В’ячеслав Деник — окопний хірург. Фото В’ячеслава Деника
Медик-волонтер з Києва розповів про роботу на передовій.
Ракетні обстріли, працює артилерія, танки на вулицях міста, загальна паніка і вій сирен. Чоловіки масово йдуть до військкомату та вступають до лав ЗСУ чи в територіальну оборону. Одним з таких добровольців був киянин лікар щелепно-лицевий хірург В’ячеслав Деник.
Кожен виїзд медиків на виклик пов’язаний з ризиком для їхнього життя та здоров’я. Небезпеку становлять не лише ворожі обстріли чи споруди в аварійному стані, а й самі пацієнти. За словами медика, за весь попередній час роботи хірургом, він ніколи не мав такого прямого контакту з кров’ю.
«Я вже разів п’ять здавав на гепатит та СНІД, бо контакт з кров’ю відбувається фактично кожного разу. Береш за штанину, а у пацієнта роздроблена нога. Кістки ламаються таким чином, що багато гострих країв. Ти ледве доторкнувся, а рука вже мокра — і виходить, що кістками пацієнта розпорюю собі руку», — визнає пан В’ячеслав.
Чернігівщина, передова. Фото В’ячеслава Деника
Найбільше рятувальники не люблять підвали. Річ у тім, що коли відбувається влучання в будинок і він падає, то повністю накриває підвал, де дуже погана вентиляція. А зазвичай, те, що завалює — горить. Тому пан В’ячеслав радить ховатися від небезпеки в спеціально обладнаних бомбосховищах або ж у підвалах, з як мінімум двома виходами, чи хоча б там, де є вентиляційні отвори, через які буде нагнітатись повітря під високим тиском. Тільки тоді люди не задихнуться, бо варіант самостійно відкопатись не діє.
Страх — це невід’ємна частина війни. Як і від чого саме він виникає цей абсолютний всепоглинаючий страх — невідомо, але переживає його кожен. Нам тільки здається, що психіка людини може витримати все, але це далеко не так.
«Коли я підірвався на чомусь, то мені зламало лише великого пальця на нозі. Стопа відразу ж оніміла — такі речі відбуваються миттєво. Я відскочив, подивився: руки-ноги на місці, обережно зняв черевик і зрадів, що цілий. Злякатися я не встиг», — згадує небезпечні моменти пан В’ячеслав
Одного разу медика завалило плитами. Осіла курява, і він зрозумів, що залишився живим, бо бетон ніби картковим будиночком склався над ним. Каже, страху знову не було. А злякав його звук реактивного літака, бо згадалася історія як вони потрапили під обстріл, коли діставали українських захисників з-під завалів.
«Біжиш і навкруги наростає паніка, хаос. Чоловіку відірвало обидві ноги вище коліна. У стані травматичного шоку, на адреналіні, він дибуляє обрубками кінцівок на четвереньках, намагається не відставати від тих, хто пробігає повз нього. Це фізично неможливо, але у нього виходить. Там хтось лізе у шпарину — йому хоч би голову заховати», — розповідає подробиці пан В’ячеслав і додає: «І тут починається найстрашніше — ти усвідомлюєш, що в будь-який момент можеш загинути і від цього стає моторошно. Починаєш думати про своїх дітей».
В’ячеслав Деник разом із братом в дорозі на Бахмут. Фото В’ячеслава Деника
За словами пана В’ячеслава, коли він рятує чиєсь життя у нього немає страху, що його можуть вбити, що прилетить снаряд чи обвалиться напівзруйнована будівля. В цей момент для нього існує лише людина, яка потребує допомоги. На фронті лікарі роблять все, щоб врятувати чиєсь життя, їм доволі часто доводиться імпровізувати. Немає джгута — підійде шматок від одягу, замість турнікету — уламок від снаряду.
На питання чому він, цивільна людина, ризикуючи своїм життям, їздить на фронт лікар відповідає чітко і не замислюючись: «Це мій обов’язок. Я не можу просто сидіти і дивитися на те, як гинуть люди»
«У моїй практиці є випадок, за який мене мучить совість. Саме він не дає мені спокою і нагадує про те, навіщо я роблю свою справу. Ми відкопували військових, які живцем горіли у підвалі зруйнованого будинку. І тут знову почався обстріл. Рятувальники були вимушені покинути зону ураження, інакше б загинули. Ми втратили 40 дорогоцінних хвилин. Чули жахливі крики, але не могли нічого вдіяти. У підвалі не вижив ніхто», — з сумом розповідає лікар.
Будні медиків на фронті. Фото В’ячеслава Деника
Коли він приїхав додому, то був дуже виснажений, того дня було чимало втрат, але й багато врятованих життів. Тільки-но заснув, як його розбудив сусід. Поверхом вище дівчина на дев’ятому місяці вагітності намагалася вчинити самогубство.
«Я швидко зорієнтувався і почав кричати на неї за те, що через неї мене розбудили. Це її відволікло і нам з сусідом вдалося зняти дівчину з підвіконня. Як виявилося, сьогодні її чоловік згорів у тому підвалі» — каже пан В’ячеслав.
Чоловіки відвезли дівчину до лікарні, попередньо запевнивши, що сталася помилка і її чоловік у важкому стані, але живий. Звісно, що вони сказали неправду, але на той момент, з огляду на її стан, не можна було інакше.
«Мій страх призвів до того, що я побачив, що може бути, якщо я не зможу врятувати життя нашому воїну. У мене самого, тоді була вагітна дружина і я б не хотів, щоб вона опинилася в такому стані як та дівчина. Тому я їду до Бахмуту», — доволі відверто розповідає трагічну історію чоловік.
В дорозі. Фото В’ячеслава Деника
На війні є і позитивні моменти, але їх дуже мало, лише 10 відсотків. Якраз такою веселою історією про зустріч українськими військовими стоматологів з радістю ділиться пан В’ячеслав: «Солдати дуже позитивно сприймають лікарів. Але як тільки дізнаються, що приїхали стоматологи, то ховаються — на прийомі жодної душі. Заходиш і бачиш там борщ кипить, там кава недопита, там недопалки, а людей немає. Ходиш і шукаєш. Через деякий час підходить найсміливіший і ми вже разом шукаємо клієнтів».
Зазвичай у всіх на фронті проблеми з зубами через постійну зміну температур, бо вони сидять в окопах і не важливо, на дворі сонце, дощ чи вітер. Зуби треба лікувати, бо коли людині болить, то ні про яку оборону чи наступ думати вона не може.
«Був у нас один такий випадок: приїхали ми на об’єкт, всіх полікували, а одного не можемо знайти. Хлопець до останнього бігав по окопам і ніхто не міг його спіймати. Добре, що є рації — так його і виловили. Наказ командира щодо лікування зубів проігнорувати він не міг», — сміється пан В’ячеслав.
Нагадаємо, що журналісти «Вечірнього Києва» розповіли історію київського студента-медика, практика якого почалась у найстрашніші часи — на війні.
Юлія ДЕНИСЕНКО, «Вечірній Київ»
Sourse: vechirniy.kyiv.ua
