Назар Лавровський. Фото: Борис Корпусенко
Майже два роки тому киянин добровольцем долучився до лав ТрО. Нині він один з тих, хто евакуює та бореться за життя захисників, які на «нулі».
Я НІКОЛИ НЕ ЗБИРАВСЯ ВОЮВАТИ, АЛЕ ПІШОВ У ЗСУ, ЩОБИ ЗУПИНИТИ ВОРОГА ЩЕ НА ПІДСТУПАХ ДО КИЄВА
Назару Лавровському — 30. Він фельдшер медичного пункту одного з батальйонів в 112-й окремій бригаді територіальної оборони, що базується у Києві. Ще два роки тому, киянин жив цивільним життям: підкорював гори разом з дружиною Євгенією, займався своєю собакою Алтеєю (на честь лікарської рослини), працював у Центрі громадського здоровʼя МОЗ та був інструктором з тактичної медицини й домедичної допомоги.
Однак чим більше погіршувалася ситуація у прикордонних областях і відчувалася загроза повномасштабного вторгнення, тим глибше Назар розумів: треба вступати до ТрО та діяти на упередження. Останнім поштовхом стало набуття чинності ЗУ «Про основи національного спротиву» 01.01.2022 року.
«Раніше я подавав проєкти наказів для МОЗ. Серед таких — «Раціональна антибіотикотерапія», тобто, як лікарям правильно застосовувати антибіотики. А також проєкт наказу про «Периопераціну антибіотикопрофілактику», тобто, як профілактувати інфекції, коли людина йде на операцію.
Для мене ця робота була надцікавою. Але через ймовірну загрозу повномасштабного вторгнення, 22 лютого я пройшов ВЛК в Печерському ТЦК та СП, де збирався подати документи для вступу до ТрО. Відверто, я ніколи не збирався воювати, але тоді подумав: краще зараз піду та разом з іншими зможу зупинити ворога, аніж потім житиму в окупації», — згадує Назар.
Втім поповнити лави військових вдалось лише 24 лютого, коли війська росії масово обстрілювали Україну та почали захоплювати нові території.
«Речі та аптечка були зібрані. Ми з друзями швидко організувались та пішли у військкомат, простояли чергу, записались та чекали наказу зупинити ворога на підступах до столиці», — продовжує розповідь військовий медик.
ЛЮДИ ПРИНОСИЛИ НАМ НА БЛОКПОСТ ЇЖУ, І Я ДЯКУЮЧИ КАЗАВ: «ЯКЩО ТРЕБА ДОПОМОГА — ПРИХОДЬТЕ. Я — ЛІКАР»
Наступні півтора місяця уже військовий з позивним «Віночок» (такий позивний Назар раніше мав у літньому таборі як дитячий лікар) із побратимами обороняв північні околиці Києва. Вони тримали одну із захисних ліній на межі столиці. У бойових діях добровольцям так і не довелося брати участь, адже старші побратими не дали ворогу підійти так близько до міста.
За час оборони Києва, Назар допомагав оборонцям як медик. Першим пораненим став поліцейський.
«Він отримав кулю від дружнього вогню, так званий Friendly fire. На війні, особливо, в перший тиждень, це було доволі масове явище, на жаль. Багато підрозділів не мали можливості узгодити свої дії й розпізнати свій-чужий. І от такий поліцейський під’їхав на наші позиції.
Чоловік був у броніку та шоломі, але куля все ж таки наскрізь прострелила йому плече. Я розрізав одяг, подивився, що рана маленька, затиснув її та закрив. Він був у свідомості, адже поранення не критичне. Власне, це був мій перший досвід надання домедичної у лавах ЗСУ», — продовжує він.
Фото під час розмови з Назаром Лавровським
Фото під час розмови з Назаром Лавровським
Опікувався Назар і побратимами, які у березні-квітні хворіли через переохолодження. Окрім того, допомагати доводилось і цивільним, які приходили до блокпостів бійців ТрО та просили допомогти з ліками, адже більшість аптек була зачинена.
«Спершу люди просто приносили нам їжу. Віддячуючи їм, я казав, що якщо знадобиться лікарська допомога — звертайтесь, бо я — лікар. Відтоді час від часу вони приходили як консультуватись, так і просити різні препарати. Був випадок, коли приходила онкохвора, в якої закінчились ліки», — каже військовий.
ЗАЇЖДЖАЄМО У ВОВЧАНСЬК І НАС ЗУПИНЯЄ «МОСКВІЧ», ДЕ ВСЕРЕДИНІ ЖІНКА СТІКАЄ КРОВʼЮ
Після звільнення Київщини, підрозділ Назара кілька місяців посилено тренувався на полігонах. Далі — бійці брали участь в контрнаступі на Харківщині.
Спочатку побратими киянина звільняли населені пункти на лівому березі Сіверського Донця, а потім дійшли до міста Вовчанськ, що знаходиться на державному кордоні з рф.
Задача Назара була в тому, щоби евакуювати з поля бою поранених бійців до стабілізаційного пункту.
Назар біля реанімобіля. На каталці — навчальний манекен. Фото з архіву військового
Назар та його командир — начальник медичної служби. Фото з архіву військового
Невелике хірургічне втручання. Фото з архіву військового
«Як це відбувалося: Перед тим, як ми заберемо травмованого, я швидко питаю у попередніх «евакуаторів» його імʼя та які медикаменти вони вводили. Дорогою оглядаю бійця та замінюю турнікет на щось менш травматичне але таке, що дозволить мені зберегти кінцівку та контролювати рану — на тампонаду (гемостатичну марлю та бандаж). Далі по стану пораненого даю препарати.
Кожна евакуація займає до трьох-чотирьох годин. Іноді у швидкій машині знаходиться до восьми поранених військових. Діяти треба оперативно. Далі — бійці переходять у руки лікарів у стабілізаційних пунктах, а я вертаюсь по інших. І так щодня», — говорить співрозмовник.
У Вовчанську медичній службі батальйону допомагали лікарі місцевої центральної лікарні. Медперсонал працював під окупацією від 24 лютого 2022 року. Вони опікувались як пораненими цивільними, так і змушені були лікувати рашистів.
«Ці медики — справжні герої. Їм доводилось працювати в умовах обмежених ресурсів майже сім місяців. Коли ми звільнили Вовчанськ, лікарі активно співпрацювали з нашим підрозділом», — продовжує Назар.
У Вовчанську в лікарні оперативні втручання доводилось робити під світлом ліхтарів. Фото з архіву військового
Фельдшер стверджує, що тоді у Вовчанську велика кількість поранених були далеко не військовими, а цивільними, які жили в окупації і залишились в місті після його звільнення.
«Росіяни прицільно били по наших позиціях і не прицільно били по житловому сектору. Це те, що я можу чітко стверджувати», — запевняє чоловік.
Більшість цивільних мали осколкові поранення від мінометних і артилерійських обстрілів росіян.
«Місто знаходиться близько до кордону рф, тому, коли ми тільки вʼїжджали, нас супроводжували мінометні обстріли. Дорогою швидко почали з’являтися цивільні жертви. В якийсь момент нашу машину зупинив чоловік на «москвичі», йому терміново була необхідна допомога: всередині з осколковими пораненнями сиділа його дружина.
Що цікаво: я сам раніше ніколи не надавав допомоги таким пораненим — лише вчив, як це робити інших. Жінка була середнього ступеню тяжкості: порізане передпліччя, відкритий перелом нижньої щелепи та проникаюче поранення в живіт. Ми роздягнули її, оглянули, наклали турнікет на руку, закрили всі поранення, знову вдягнули, загорнули в ковдру та повезли до місцевої лікарні», — пригадує киянин.
АВТІВКИ МЕДИКІВ НА ВІЙНІ БЕЗ ЧЕРВОНИХ ХРЕСТІВ, БО З РОСІЯНАМИ ІНШІ ПРАВИЛА
Для ворога ціль номер один на війні не завжди військовий. Часто спершу стоїть задача ліквідувати медика, щоби той не боровся за життя інших.
«Їм байдуже медики за кермом чи цивільні — вони бачать автівку, яка рухається кудись, не ідентифікують та стріляють по ній», — зазначає співрозмовник.
ВЕЛИКИЙ ПОТІК ПОРАНЕНИХ НА СХОДІ ТА ДОЗВІЛ ПЕРЕЛИВАТИ КРОВ НА ФРОНТІ
Після успішного контрнаступу ЗСУ на Харківщину, підрозділ Назара відправився на Схід. Там роботи фельдшеру вистачало: було багато поранених. Щодня неброньована «швидка» евакуйовувала десятки бійців. Військовий каже, за один день таких виїздів у нього могло бути щонайменше три. За раз перевозили до восьми травмованих бійців. Кожен такий виїзд був ризикований, адже рух машини міг побачити ворог.
«Бої були тяжкими, відповідно і поранення серйозні. Це або контузії, або осколкові. Люди дезорієнтовані та зазвичай мали порушення слуху.
Їм важко зосередитись, вони трясуться, їх нудить, постійно болить голова. Утім в лікарні захисники відновлювались та з часом повертались в стрій.
Поранених і загиблих ставало менше лише тоді, коли наша артилерія почала краще стріляти по росіянах і коли солдати через надзусилля таки спромоглись вкоратися в землю. Будувати укріплені позиції під безперервним обстрілом ворога просто неможливо.
Зараз 80% наших поранених — це множинні осколкові поранення внаслідок артилерійських та ракетних обстрілів. Тобто мало який піхотинець зустрічає ворога віч-на-віч і може стріляти в нього з автомата. Через це кульових поранень я бачив лише декілька разів», — говорить Назар.
Більшість людей на фронті гине через критичні кровотечі. Так, у липні в МОЗ повідомили, що понад 60% смертей на полі бою, яким можна було запобігти, пов’язані з крововтратою. І цей відсоток може зменшити вчасне переливання цільної крові або її компонентів.
Нещодавно Кабінет міністрів України дозволив бойовим медикам робити переливання крові пораненим бійцям на передовій до прибуття в госпіталі чи стабілізаційні пункти. І для того, аби робити це, військовослужбовці мають пройти відповідне навчання.
«У переліку кваліфікаційних характеристик лікаря-анестезіолога передбачена здатність переливати кров. Але я це робив лише в госпітальних умовах, де є все необхідне. А от щоби переливати кров в польових умовах: в автомобілі, треба відповідне обладнання, витратні матеріали та чітке дотримання усіх вимог щодо зберігання крові.
Необхідно дотримуватися правил холодового ланцюжка. Кров повинна правильно зберігатися в переносному холодильнику з автономною батареєю на 60 годин. Холодильник має бути стійким до впливу оточуючого середовища. Плюс, перед тим, як вливати кров в людину, її треба нагріти до 38°С, оскільки від переохолодження — людина помре.
Мало які підрозділи, які працюють неподалік окопів, можуть похвалитися таким устаткуванням. Ми поки що такою технікою не володіємо», — каже фельдшер.
Одним з найкращих засобів лікування шоку внаслідок крововтрати є непряме переливання цільної консервованої донорської крові першої негативної групи (0Rh-).
Солдат-донор може поділитися своїми 450мл крові, і це ніяк не вплине на його бойові здібності.
«Як це відбуватиметься: попередньо протестований солдат-донор каже, що готовий поділитись кровʼю. Ми візьмемо в нього трохи крові для визначення його групи крові і перевіримо на наявність інфекцій. Також визначимо групу крові пораненого. Якщо все добре, тоді збираємо кров у спеціальний контейнер з консервантом, а тоді вливаємо її пораненому, і ми можемо рухатися далі», — наводить приклад Назар.
Курси з переливання крові у польових умовах бойові медики мають пройти на базі Центрів переливання крові, відповідно до навчальної програми, затвердженої Центром трансплант-координації. І невдовзі, з вересня-жовтня, розпочнуться перші такі навчання. Після успішного завершення тренінгу бойові медики отримають посвідчення про проходження такого навчання.
85% МЕДИЧНИХ ПРАЦІВНИКІВ В УКРАЇНІ — ЦЕ ЖІНКИ. ТОМУ ЛОГІЧНО, ЩО ЇХ ПРИЗИВАТИМУТЬ НА СЛУЖБУ
За потрібною кровʼю військові звертатимуться, зокрема, до регіональних центрів переливання крові. Саме тому цивільним потрібно на постійній основі ставати донорами та закликати інших ділитись своєю кровʼю. Медик каже, що одна донація (450 мл) рятує одразу три життя. Це справедливо, оскільки одну дозу цільної крові можна розділити на окремі компоненти (еритроцити, плазму та тромбоцити), які потім можна передати трьом різним пораненим.
Назар Лавровський також закликає людей відвідувати курси з домедичної допомоги. Наприклад: Stop the bleed та Базові реанімаційні заходи. Якщо ви бажаєте долучитись до лав ЗСУ, тоді вам буде корисно пройти тренінг з тактичної медицини. В умовах життя в країні, де десять років триває війна — це банально необхідно. Тим більше, що війна, на жаль, завтра не закінчиться. Треба завжди мати під рукою аптечку з якісним турнікетом, ліками та розуміти, як цим всім правильно користуватись.
Ба більше, медики на фронті, як і військові потребують постійних ротацій. Саме тому з 1 жовтня 2023 року всі жінки медичні працівниці зобов’язані стати на військовий облік. Минулого року призвали посестру Назара — бойову медикиню Ірину. Зараз вона є офіцером медичних сил і займає посаду лікаря медичного пункту батальйону.
«Зараз вона на своєму місці, робить дуже важливу роботу, є частиною нашої команди, і це круто. А ще нещодавно вона отримала звання старшого лейтенанта.
Цивільним треба прийняти факт, що багатьом доведеться піти на фронт. Готуйтеся до цього і постарайтесь принести користь, якщо вас покличуть. Від себе додам — колеги-медики, ви нам потрібні!» — закінчує розповідь Назар.
***
Раніше журналістка видання «Вечірній Київ» розмовляла з військовою 112-ої бригади Юлією Бондаренко. У мирному минулому вона працювала вчителькою: викладала українську мову та літературу в державних і приватних школах. А ще встигла попрацювати помічницею освітнього омбудсмена Сергія Горбачова та разом із колегами створити читацький щоденник для підлітків.
До речі, історія Юлії підкорила всесвітньо відоме видання The New York Times.
Даша ГРИШИНА, фото Бориса КОРПУСЕНКА, «Вечірній Київ»
Sourse: vechirniy.kyiv.ua
