4 вересня у Києві, в книгарні «Сенс на Хрещатику», відбулася дискусія «Літературні премії в Україні: досвід і зони росту». У ній взяли участь заступниця міністра культури України Тетяна Філевська, літературознавиця Віра Агєєва та директор Польського інституту в Києві Ярослав Ґодун. Модерувала подію журналістка Оксана Хмельовська.
Усі учасники дискусії тісно пов’язані з різними преміями: Віра Агєєва понад 20 років входить до журі нагороди «Книга року BBC», також вона є лауреаткою Шевченківської премії. Тетяна Філевська, будучи креативною директоркою Українського інституту, була співініціаторкою премії для перекладачів української літератури «Drahomán Prize» та премії для жінок за внесок у культуру «Women in Arts». Оксана Хмельовська — голова журі Премії Читомо, а Ярослав Ґодун очолює журі премій, заснованих Польським інститутом у Києві: Літературної премії імені Джозефа Конрада Коженьовського та Мистецької премії імені Казимира Малевича.
«Премії — це важлива інституційна частина мистецького та літературного ландшафтів. Вони привертають увагу, дають старт, дають можливість авторам здобути більшу видимість, а їхнім книгам — більше читачів», — зазначила Тетяна Філевська. «Якщо говорити з позиції держави, то державні премії, зокрема й у сфері літератури, допомагають реалізувати певні культурні політики та підкреслити важливі процеси, які ми як держава вибудовуємо чи хочемо вибудувати».
Заступниця міністра також анонсувала перегляд українських державних премій. Наразі їх понад сто, але чимало з них втратили актуальність, не мають достатньої експертності, а довкола деяких виникали скандали. Зокрема, Премію імені Максима Рильського за досягнення в художньому перекладі було вручено Дмитру Дроздовському. Перегляду потребують і назви премій. Як зауважила Віра Агєєва, абсолютно незрозуміло, чому патроном державної нагороди за дитячу літературу є Леся Українка.
«Іменем Лесі Українки могла б бути названа премія за інтелектуальну літературу чи есеїстику, але аж ніяк не за дитячу літературу, якої вона майже не писала. Це був такий радянський спосіб опустити рівень», — сказала літературознавиця.
«Станом на зараз Міністерство культури зобов’язалося протягом найближчих півроку переглянути чинні премії, провести своєрідний аудит, щоб зрозуміти, що працює, а що ні, і як ці премії перезапустити або, можливо, об’єднати, для того, щоб це функціонувало гідно: з досить хорошою фінансовою винагородою, державним статусом і репутацією, підкріпленою академічною експертною спільнотою», — наголосила Тетяна Філевська.
Прикладом гідно організованої державної літературної премії є новостворена премія «Воля». Її лауреат/ка завдяки залученню бізнесу отримає 400 тис. грн. На дебютну нагороду претендує 95 книжок. Журі оголосить довгий список 10 листопада 2026 року.
«Ця премія — це спроба схопити момент, час, у який ми сьогодні проживаємо, в прозовій літературі, в документальній літературі та іноземній літературі про Україну. Тобто завдання премії співзвучні тим процесам, які відбуваються в суспільстві. Література є, можливо, найкращим способом зафіксувати процес нашої трансформації як країни», — вважає Тетяна Філевська.
Польща також налічує понад сто літературних премій. Цікаво, що значну частину серед них складають саме приватні нагороди, а премій, аналогічних до Шевченківської, у польському літературному процесі немає.
«У Польщі після Другої світової війни існувало чимало державних літературних премій, однак провідні польські письменники того часу не могли їх отримати, адже ці премії контролювалися комуністичною владою. Тож такі автори, як Чеслав Мілош або Вітольд Ґомбрович, були відзначені різноманітними нагородами за кордоном. Натомість після 1989 року почав розвиватися вільний книжковий ринок і, звісно, премії відігравали в ньому особливу роль», — зауважив Ярослав Ґодун.
Нині найважливішою польською премією в галузі літератури є Премія Nike. Вона постала у 1997 році з ініціативи Адама Міхніка, співзасновника видання Gazeta Wyborcza. Nike — приватна премія, серед її лауреатів — нобелівські лауреати Чеслав Мілош і Ольга Токарчук, а також відомі й перекладені в Україні польські , Йоанна Батор, Маріуш Щигел, Радек Рак та інші. Цього року урочисте нагородження премією Nike відбудеться 4 жовтня. У короткому списку — роман Щепана Твардоха про російсько-українську війну «Нуль» (український переклад вийшов у видавництві «Фабула»).
Не менш знана польська літературна премія — «Літературна нагорода Центральної Європи “Анґелус”». Її організатором і фундатором є місто Вроцлав. З 2006 року премію присуджують письменникам/цям із країн Центральної Європи за найкращу прозову книгу, опубліковану попереднього року польською мовою. Чимало українських авторів/ок є лауреатами «Анґелуса»: Юрій Андрухович, Оксана Забужко, Сергій Жадан, Катерина Бабкіна. Цього року до короткого списку премії увійшли сім книжок, серед яких — дві українські збірки оповідань: «Арабески» Сергія Жадана і «Мої жінки» Юлії Ілюхи. Читацьке голосування триває до 16 жовтня 2026 року.
«Також премії в Польщі мають локальне значення або підтримують розвиток певних жанрів», — підкреслює Ярослав Ґодун. «Приміром, Літературною премією Варшави влада столиці відзначає авторів/ок, чиї книжки формують так званий варшавський текст, а також мешканців/ок Варшави, які прославляють місто тим, що асоціюються з ним. Ґданськ, місто, звідки розпочався рух “Солідарність”, має премію “Європейський поет свободи”».
Премію «Європейський поет свободи» присуджують раз на два роки польськомовним і перекладеним польською поетам/кам. У 2022 році нагороду отримала українська поетка Маріанна Кіяновська.
Щодо жанрових премій, то в Польщі на особливу увагу заслуговує Премія імені Ришарда Капущінського, якою відзначають найкращі репортажні книжки (польські та перекладні). Грошову винагороду отримує і автор/ка, і перекладач/ка. Цього року до короткого списку увійшов репортаж Мирослава Лаюка «Бахмут». Репортажистика та феномен художнього репортажу — теми, що чи не найбільше цікавлять у польській літературі українців, особливо зараз, коли війна спонукає до ретельного документування дійсності. Прикладом жанрової премії в Україні є KBU Awards, що відзначає українських авторів/ок за найкращі нонфікшн- та бізнес-книжки.
Поява українських книжок на польському видавничому ринку також частково пов’язана з преміями, що підсвічують українські імена для Польщі. До таких нагород належить Літературна премія імені Джозефа Конрада Коженьовського, заснована Польським інститутом у 2007 році. Її вручають раз на два роки, а цього року присудять вдесяте.
«Ініціатором премії був мій попередник, Єжи Онух. За допомогою польсько-української літературної премії він прагнув звернути увагу польського суспільства на молодих українських письменників, яких тоді не надто часто перекладали в Польщі. Оскільки премія передбачає не лише грошову винагороду, а й можливість поїхати на півроку до Польщі, це також означало нагоду зустрітися там з польською публікою, з польськими видавцями і перекладачами», — пригадує початки премії Ярослав Ґодун.
Створюючи можливості для українських митців і мисткинь, Польща ніби передає Україні естафету з входження до Євросоюзу, адже так само, наприклад, Німеччина на початку 2000-х допомагала Польщі увійти в ЄС не лише як в економічне партнерство, але і як у культурний простір.
У сучасних умовах, коли через російські обстріли українське книговидання переживає глибоку кризу, літературні премії — державні, приватні та закордонні — можуть бути також способом підтримати галузь.