© depositphotos/AndrewLozovyi
Юлія Варчук
Усім відома фраза про те, що смерть мільйонів — це статистика, а одиниці — трагедія. Шок від усвідомлення втрат у цій війні нам як суспільству ще доведеться пережити. Зараз, коли йдеться вже про сотні тисяч загиблих, ми розуміємо, що кожна втрачена людина — це трагедія для її сім’ї, друзів і дуже часто — для її дітей.
Багатьом доводиться переживати смерть рідних. Для дітей втрата когось близького може бути не лише болючою, а й незрозумілою. Вони не завжди здатні повністю усвідомити, що відбувається, або висловити свої почуття, тому їхнє проживання горя має особливості.
Як діти справляються з втратою, які етапи проходять і як їх можна підтримати, ZN.UA розповіла дитяча психологиня благодійного фонду «Голоси дітей» Олена Лісова.
Дітям потрібно вчасно сказати правду про втрату, щоб у них був шанс попрощатися, пояснює Олена Лісова. Коли дорослі приховують чиюсь смерть, то стають носіями сімейної таємниці. Дитина, хоч би якого віку була, зчитує цю напругу. Відчуває, що навколо всі щось знають, а вона — ні. Це додає відчуття самотності. «Тому важливо казати дитині гірку та болючу правду, щоб бути в контакті з реальністю. Так, ми чесні й не виключаємо дитину за межі сім’ї», — наголошує психологиня.
Фільм «Страшенно голосно і неймовірно близько» розповідає про хлопчика, який втратив батька. Щоб заглушити душевний біль фізичним, він себе щипав і бив. Мама пропрацьовувала своє горе з психотерапевтом, але не проговорювала його з дитиною.
«Хлопчик не міг до неї достукатись, і мама для нього опинилася наче за великою стіною, — пригадує фільм Лісова. — Так він втратив обох — і батька, й матір».
Коли подібне відбувається, дитині доводиться проживати подвійне горе. В її житті зникають опорні фігури дорослих, що підвищує відчуття небезпеки. Тому важливо не залишати дитину на самоті зі своїми переживаннями, щоб їй було з ким поділитися.
Про смерть має сказати той дорослий, якому дитина довіряє, і який у момент повідомлення новини буде здатний зберегти свій відносно стабільний стан. Тобто зможе проявляти емоції й мати сили ними керувати.
Важливо казати про смерть прямо — «помер» або «загинув», якщо йдеться про загибель на війні. Але не вдаватися в деталі. «Якщо дідусь помер від серцевого нападу, скажіть: «У нього було хворе серце, й він помер». Якщо йдеться про загибель на фронті, не заглиблюйтесь у подробиці. Слів про те, що родич героїчно загинув, захищаючи Україну, достатньо», — пояснює психологиня.
Дошкільня ще не розуміє до кінця значення цих слів, зокрема конечності смерті, тому може спитати: «Дідусь трошки полежить і прийде пити чай?» або «Коли він перестане бути мертвим?». Тому потрібно пояснити, що людина більше не повернеться. Де вона буде далі? Це пояснення може залежати від цінностей самої родини й того, у що вона вірить.
У когось може спрацювати міфічне пояснення. «Коли в знайомої загинув чоловік, вона сказала донечці дошкільного віку: «Тато загинув, захищаючи Україну. Коли люди гинуть, у небі засвічується зірочка». Для дитини якийсь час ця зірочка була підтримкою та опорою. З дорослішанням вона сприймає це як легенду. Однак із великою ймовірністю їй може знадобитися пропрацювати втрату з психотерапевтом», — додає Олена Лісова.
Що старша дитина, то більше вона цікавитиметься тим, що сталося. Якщо такий запит від неї є, можна розповідати більше подробиць. Однак уточнити: «Ти точно хочеш це знати? Деякі деталі можуть бути неприємними. Але якщо ти справді хочеш, розповім». Навіть після уточнення не вдавайтеся до лячних деталізацій і розповідайте по змозі спокійним голосом.
Школярам і підліткам важливо пояснити, що смерть — кінцева точка в земному житті. Чому?
Впродовж останніх років учені, культурологи, психологи, філософи активно обговорюють, що смерть наприкінці ХХ — на початку XXI століття стала «невидимою» в масовій культурі, збіднилася ритуалізація процесу й знівелювалася повага до помирання й смерті як завершального (чи перехідного) етапу життя.
На думку частини науковців, це впливає, зокрема, на те, що в дітей і молоді порушується розвиток ставлення до життя як до цінності. Як наслідок, у них легше виникають самоушкоджувальні та суїцидальні тенденції, схильність до ризикованої поведінки.
Тому, каже психологиня, важливо, щоби способи пояснення дітям смерті не лякали їх, а зрештою спонукали до осмисленого й наповненого життя.
Раніше психологи говорили, що проживання горя має етапи. Зараз фахівці дедалі більше схиляються до моделі дуального процесу. «Це можна уявити так, ніби почуття схожі на човник, який курсує від занурення в спогади, горювання, сум, злість, провину до відновлення, втіхи, спокою, — пояснює Олена Лісова. — Тобто є дні, коли ми занурені в горе з головою, і є дні, коли стає легше: ми розвертаємося до життя, яке існує попри горе».
Горювання наповнене різними емоціями. Заперечення та гнів зазвичай проявляються на початку. Гнів може бути спрямований як на померлого, так і на того, кого дитина вважає винним у смерті близького, або навіть на себе.
Наприклад, дитина може ставити собі запитання: «Чому це зі мною відбувається?», «Чому тато / мама / друг мене покинув?». Агресія може проявлятися як на початку проживання горя, так і ближче до завершальних фаз. Або ж епізодами, коли дитина потребує померлого.
Дошкільнята й молодші школярі можуть прагнути постійного контакту з батьками чи піклувальниками або проявляти регресивну поведінку, наприклад, знову мочитися вночі в ліжечко. Така поведінка зазвичай зникає з часом.
На тлі втрати в них можуть з’явитися симптоми, які начебто не мають видимої причини, — надмірна плаксивість, роздратування або подібні. В такий час дитині потрібна особлива увага й часто тактильний контакт: обійняти, потримати на ручках, погойдати, погратися, тримаючи на руках, пальчикові ігри, почитати разом книжку або скласти мозаїку.
Важливо проговорювати з дитиною її почуття. Наприклад: «Я бачу, ти роздратований. Мені здається, що насправді ти сумуєш. Чи це так? Я зараз сумую також. Коли поруч немає тих, кого ми любимо, це дуже сумно. Я хочу тебе обійняти. Ти хочеш?».
Для відновлення дитини після втрати важливим є повернення до щоденної рутини, звичного розпорядку. Настільки, наскільки це можливо в нових умовах.
Молодші школярі схильні наслідувати емоції дорослих, тому для них важливий взірець для проживання горя. Вони вже можуть краще розуміти, що смерть кінечна, але паралельно можуть мати магічні уявлення. «Як варіант торгу зі смертю можуть догоджати небіжчику. Наприклад, почати поводитися дуже добре чи займатися чимось, що йому подобалося. Бо, «може, тоді мама / тато повернеться». Дітям молодшого шкільного віку важливо пояснювати все, що відбувається, адже вони схильні дофантазовувати. Й ця фантазія може бути болючою. Наприклад, фантазія про їхню провину в смерті близького», — пояснює психологиня.
Розуміючи, що смерть — це назавжди, діти можуть переживати, що інші родичі та друзі теж помруть. Тому можуть замикатися в собі й не встановлювати нових дружніх стосунків. Це особливо характерно для школярів та підлітків.
Добре, коли дитина проговорює ці страхи й може дістати підтримку дорослих: слухання, підтвердження «нормальності» таких переживань, обговорення найбентежніших моментів.
Підлітки переживають горе майже як дорослі. Вже розуміють, що смерть незворотна й спіткає всіх, зокрема і їх. Тому можуть ставити запитання про сенс життя.
Їхні реакції на втрату можуть бути різними: апатія, гнів, виражений сум, слабка концентрація уваги, погіршення навчальної успішності та підвищення конфліктності в стосунках.
Підлітки можуть поводитися необачно через переживання горя — зловживати психоактивними речовинами, займатися ризикованими видами спорту, вдаватися до самоушкодження або навіть суїцидальних спроб.
У них можуть виникнути проблеми в школі, емоційна нестабільність, розлади сну. Можуть пробувати брати на себе роль померлого тата чи мами — цього заохочувати не варто.
Також можуть шукати допомоги поза сім’єю: більше часу проводити з однолітками або тікати з дому, вдаватися до нерозбірливих стосунків — змінювати друзів та/або сексуальних партнерів.
Якщо дитина втратила друга або рідну людину втратив її друг
Коли в дитини помирає друг, розкажіть правду й дайте змогу попрощатися.
Поясніть, що з другом / подругою так сталося, та це не означає, що так буде з усіма.
Будьте поруч, аби в доступному для дитини сенсі забезпечити їй можливість обговорювати різні емоції горювання й допомогти поступово переключитися на звичний спосіб життя, повернутися до щоденних справ.
Якщо ви знаєте, що в подруги / друга дитини хтось помер, краще розкажіть їй першими. Проговоріть, що дитина відчуває через це, які думки та почуття в неї виникають. Бо вона може перенести цю історію на себе й відчувати страх за своїх близьких. Зі школярем важливо обговорити, як він може підтримати друга / подругу в переживанні втрати, що можна казати, а чого не варто (наприклад, слова «не думай про це» або «забудь», «не сумуй» — не підтримують), що можна зробити для підтримки (висловити співчуття, згадувати померлого, далі дружити, разом гратися, запросити в гості, запропонувати разом піти на прогулянку чи відвідати інші цікаві заняття тощо).
Показуйте дитині, що їй завжди є з ким поділитися, скажіть: «Якщо тебе щось хвилюватиме, ти завжди можеш зі мною поговорити».
Можна разом почитати книги про смерть. Олена Лісова радить:
- Мар’яна Нечай, «Що таке смерть? Нестрашна книжка»;
- Світлана Ройз, «Таємниця життя та смерті»;
- Борітцер Ейтан, «Що таке смерть?»;
- Анджела Нанетті, «Мій дідусь був черешнею».
Це індивідуальні рішення. Всі діти різні. Дуже вразливих за характером брати не варто.
Однак дитину потрібно залучати до прощання й підтримувати протягом періоду горювання, щоб вона могла спокійно та вільно говорити про свої переживання.
Лісова пригадує випадок в одній зі шкіл. У першокласниці померла мама, її батько не захотів брати дитину на похорон. Уранці чоловік привів дівчинку до школи й сказав, щоб учителька забрала її після уроків, аби на похороні не була.
«Вчителька була шокована, пішла радитися зі шкільним психологом, після чого таки пішла з дитиною на похорон. Вона виступила стабільною дорослою, яка прожила з дитиною цю ситуацію. Дівчинка мала можливість востаннє побачити маму та попрощатися з нею», — пояснює психологиня.
Так, тут був великий ризик серйозно травмувати дитину, тому потрібно було попередньо проговорити з нею те, що сталося, підготувати до похорону, запитати, чи хоче вона туди піти.
Тут і складне етичне питання — вчителька діяла всупереч волі батька. Та зрештою батько був вдячний за те, що педагогиня на це наважилася, бо надалі він міг вільно говорити з дитиною про маму. Та ця історія точно не є універсальним «рецептом».
Якщо дитина не хоче йти на похорон, не можна її змушувати. Розкажіть їй, що саме відбуватиметься, як минатиме похорон і який вигляд матиме померла людина.
Запитайте дитину, як вона хотіла б попрощатися, — дайте можливість обрати. Хтось може захотіти дивитися здалеку.
«Участь дітей у ритуальних процесах важлива, бо дає їм змогу завершити історію спілкування з померлим, — пояснює психологиня. — Звісно, вони можуть і далі спілкуватися з померлими подумки, як і дорослі. Особливо дошкільнята можуть уявляти, що померла людина приходить до них. Це один зі способів поступово попрощатися з близькими».
Можна потім спільно з дитиною створити альбом або книгу пам’яті про померлого. Це приклад ушанування, спосіб прожити горювання.
Виготовлення такої книги допоможе горю відбутися, а не законсервуватися. Адже часом людина не може прожити прощання, й воно затягується на роки. Процес горювання може тривати до року-двох. Це нормально.
«Я мала досвід спілкування з родиною, де мама щосили намагалася тримати себе в руках, не показувала емоцій при дітях. Вона раз заплакала, побачила, що діти злякалися, тому заборонила собі плакати при них. Це призвело до того, що в однієї дитини розвинувся обсесивно-компульсивний розлад», — розповідає Олена Лісова. Цей розлад характеризується підвищеною тривожністю й неконтрольованими, повторюваними думками, що змушують людину повторювати якісь дії.
Чому так сталося? Бо дитина не бачила прикладу проживання та вияву емоцій.
Вона «консервувала» їх у собі, адже побачила, що мама злякалася її реакції на плач. Але внутрішня напруга мала у щось вилитися.
Коли мама помітила зміну поведінки дитини, її повторювані дії, то звернулася до лікарів, які спрямували до психолога. Надалі жінка дозволила собі плакати, коли сумно, пояснюючи дітям, чому, інколи плакати разом із ними.
«Сльози — спосіб проживання горя, — пояснює психологиня. — Варто проговорювати це дітям, щоб не думали, що мама плаче, бо вони її засмутили. Мама плаче, бо сумує за бабусею / другом / татом».
Переживання дитиною скорботи через втрату дуже близької людини є глибоким і травматичним процесом, який проходить фази протесту, відчаю та відчуження.
Спочатку діти наполегливо зі сльозами та гнівом сподіваються на повернення рідної людини, що спричиняє сильне страждання, а коли надії згасають, з’являється переживання відчаю.
Ці фази чергуються протягом певного часу та викликають почуття тривоги, страху, сорому, гніву, провини.
Раптовість, насильницький характер смерті та випадки, коли дитина є свідком події, загострюють динаміку горювання.
Дорослі, які витримують дитячі спалахи гніву, страху, відчаю, демонструють, що не бояться цих емоцій, що вони нормальні й з ними можливо впоратися в атмосфері прийняття, яка сприяє формуванню адекватного самоконтролю.
«Дітям може знадобитися додаткова підтримка психолога, якщо батьки чи інші родичі не можуть приділити їм достатньо часу, — пояснює Олена Лісова. — Більшість дітей справляється з втратою за допомогою дорослих. Якщо після 40 днів втрати в дитини є порушення сну, харчування, перепади настрою або зміни в поведінці, які не були для неї характерні, з’явилися соматичні симптоми (часті головні болі, болі в різних частинах тіла без об’єктивних причин, порушення роботи шлунково-кишкового тракту, стійке відчуття стиснення в грудній клітці, в ділянці серця за відсутності серцево-судинних захворювань тощо), тоді їй потрібна додаткова підтримка».
