22.06.2026
Українці та росіяни – два численні східнослов’янські народи. Через історичні обставини у нас проживає велика група людей, що ідентифікують себе росіянами або послуговуються російською, у Росії опинилася найбільша у світі українська діаспора. Нормальні взаємини передбачають глибоке вивчення одне одного та взаємоповагу, але через ці самі історичні обставини все склалося інакше. Верхівка Росії постійно повторює антинаукові псевдоісторичні вигадки про Україну, і ніхто з їхніх земляків їм не опонує, а вивчення російської культури в Україні паралізоване воєнними злочинами цієї самої Росії. Через інструменталізацію російської спадщини та російськомовних громадян в інформаційній компоненті війни, в Україні воліють вдавати, ніби слона у кімнаті немає, але він нікуди не зникне і до нього пізно чи пізно доведеться повертатися. По університетах спершу відбулася хвиля закриття і перейменування русистик, а згодом почали відкривати цілком нові, як от у Могилянці. Тож про минуле, сьогодення і майбутнє української русистики я спробую розповісти за допомогою двох експертів: літературознавця, професора Павла Михеда та мовознавця, професора Віктора Бріцина. До наукових інтересів обох належить русистика.
Заперечення
Витоки вивчення русистики в Україні Павло Михед пов’язує з романтизмом і початком формування українського національного проєкту, що значною мірою полягав у запереченні імперського наративу й обстоюванні тези “Україна – не Росія”. Як приклад учений наводить ще раніший текст, у якому здійснено спробу окреслити окрему ідентичність – «Разговор Великороссии с Малороссией» 1762 року Семена Дівовича.
«Першою реагує поезія, потім йде хвиля наукового інтересу до цих усіх питань і на третьому місці – політична фаза», – відзначає експерт.
У науковій царині Павло Михед ключовою вважає працю Михайла Грушевського «Звичайна схема «русской» історії й справа раціонального укладу історії східнослов’янського» 1904 року, в якій історик почав опонувати імперській концепції «общерусского» народу.
Отже, аж до самого падіння Російської імперії українські вчені намагалися виокремити із загальноімперського дискурсу українську компоненту, тим самим адекватніше окреслюючи російську, своєрідна русистика від протилежного. У цей період розвивалася також москвофільська концепція, яка, навпаки, наголошувала на триєдиній єдності росіян, українців і білорусів. Вона мала своїх прихильників не тільки у Російській імперії, але і в Австро-Угорщині.
Гнів
У радянський період, після короткочасної коренізації та репресій, розгорнулася русифікація (переселення росіян в Україну, звуження сфер використання української мови). Здійснювався тотальний централізований контроль науки з наперед визначеними дискурсами. Саме у цей період можна говорити про формування інституційної української русистики. В Інституті мовознавства імені О.О. Потебні з’явився відділ російської мови, до якого на початку 1970-х долучився Віктор Бріцин.
«Історію російської мови досліджували і в Росії, і в нас, і в Казахстані, але наш відділ проводив зіставні дослідження російської та української мови, вивчав проблеми культури російської мови в Україні, – коментує вчений. – Був певний загальнорадянський континуум, але в нас були свої регіональні відмінності, бо тут вивчалася взаємодія російської з українською».
«Якась автономна русистика, як дисципліна з системою поглядів, визначенням об’єкта та методами дослідження була хіба в діаспорі», – додає Павло Михед.
Компроміс
Після здобуття незалежності України довгий час все відбувалося за радянськими лекалами. Лише під кінець 90-х, на початку 2000-х, за словами Павла Михеда, в українській русистиці почали відбуватися певні зрушення: «З’явилися перші в новий час теоретичні розмисли про національну русистику на сторінках часопису «Сучасність» та спроби застосування цих ідей у практиці осмислення явищ літератури (творчості, наприклад, Миколи Гоголя). Проблема розглядалася і на щорічній сесії академічних інститутів (2000 р.). Було проведено кілька круглих столів в рамках конференції «Мова і культура». Були перекладені праці Едварда Саїда і Еви Томпсон, які прислужилися цьому напрямку досліджень. У методологічному плані русистика цього періоду отримала потужну підтримку з боку істориків, які більш радикально підійшли до постановки проблеми, що було продиктовано політичним контекстом. Я б виокремив праці Миколи Рябчука та Мирослава Шкандрія, відомих і як літераторів. Вони охоче звертаються до літературного процесу, унаочнюючи тези з історії та політології і масштабуючи інтелектуальний простір аналізу».
У 2001 році в Україні провели перепис. За його результатами – 17,3% населення назвали себе росіянами (8,3 млн), російську мову як рідну визнали майже 30% громадян України.
Відділ російської мови Інституту мовознавства ім. О.О. Потебні провів дослідження цієї численної групи:
«Російська мова в Україні доволі однорідна. Її орфоепія перебуває під сильним впливом української, немає нормативного акання, натомість є гекання. Мова підтримувалася освітою, телебаченням, радіо, але, що цікаво, ми проводили анкетування, і питали респондентів, чи відрізняють вони свою вимову від нормативної, і більшість просто не чула жодної різниці», – коментує Віктор Бріцин.
У період до 2014 року контакти між українськими та російськими русистами підтримувалися доволі інтенсивно. Наукова інфраструктура, сформована в радянські часи, продовжувала функціонувати. Більшість догм не піддавали ревізії.
Депресія
Анексія Криму та війна на Донбасі 2014 року змусили обірвати наукові контакти між українськими та російськими русистами, але українські літературознавці не бралися до активного переосмислення концепцій.
«Публіцистика і художня література, звісно, відреагували на цей виклик, — вважає Павло Михед, — але в академічному середовищі я б не сказав, що з’явився якийсь новий погляд на Росію».
Наслідком подій 2014 року стала декомунізація і «ленінопад», натомість повномасштабне вторгнення 2022 року спровокувало рішучий кенселінг усієї російської культури та масові переходи з російської на українську.
Цю відмінність у сприйнятті Росії Павло Михед ілюструє ставленням до книги Еви Томпсон «Трубадури імперії», в якій авторка препарує російські загарбницькі наративи: «До вторгнення відбувалося якесь таке інтелектуальне знецінення праці Томпсон, працю перевидавали, вишукуючи в коментарях хиби в цій книзі, але після 2022 року її почали сприймати як «пророчу», вона справила і продовжує справляти великий вплив на цю сферу літературознавства».
У 2014 році території, де концентрувалося російськомовне населення, окупувала Росія, у 2022-му році почалися масові міграційні процеси та активний перехід на українську. З 2001 року в Україні не проводили переписів населення, тож оцінити, скільки людей на сучасному етапі ідентифікують себе як росіяни або вважають російську мову рідною, неможливо.
За словами Елли Лібанової, директорки Інституту демографії та соціальних досліджень імені М.В. Птухи, це питання ніхто ґрунтовно в Україні не досліджував.
Віктор Бріцин відзначає, що питання переходу на іншу мову має психологічний характер: «Багато мовців оцінили те, що відбувається навколо, і прийняли свідоме рішення про перехід. Це було значно ефективніше, ніж якісь заборони, примус чи закони».
За спостереженням вченого, суспільні настрої набагато радикальніші за законодавчі та нормативні ініціативи, зокрема йдеться про стихійну практику написання слів «Росія» і «Путін» з малої літери.
Кенселінг усього російського на час війни Павло Михед вважає цілком виправданим, хоча і погоджується з тим, що ворога доречно вивчати і знати: «Вважаю, що вже сьогодні треба думати про створення академічної установи – Інституту Росії, який, до речі, існував у середині 90-х років, та створити спеціалізований академічний часопис. Відомо, що Києво-Могилянська академія заснувала Центр вивчення Росії і готує фахівців, які можуть дати наукові кадри для цього закладу».
Віктор Бріцин критикує заборону на покликання на російські наукові джерела: «Це паралізує не тільки русистику, але й загалом багато інших галузей науки в Україні, оскільки відкриття нових знань про світ – це рух вперед від раніше пізнаного. Відмова від потрібних покликань стримує розвиток теоретичної думки, цим ми завдаємо значно більшої шкоди саме собі, авторитетові української науки. Шкода, що багато хто цього або не бачить, або не хоче бачити, засліплений наївною думкою, що таким чином можна принизити російську науку».
Прийняття
Наостанок я попросив співрозмовників уявити ситуацію, коли війна буде далеко позаду, і змоделювати завдання для української русистики на тому етапі.
Павло Михед відзначив, що перцепцію російської літератури слід будувати з перспективи постколоніалізму, «вирвавшись із зачарованого дому метрополії»: «Усі імперії були відмінні – і Британська, і Французька, і Російська. І те, що російська мала колонії не за морями й океанами, не робить її чимось іншим. У випадку останньої є всі підстави говорити саме про класичний колоніалізм. У Росії щось з’являлося на цю тему наприкінці 2000-х, але на маргінесі і тільки щодо Середньої Азії та Кавказу. Певен, що вже сьогодні це в Росії неможливо. Але щодо України нам слід ґрунтовно пропрацювати цю тему».
Другий вектор досліджень – це культурні взаємовпливи: «Не треба випускати з поля зору естетичну сферу. Ми читали російську літературу, вона впливала на нас і наших письменників. У листах до сина Стус дуже багато говорить, наприклад, про російську літературу. Тут таке плетиво, яке дослідники мають проаналізувати, чи були естетичні дотики, чи це залишалося у сфері читацьких уподобань. З іншого боку – українська література і культура потужно впливала на російську. Ідеї М. Трубецького і полеміка з ним Д. Дорошенка про «українізацію великоруської культури» Росії в ХVII ст. можуть дати поштовх до широкого освоєння і літературного, і лінгвістичного історичного контексту. “Ми до цих пір не маємо серйозного цілісного дослідження історії «української школи в російській літературі» (Д. Чижевський) від В. Наріжного (засновника російського роману) до М. Гоголя”».
Окремий виклик – це напрацювання адекватного ставлення до російських письменників, тісно пов’язаних з Україною, на кшталт Михайла Булгакова, Костянтина Паустовського чи Ісака Бабеля: «Український варіант присутності цих постатей має враховувати не тільки художні досягнення, але і погляди цих письменників на Україну. Тут є питання до всіх трьох, – коментує Павло Михед. – Булгаков – найкрупніша постать, найтісніше пов’язаний з Києвом, жив тут у визначальний час, і дав свою версію подій, виразив, до речі, неймовірний страх від того, що відбулося на очах явлення України в Києві, так що й слів раціональних не знайшов. Зрушення спостерігаються лише в рукописі до конкурсу підручника «История СССР» (1936), в якому брав участь Булгаков, де Україна згадана десятки разів саме як Україна, без художніх химер».
За словами дослідника, до російських письменників треба ставитися тверезо, враховувати їхнє місце в російській та світовій культурі. Регіональна музеєфікація цілком можлива, але з урахуванням українського контексту.
У радянський період в Україні панувала диглосія, тобто двомовність престижної російської і малопрестижної української. На сучасному етапі ситуація обернена. Віктор Бріцин вважає, що російськомовна спільнота України стрімко скорочується, причому динамічніше, ніж україномовна спільнота в радянські часи. Тож, на його думку, мовознавча русистика після війни може сконцентруватися на зіставних дослідженнях, зокрема порівняльно-історичних з використанням матеріалів російської мови та її діалектів і не бачить перспективності у подальших дослідженнях культури російської мови в Україні.
Також цікаве поле для дослідження – вплив російської мови на українську під час її опанування. Це явище зараз масове. За спостереженнями вченого, ті, хто нещодавно опанував українську, чомусь більше вдаються до західноукраїнських мовних різновидів, зокрема навіть інтонаційно.
Обоє науковців погоджуються з тим, що за певний час після війни російськомовна спільнота України повинна отримати захист мовних та освітніх прав за європейськими стандартами, і для цього слід вибудувати грамотну мовну та культурну політику, хоча, зважаючи на травми війни, це буде дуже нелегким викликом.