Вулиця на честь видатного письменника з’явилася нещодавно у столиці. Колаж: Наталія Слінкіна
Проживши значну частину свого життя за межами України, Улас Самчук втілював свою любов до рідної землі у своїх глибоких творах, які розповідають про трагічні для багатьох українців сторінки історії XX століття.
Нещодавно Київрада перейменувала ще низку міських топонімів, назви яких пов’язані з радянським союзом, російською федерацією та її сателітами. Серед перейменованих міських об’єктів нову назву одержала вулиця Столєтова у Голосіївському районі.
Вулиця виникла у 1950-х роках та згодом одержала назву на честь відомого російського фізика та професора московського університету Олександра Столєтова (1839-1896).
За висновками експертної комісії з перейменування, попри вагомий внесок у науку, життєвий шлях цього вченого не пов’язаний ні з Україною, ні з Києвом. Влітку минулого року, з метою деколонізації столичних топонімів через застосунок «Київ цифровий» кияни проголосували за нову назву для цієї вулиці. Серед запропонованих варіантів найбільшу кількість, а саме 5 003 голоси, набрала пропозиція на честь видатного українського письменника Уласа Самчука.
Письменник Улас Самчук. Фото з відкритих джерел
Його життєвий шлях пройшов крізь найбільш знакові етапи українського національного руху XX століття — урядовця УНР у вигнанні до активного борця за незалежність України у XX столітті.
Як журналіст та публіцист, Улас Самчук став одним із тих, хто не лише брав участь у цій боротьбі, а й описав трагічну історію українців цієї доби у своїх творах.
Письменник народився 20 лютого 1905 року в селі Дермань Дубенського повіту Волинської губернії (нині Рівненщина) в родині заможних селян.
Світогляд хлопця формували як родина, так і довкілля. Навчався у чотирикласній початковій школі, що діяла при Дерманській Свято-Феодорівській учительській семінарії.
Своє рідне село письменник з теплотою згадував:
“Дермань для мене — центр центрів на планеті, і не тільки тому, що десь там і колись там я народився, а й тому, що це справді село наче писанка — з його і древнім Троїцьким монастирем, Свято-Федорівською семінарією, садами, парками, гаями, яругами, пречудовими переказами та легендами».
Село Дермань на малюнку 1845 року. Фото: Вікіпедія
У 1921-1925 роках Улас навчався у Кременецькій українській мішаній приватній гімназії. Перед самим закінченням гімназії призвали до польського війська (гарнізон міста Тарнова). За два роки, у серпні 1927 року, він дезертував з війська, після чого потрапив до Ваймарської Німеччини, де працював у місті Бойтені.
Як літератор Улас Самчук став відомим ще в середині 1920-х років, друкував свої оповідання у журналі «Духовна бесіда» у Варшаві, згодом у «Літературно-науковому віснику» та інших часописах. Свої перші новели письменник надіслав до «Літературно-наукового вісника» з Німеччини, де виникли задуми більших творів.
У 1929 році переїхав до Чехословаччини де вчився в Українському вільному університеті у Празі. Однак, через низку обставин завершити навчання у виші йому не вдалося. Попри це, він багато займався самоосвітою, добре володів німецькою, польською, чеською, менше французькою мовами.
Улас Самчук з першою дружиною Марією Зоц. Фото з відкритих джерел
У цей час до молодого письменника приходить перше велике кохання. У Празі він бере шлюб з Марією Зоц, з якою прожив у шлюбі 12 років.
Дружина стала для нього натхненницею, музою, першим критиком і подвижником в його творчих задумах. «Вона всім своїм пристрасним єством намагалася помогти мені в моїй праці. Вона любила мої задуми, мої безсонні ночі, мої творчі пориви», — зізнається письменник у книзі спогадів «На білому коні».
Вважається, що своїм великим літературним успіхом Улас завдячував саме їй.
У Чехословаччині письменник прожив 13 років, після початку німецької окупації повернувся до Рівного.
Ддружні стосунки пов’язували письменника з Оленою Телігою та Олегом Ольжичем. Колаж: «Вечірінй Київ»
Також, впродовж 1941–1942 років, Улас Самчук чотири рази приїжджав до Києва де зустрічався зі своїми давніми друзями, діячами ОУН: Оленою Телігою, Олегом Ольжичем, Іваном Рогачем та іншими.
У третій свій приїзд Улас Самчук, на жаль, вже не застав деяких з них. Олену Телігу та деяких інших його друзів німці розстріляли у Бабиному яру.
«Київ наймиліший моєму серцю за все на світі. І він найукраїніший — байдуже, які там козні строїть проти нього Москва», — зазначив у своїх спогадах письменник.
У ці трагічні часи в особистому житті письменника відбуваються важливі зміни: він палко закохується у киянку Тетяну Чорну-Прахову — дружину нащадка родини відомого мецената Андріана Прахова.
Вони познайомилися у Рівному, 16 серпня 1941 року, коли знімальна група Київської кіностудії на чолі з Іваном Кавалерідзе приїхала до міста для роботи над картиною «Пісня про Довбуша».
Юрій Станинець, Улас Самчук та Петро Міговк. Хуст, 1938. Фото з відкритих джерел
За словами дослідників життя і творчості письменника, їх об’єднував магнетичний зв’язок. Спершу Улас Олексійович прагнув забути про заміжню жінку, що мала двох дітей, однак невдовзі вони вирішили поєднати свої долі.
Разом з Уласом Самчуком Тетяна Прахова виїхала за кордон, де вони щасливо прожили разом до кінця життя.
У 1941-1943 роках літератор жив у Рівному, де організував видавництво часопису «Волинь». На сторінках газети письменник, не соромлячись, ділився власними думками про становище України того часу і необхідності боротися за краще майбутнє своєї нації й держави.
Проте вже 1943 року Самчук був заарештований нацистами за свої патріотичні переконання.
Письменник у зрілі роки жив у Торонто. Фото: Вікіпедія
У 1944-1948 роках жив у Німеччині, був одним із засновників і головою літературної організації МУР. Після еміграції до Канади (1948) був засновником ОУП «Слово» (1954).
Провівши тридцять дев’ять років у Канаді, Самчук описав життя своїх земляків в еміграції в романі «На твердій землі» (1967) та у своїх спогадах «Планета Ді-Пі» (1979).
Проживши значну частину свого життя за кордоном, Улас Самчук лишив у спадок світові величезну літературну спадщину саме про Україну.
У своїх творах письменник вперше розповів всьому світу про боротьбу за незалежність України, яку вели бійці УПА, а також про голодомор в трилогії «Волинь», як засіб знищення української нації.
Твори Уласа Самчука відкрилися українським читачам лише після здобуття Незалежності. Фото: зі сторінки «Є книгарня»
Справжнє визнання прийшло з трилогією «Волинь» (1932-1937), що вважається найвидатнішим твором письменника. Тут змальований образ української молодої людини кінця 1920-х — початку 1930-х років, яка в пошуку місця України у світі та методів її відродження. Цей твір навіть хотіли висунути на Нобелівську премію поряд з «Сонячною машиною» Володимира Винниченка.
Серед інших відомих творів письменника стала повість «Марія» (1933), присвячена трагедії Голодомору в Україні.
Його творчим та літературним кредо стала фраза: «Я хочу бути літописцем українського простору в добі, яку сам бачу, чую, переживаю».
Життєвий шлях письменника завершився в місті Торонто у Канаді 9 липня 1987 року.
Пам’ятник Уласу Самчуку у Рівному. Фото: Mykola Ant
Тривалий час його твори на Батьківщині були заборонені, а постать талановитого письменника замовчувалася, бо для радянської влади Улас Самчук вважався націоналістом та запеклим ворогом.
Пам’ять про талановитого письменника та патріота почала відроджуватися вже у роки Незалежності. До 100-тої річницю від дня народження Уласа Самчука Національний банк України випустив спеціальну пам’ятну монету.
Пам’ятник відомому письменнику прикрашає центр міста Рівне. Також його ім’ям названі вулиці в деяких українських містах.
Улас Самчук любив Україну і служив їй до кінця свого життя, перебуваючи далеко від Батьківщини. Його постать в сучасній визвольній війні України проти росії набуває нового значення.
Улас Самчук у проєкті Юрія Журавля «Знай наших». Фото зі сторінки проєкту у Facebook
У своїй знаменитій праці «Нарід чи чернь» Улас Самчук зазначить наступні рядки:
«Національна свідомість — це перша передумова широкої свідомої й творчої чинності взагалі. Без цієї передумови немислима ніяка велика творчість…Денаціоналізована людина не може бути сильною, не може мати міцного морального хребта, не може бути повним характером.
І найбільшим нещастям українського народу було те, що ціла його історія — перманентне намагання когось зробити з нас не те, чим призначила нас природа. Втручалися до нашої рідної мови. Втручалися до нашого побуту. Втручалися до нашого господарства. Всяка влада, яка тільки не була на нашій землі, —російська чи польська, нічим іншим не займалася, а лиш доводила нам, що ми — не ми, а щось інше. Це було постійне ламання нас, нищення нас. І тоді ніде інде, лише у наших містах, наших селах, наших школах, наших родинах, нам залазили в саму душу, плювали там на все, що є для нас святого, не давали змоги боронитися.
Останні роки панування більшовизму особливо яскраво довели нам, що значить таке втручання. Навіть ті чи інші літери казали нам вимовляти так, як хочуть вони. Диктували нам наше відношення до чужого, до того, що нам вороже.»
Нагадаємо, що впродовж останнього часу Київрада підтримала перейменування понад 200 вулиць, провулків, проспектів та площ, назви яких пов’язані з радянським союзом, країною агресоркою та її сателітами.
Також наводимо повний перелік вулиць Києва, перейменованих з 2014 року.
У разі перейменування вулиці, документи киянам змінювати не потрібно.
До теми: провулок у Києві назвали на честь фундаторки Києво-Могилянської академії.
Тетяна АСАДЧЕВА, «Вечірній Київ»
Sourse: vechirniy.kyiv.ua
