесь світ бреше. Начальник — підлеглому, підлеглий — начальнику. Матір — дитині, дитина — матері. Люди тотально та нескінченно брешуть. Своєю чергою, театр — це також місце, де брехня узаконена. Але коли актори «Чорного квадрату» вийдуть на сцену та почнуть імпровізувати, глядач побачить страждання та емоції героїв тут і зараз. У цей момент публіка побачить правду. За цим вони й приходять до нас: у справжньому театрі не може бути гри, є тільки правда, є тільки «живе життя».
По-друге, в нас є така фраза: «Все пропало — актори знають текст!». Якщо актори заучують слова — їм голови повідривають. Вони не повинні знати текст, вони повинні грати по сенсу. І цей сенс треба народжувати щоразу наново, проживати його тут та зараз.
По-третє, це теми. Ми не граємо класику. Театр мусить бути ексклюзивним. Те, за чим люди приходять до нас, вони не можуть отримати більше ніде. Наші вистави ви не зможете завантажити як фільм або ж подивитись в іншому театрі — це наш продукт.
А на тексти українських сучасних письменників вистави ставите?
— На твори Наталі Ворожбит робили дві вистави. А так, не ставимо, оскільки автори побоюються, що їхні тексти будуть ламати.
Письменники дуже чіпляються за свій текст, тому ми пишемо самі та сміливо беремось його постійно змінювати.
КЕРІВНИК ТЕАТРУ ВЧИВ ІМПРОВІЗАЦІЇ ПРЕЗИДЕНТІВ
— Чи можна навчитись імпровізації?
— Звичайно. Я понад 20 років викладаю мистецтво імпровізації. Свого часу працював з бізнесменами, міністрами, депутатами, двома президентами України. Їхні імена, звісно, називати не буду, але це не Зеленський — той і без мене добре імпровізує.
Мистецтво імпровізації можна розвинути, оскільки це в першу чергу техніка. Є спеціальні вправи, які допомагають досягти чудових результатів.
Щоби цьому навчитись, можна записатись до імпровізаційних студій, які ведуть мої учні. У Києві їх близько 5-6.
Мало того, по всій Україні проводять фестивалі та чемпіонати імпровізації, і як правило, там теж виступають мої учні та учні моїх підлеглих. А це говорить тільки про єдине — система працює.
— При театрі працює студія, де можна навчитись акторській майстерності та імпровізації. Як до вас потрапити?
— Від початку 2023 року тимчасово студію закрили. Причин для цього кілька: блекаут та потік до студії одних дівчат. Чоловіки зараз або заробляють гроші або служать. А тут важливо зберігати гендерний баланс. Тому прийняли рішення тимчасово зупинити такі курси.
А так, ми завжди навчали аматорів у нашій студії. Ніяких обмежень: лише бажання виступати та вчитись. По закінченню курсів кращі актори грають у нас.
— За статистикою, до повномасштабного вторгнення у театр ходили 6% населення великого міста. Як думаєте, який відсоток зараз відвідує театр?
— Звісно це число стало меншим. Думаю, десь 3 — 4% жителів мегаполіса.
Зараз багато наших постійних глядачів просять вести онлайн-трансляцію, оскільки переїхали в інше місто/країну. Однак не змінюють своїм культурним вподобанням. Є глядачі, які в «Чорний квадрат» ходять десятиліттями — водять на вистави до нас друзів, дітей, онуків. І таких сотні.
ПРО «ТЕАТРАЛЬНУ ТЕРАПІЮ»
— Як велика війна вплинула на ваш театр?
— Театр зараз виконує дві функції. Перша — «терапія». Тут люди мають лікувати душу від пережитого, від посттравматичного синдрому. Бо від театру отримуєш ендорфіни, гормони радощів, які зараз не так і просто отримати.
А друге — це постійна допомога знайомим, які на фронті. Після виплати налогів, 20% від кожного квитка ми беремо на закупівлю ліків та медичного транспорту військовим.
Ми не відкриваємо збори, а віддаємо своє. Заробили у глядачів гроші, і на них самі все купили та відправили.
Бували такі випадки, коли вже все придбали та готуємо відправляти, а нам у відповідь пишуть: «Дякуємо, але вже немає кому це передати. Їх було 16 чоловіків, і нікого вже немає в живих». Це найболючіші слова.
— Як «театральна терапія», з ваших особистих спостережень, впливає на глядача?
— Якось на виставу «Медовий місяць» прийшла тендітна дівчина, метр пʼятдесят з чимось. У сукні, нарядна. І вона після вистави, під враженнями підходить до нашої акторки Іри Готун, дякує та каже, що вперше за рік війни одягнула сукню.
Вони обіймаються, Іра запитує, ким працює дівчина. І та скромно відповідає: «Та я снайперка». Потім розповідала, що на війні втратила два пальці на лівій руці, але переконувала: воювати снайперам це не заважає.
— І як акторка відреагувала на таку історію?
— Іра ридає, а глядачка усміхається.
— Ви морально допомагаєте глядачу, втім у вашому театрі є втрати на війні, які болісно переживаєте…
— Так, у нас загинули двоє акторів, а юрист залишився без ока. Один із загиблих акторів — це Саша Снігуровський. Виступав у нашому театрі ще у 90-х. Потім з родиною переїхав до Лос-Анджелеса, де працював кухарем.
Олександр Снігуровський
Коли війна загострилась, Саша повернувся та долучився до лав захисників. Утім, на жаль, загинув… Кажуть, що він був одним із найкращих розвідників.
— Під час загострення війни ви скоротили кількість вистав чи навпаки збільшили?
— У нас було 106 вистав, зараз — 74. Все, що було депресивним — зняли з афіші. Наприклад, у нас була вистава Макдонаха «Помри — потім буде пізно». Зараз ми її не граємо. Ми не помножуємо скорботу трагедіями. Та й самі люди не хочуть йти на такі вистави, квитки на них не продати.
Взагалі не даємо депресивних вистав та не граємо про війну. Треба час, щоби відрефлексувати все те, що зараз ми переживаємо, і тільки тоді можна сміливо це давати.
Запит у публіки зараз переважно на трагікомедію. Відверто, все наше життя трагікомедія: подивишся — смішно, замислишся — страшно.
ПРО ВИСТАВИ НАПЕРЕДОДНІ ВІЙНИ ТА ДЕ ГАСТРОЛЮЮТЬ СЬОГОДНІ
— Де напередодні війни ви мали грати?
— З 29 лютого 2022 року у нас були заплановані гастролі у Сєвєродонецьку, Маріуполі, Бахмуті, Краматорську, Покровськ, Бердянськ. Мали грати виставу «І хочеться, і колеться».
Досі не вкладається в голові, що зараз відбувається там. Як і щиро я не розумію тих, хто воює за путіна. Крім його приватних інтересів інших причин цієї війни немає.
— У яких містах ви зараз виступаєте?
— Майже у всіх, не враховуючи тимчасово окуповані території. Кропивницький, Кривий Ріг, Полтава, Суми, Дніпро, Одеса, Львів, Ужгород, Рівне, Луцьк, Житомир, Чернігів, Черкаси, Вінниця, Камʼянець-Подільський, Дрогобич, Мукачево тощо.
— Вам не складно сьогодні виступати в Києві, завтра в Сумах і так по колу?
— Ні, бо ми не створюємо костюмовані вистави з великою кількістю декорацій. У нас всі ставки на акторську гру та й по всьому.
— На яку виставу в «Чорному театрі» порадите читачам сходити?
— На ту, де ще є квитки. Поганих вистав немає. Все, що трохи погане/нецікаве/нудне — не ставимо ніколи.
Є вистави, на яких квитки купують швидше — це ті, де грають наші впізнавані актори: Ірина Готун та Ірина Сопонару з «Жіночого кварталу». Але це в жодному разі не говорить про те, що вони грають краще всіх. У нас всі актори достойні. Просто так працює медійність.
***
Наприкінці розмови з художнім керівником «Чорного квадрату» ми познайомились зі звукорежисером та актором театру Юхимом Байтлером.
У театрі він вже 18 років. Утім з початком війни долучився до однієї з найбільших волонтерських ініціатив в Україні — ГО «Зграя». У вільні від волонтерства дні — повертається до роботи.
У день нашого запису інтервʼю Юхим працював у звукорежисерській кабінці не сам, а із чотирилапою помічницею — Блу. Власник сміється, що порода собаки — бахмутська особлива.
«Блу та її брата знайшли військові поблизу блокпосту між Краматорськом та Бахмутом. Згодом вони привезли собак у наш волонтерський штаб, і так, 8 липня, в мене зʼявилась Блу», — говорить чоловік.
Зараз Блу допомагає власнику збирати кошти на форму, захист, амуніцію і гаджети для захисників. У неї є свій інстаграм, а в шапці профілю — банка для донатів.
«Блу зібрала вже понад пів мільйона гривень», — констатує Юхим.
Власне, долучитись до закупівлі медпрепаратів та амуніції захисникам через команду «Чорного квадрату» можна у різні способи. Наприклад, купити квиток на виставу та вбити одразу двох зайців: провести гарно час і автоматично віддати частину ціни за квиток на цю допомогу. Або напряму можна задонатити на банку Блу за посиланням.
Даша ГРИШИНА, фото Бориса КОРПУСЕНКА, «Вечірній Київ»
Sourse: vechirniy.kyiv.ua
