З лідером гурту «KOZAK SYSTEM» Іваном Леньо ми зустрічаємося в холі одного зі столичних готелів — «козаки» мають зіграти тут свій 210-й (станом на 1 листопада) благодійний концерт в підтримку ЗСУ. І ті хвилини, що лишаються до виступу, фронтмен гурту, а з лютого 2022 року ще й офіцер Патрульної поліції, присвячує спілкуванню із журналістами видання «Вечірній Київ».
Кращого часу для інтерв’ю годі шукати: з перших днів війни, «козаки» у постійних роз’їздах — благодійні концерти просто неба в містах і селах, вояжі на передову, волонтерські десанти, виступи перед пораненими бійцями в шпиталях… Про все це говоримо протягом майже години, і розмова виходить значно ширшою, ніж заявлені теми. Адже перед диктофоном та камерою Іван Леньо лишається таким же органічним і щирим, як на сцені, — хіба що, можливо, трохи делікатнішим у висловах і формулюваннях. Хоча і без «перцю» також не обходиться. Власне, на це вже провокую його я своїм першим питанням.
Під час інтерв’ю для «Вечірнього Києва». Фото: Борис Корпусенко
«ЗА РОСІЙСЬКОЮ ПІСНЕЮ ЇДЕ РОСІЙСЬКИЙ ТАНК»
— А чи правда, що при зустрічі із Kozak System не можна ставити одне запитання? Знаєте яке — «Хто ви» (відсилка до приспіву пісні «Наш маніфест», — ред.)?
— (Усміхається — ред.) Я вам так скажу — у 2015-ому році ми свою позицію по відношенню до російської імперії озвучили саме фразою: «Хто ви? Ми вас не знаємо. Ідіть на три букви!» А зараз ми можемо її трохи перефразувати — «Ми добре знаємо, хто ви, тому ідіть на три букви!».
— З початку повномасштабного вторгнення «Kozak System» відіграли уже понад двісті концертів. Фактично, це один концерт на три дні. Як на мене, феноменальна працездатність. Ось у вас після цього всього — немає втоми від війни? Немає бажання сказати: «Та грець із ним, ми „усталі“, ми поїхали по корпоративах, або поїхали десь відпочинимо?» Я подивився на ваш графік — він такий же щільний, кожного дня ви фактично «навалюєте», і ще при цьому встигаєте їздити на передову, щоб відвезти хлопцям дуже корисні речі. Що вами рухає?
— На це питання немає простої відповіді. Мабуть, це комплексне базове розуміння — в який час нам, усім українцям і «козакам», як частині українського народу, випало жити. Ця війна для нас не була, скажімо так, сюрпризом. Ми чітко розуміли, оскільки добре знаємо українську історію, що рано чи пізно російська імперія розпочне проти нас повномасштабну війну. Можна її називати геноцидом, можна її називати вбивством українського народу. Бо, як ми вже зараз розуміємо, — ця війна ведеться не за території, а за наші із вами душі і голови! Ми — єдиний на пострадянському просторі народ, гордий народ, який по-справжньому вирішив жити незалежно від імперії.
Такі відриви трапляються у світовій практиці, можливо, раз на сто років. І ось саме відчуття свого місця у цьому історичному процесі нас всіх достатньо драйвить! «Плюс» ми розуміємо, що роль культури, особливо під час війни, є неймовірно важливою. Не скажу звісно, що вона на рівні захисту зі зброєю в руках, але і у нас в руках зброя — у нас в руках мікрофон, у нас в руках правда, щирість і бажання перемогти!
Бо ця війна — тотальна! Вона не точиться винятково на мілітарному рівні. Вона точиться у дуже багатьох вимірах — культурному і освітньому, зокрема, також. Тому що, за російською піснею їде російський танк.
Сьогодні величезна кількість українців відчуває докір сумління, що не достатньо робить для перемоги. Дехто взагалі загубився, або те, що називається, «випав із колії». Чому? Цьому є різні причини. Тому що, базово сучасні українці, ті, які народилися вже і під час Незалежності і до Незалежності, ніколи не були у стані війни. І ніколи не розуміли, і не відчували, що за Незалежність рано чи пізно доведеться боротися. Якщо 31 рік тому за неї боролися одиниці світлих голів українців, то сьогодні доведеться всім!
Тому нас не просто драйвить — нас штовхає вперед бажання перемогти! Відчуття потрібності того, що робить «Kozak System». Еволюція наших почуттів — від першого концерту і до 210-го — чітко вказує на те, що чим далі, тим більше люди потребують того, що роблять на сцені «Kozak System».
І наші концерти — не зовсім концерти. Це не ті виступи, які мали розважальну складову до війни. Сьогодні — це концерти-акції, концерти- діалоги, концерти-мультикультуральні. Під час яких ми ділимося, зокрема, і тими знаннями, які вже почерпнули під час війни, знаходячись біля тієї чи іншої бригади чи підрозділу. І ділимося тими «рецептами», як би ми хотіли, щоб люди діяли сьогодні у час війни.
«Нас не просто драйвить — нас штовхає вперед бажання перемогти!» Фото: фейсбук гурту
Тому ми не втомлюємося, навпаки — нас підживлює колосальна енергія і наших предків, і розуміння, що ця війна триває не понад 600 днів, і навіть не з 2014-го року. А це екзистенційна війна, у якій переможе хтось один. Ми — на світлій стороні життя, і тому ми не можемо програти.
«СЬОГОДНІ МИ ВСІ МАЄМО ЖИТИ ЗА ФОРМУЛОЮ: «ТИ АБО В ЗСУ, АБО ДЛЯ ЗСУ!»
— Власне, ви навіть трішки випередили моє наступне запитання. Справді, кожен ваш концерт — це діалог, а не монолог. Ви комунікуєте із глядачем. І, відповідно, відчуваєте аудиторію та її настрій. Можете сказати як, за вашими спостереженнями, за ці півтора роки змінився український глядач? Ну, принаймні той, який ходить на «Kozak System»? Як він реагує на українське слово, українську мову, українську культуру, і, головне — чи є різниця в умовному Харкову і умовному Львові сприйняття виступів «Kozak System»?
— Почну із закінчення запитання — немає різниці! Ми сьогодні маємо таку траєкторію наших концертів: від Ужгорода до Харкова, від Чернігова до Одеси, від Львова до Краматорська… І я цілком свідомо констатую факт, що всюди, де грають «Kozak System», приходять люди, які в принципі, так як і ми, відчувають бажання долучитися до руху спротиву, усвідомлюють унікальність часу, в який нас доля примусила народитися. І мають розуміння того, що сьогодні ми всі маємо жити за формулою: «Ти або в ЗСУ, або для ЗСУ!» Чому? Тому що, саме із приходом цієї війни українська нація почала усвідомлювати, що вона вже входить у період дорослішання. Якби ця війна не почалася, я думаю, що ті бажані процеси, які зараз тривають, могли б визрівати набагато повільніше, а деякі б взагалі не почалися.
Іван Леньо разом із «Хижаками». Фото: фейсбук Івана Леньо
Сьогодні кожна ракета, яка прилетіла у наше село чи місто, на жаль (і наголос саме на слові «на жаль!»), підштовхують нас до еволюції свідомості, еволюції самостійності. Коли ми говоримо про незалежність, ми маємо розуміти, що антонім до цього слова — залежність. І, якщо запитати пересічну людину: а в чому ми незалежні, то отримаємо дуже довгий список того, що буде вказувати, наскільки ми були залежними.
До війни ми дуже залежали від російської федерації. У нас у всіх сферах життя: у парламенті, у політиці, економіці, силових структурах, культурі, спорті і в інших галузях — була величезна кількість посібників «руского міра», «агентів руского міра», відвертих зрадників, і просто тих, хто мріяв, щоб України не існувало. І тільки відверта війна, відверте знущання, вбивства, тортури над українцями, примусили народ прокинутися!
За одним із архетипів українців відносять до такої тваринки, як вепр. Мисливці знають — якщо він знаходиться в лісі, то його дуже важко знайти. У нього гарний нюх і він неконфліктний. Ви його навіть ніколи в лісі не побачите, якщо раптом, не дай Бог, ви його не пораните. Але коли ви його поранили — начувайтеся!
Так ось, український народ дуже подібний до вепра за деякими ознаками. І нас сьогодні поранили, дуже сильно поранили! Нам відрізають руки, ноги, голови, нас ґвалтують, нас вбивають… При чому, без розбору — незалежно від того, якою мовою ти розмовляєш, до якої партії ти належиш, любиш ти «руский мір» чи не любиш. Це зайвий раз підтверджує, що російська федерація свідомо знищує кожного, хто живе на цій території, і кожного, хто вважає себе українцем. Тому що, вона ніколи не потерпить, щоб на очах в усього світу, достатньо гордий народ, вперше в історії існування великої російської імперії і колишнього радянського союзу не те що «дав ляпаса» московитим, а цілком чітко і ясно, а головне — аргументовано, послав їх за руским воєнним кораблем!
«Наш маніфест» біля Золотих воріт у Києві
Так, дійсно, нас мало! Так, у нас дуже недостатньо усього у порівнянні із кількістю ресурсів, які є у російської федерації. Але саме єдність українців, бажання боротися не дозволяють європейцям та іншим нашим партнерам «закрити на це очі».
Тому, я завжди говорю, що сьогодні воює не тільки Валерій Залужний, і не тільки Володимир Зеленський. Сьогодні воює кожен українець. І навіть ті люди, які сьогодні в селі, які не перебувають у зоні бойових дій, умовно — бабусі чи дідусі, які не можуть тримати в руках зброю, але вони також кожен по-своєму долучаються до руху спротиву. Наприклад, приходять у волонтерський штаб і плетуть сітки. Або приходять на концерт «Kozak System» і «донатять». Будь-яку суму. Але всі вони долучаються до руху спротиву! Бо, як бачите, волонтерський рух сьогодні — неодмінна складова перемоги! І нам би було неймовірно важко, а, будемо чесними, навіть неможливо боротися, якби не включилися усі українці на волонтерському рівні.
— Звідки, на ваш погляд, така консолідація?
— Тому що українці — це нація, яка має історичну пам’ять, яка має розуміння, що таке родовід, повагу до старших… Ми маємо свою мову, культуру, Конституцію, зрештою, свою державу! Ми чітко знаємо, за що ми боремося, знаємо, що ми відвойовуємо у ворога. І ми точно знаємо, що ми переможемо! І з нами, як ви бачите, успіх, чи як добрати це слово, коли усі зорі сходяться в одну точку. Бо існувало безліч ймовірних варіантів розвитку цієї ситуації, але сталося саме так, як сталося. І якщо би путін не прорахувався, і почав би повномасштабну війну саме так, як він зробив пізніше, після поразки у Київській області та на Сході, не виключено, що було б набагато важче.
У цей перший захід путінського війська ворог сподівався, що його будуть зустрічати із квітами і тортом, натомість його зустрічали мисливці, які ховалися по кущах і відстрілювали окупантів, як зайців. І саме після того, коли вони «отримали пи*ди», як говорить генерал патрульної поліції, «Маршал» Євгеній Жуков, росіяни вже почали війну за тими правилами, за якими вони звикли діяти. І не варто применшувати можливості цієї країни.
Іван Леньо та Євген «Маршал» Жуков. Фото: facebook.com/kozaksystemband, фотограф: Вікторія Квітка
Але тоді це нас врятувало, і це дало нам важливе усвідомлення — що чекає кожного українця, якщо він допустить «окупацію у себе вдома». Я, до речі, часто запитую у тих, хто потрапив в окупацію: чого ж ви не виїхали раніше? Була ж така можливість! А вони, знаєте, як відповідають: «Ми нє моглі сєбє прєдставіть, что оні будут с намі так сєбя вєсті».
І тут доречно згадати один із висловів, який записаний в книзі про війну, а ми сьогодні всі маємо вчити війну, вчити правила війни. Там багато хороших крилатих фраз. І зокрема: «Воїн — це не той, хто навчився стріляти, воїн — це той, хто одного разу зрозумів, що в нього є ворог».
І якщо ти не вмієш стріляти, або не можеш, ти все одно будеш робити все можливе, аби знищити ворога. Не вмієш стріляти — души, не вмієш душити — ріж, не вмієш різати — плети сітки. Раптом ти взагалі нічого не вмієш, і нічого не можеш, і в тебе немає там довіри до волонтерських організацій, у тебе багато дітей і ти реально не можеш знайти можливість допомагати — вивчи українську мову. Це теж постріл у бік ворога.
Так ось, у цих людей на початку війни, на жаль, не було відчуття, що росіяни вороги. Сьогодні вони говорять інше. Бо, коли ми всі побачили абсолютно жахливі кадри із Бучі, Ізюма і з інших окупованих міст, тепер і ці люди вже зрозуміли, що росіяни — ніякі не браття, ніколи ними не були, і, ясно, що не будуть. Це звичайні вбивці, які прийшли сюди вбивати. Вони не прийшли забирати території, їм вони непотрібні. Там, де проходить руский чобіт, там випалена земля, там все зруйновано і знищено.
Під час інтерв’ю для «Вечірнього Києва». Фото: Борис Корпусенко
«ТРЕБА ПОВІЛЬНО ЗВИКНУТИ ДО ТОГО, ЩО ВІЙНА — ЦЕ ЧАСТИНА ТВОГО БУТТЯ»
— Свою війну веде й «Kozak System». Тому що крім війни на інформаційному і культурному фронті, ви ще й здійснюєте важливу гуманітарну й волонтерську місію. Ви допомагаєте нашим хлопцям і дівчатам у ЗСУ, збираєте «донати», купуєте дрони. Якщо в абсолютному виразі, що вдалося зробити за цей час? Скільки зібрали?
— Чесно вам скажу, як є — ми не підраховуємо це. Я вважаю, це непотрібним. Натомість, вважаю потрібним налаштуватися на марафон. Я знаю багатьох волонтерів, які дуже сильно «впряглися» у перші дні і буквально за три місяці вигоріли. Сьогодні важливе усвідомлення того, що це не спринт. Ця війна — вона дуже довготривала! І якщо мене запитують, коли вона закінчиться, то людині, яка таке запитує, я відповідаю коротко: «Ніколи!» Тому що, якщо ти так формулюєш питання, ти вже не в матеріалі. Як ти можеш це запитувати? Невже ти не розумієш, що проти нас воює ядерна країна? Проти нас країна, яка переважає нас у чисельності в десятки разів. Мобілізаційний ресурс у них, напевне, взагалі разів у 50 більший! «Плюс» економіка, яка у них майже не страждає від санкцій.
І на очах усього світу ми дали їм ляпаса. Але ми сьогодні, на відмінну від них, — абсолютно свідомо констатую факт — хоч і намагаємося швидко налагодити власне виробництво зброї, все одно відстаємо. У силу багатьох причин: все-таки ми — демократи, у нас рішення приймаються довше. У росії — автократія. І там цар сказав і завтра має бути результат. У них цей результат уже є. Вони вже поставили на виробництво величезну кількість і снарядів, і безпілотників, і літаків, і танків. Тому запитувати, коли воно все закінчиться, — це навіть шкідливо для психіки. Воно ніколи не закінчиться, доки ми будемо із вами живі.
«Козаки» везуть на передову черговий вантаж. Фото: фейсбук гурту
І тут постає інше питання: як ми будемо існувати під час війни? Ось тут варто нагадати досвід Ізраїлю, який уже більше 70-ти років живе в подібній ситуації, в оточенні ворогів. Але при цьому це одна із найсильніших країн світу. І сьогодні ми бачимо подібну ситуацію, коли такі ж дикуни із гранатами, такі ж мавпи ввірвалися на їхню територію.
Але якою була відповідь Ізраїлю? Відповідь була миттєвою і безкомпромісною! Чому? Тому, що у них є чим воювати. У нас, на жаль, немає. Тому треба повільно звикнути до того, що війна — це частина твого буття. Вона прийшла на все життя.
Хтось вважає, якщо помре путін, то щось зміниться. Нічого не зміниться! Можливо, призупиняться бойові дії. Можливо… Але треба пам’ятати, що війну почати легко, закінчити — важко.
І коли буде поставлена крапка, я не знаю. Можете вважати це зухвалим, але мене це навіть не цікавить. Я не хочу чекати цього закінчення, прокидаючись зранку в холодному поту, хапаючись за телефон і перечитуючи телеграм-канали з думкою «ну що там, коли там?» Я знаю, що я роблю. Я знаю, що мені треба робити завтра, післязавтра, після-післязавтра.
Тому на кожному концерті у нас є скринька, в яку завжди щось потрапляє. І разом із благодійним фондом «МХП-Громаді», який із перших днів війни разом із нами робить ту саму роботу, ми кожен тиждень купуємо, замовляємо з-за кордону дрони, анти-дронові засоби… Я не буду зараз перелічувати цього всього, бо його дуже багато. Не хочу хвалитися, не хочу називати цифри від яких хтось буде казати «Вау», чи щось таке подібне.
Ми робимо свою роботу і підтримуємо людей морально. Ми даруємо ці пісні, ми даруємо ці обійми, меседжі, якщо хочете, і в тому є навіть якась просвітницька місія. Паралельно ця робота ще й дозволяє купувати необхідні речі для ЗСУ. І тому, із кожним днем запити на Kozak System збільшуються. Роботи стає все більше й більше. І все це дозволяє тобі триматися в строю. Бути у формі, не випадати і налаштуватися на довгий марафон!
— Одним словом, із вашої відповіді я зрозумів, що ми побачимо і 2010-й благодійний концерт….
— Я певен (сміється — ред.) Але тьху-тьху-тьху!
«ЗАГИБЕЛЬ ГЛІБА БАБІЧА — ЦЕ БУВ ШОК. Я ГОДИНУ ПЛАКАВ»
— Нещодавно ви провели дуже великий потужний тур у США і Канаді. Що вдалося привезти звідти? І, українська діаспора — вона «в темі», чи поза контекстом? Вона розуміє, що тут відбувається, чи ні?
— Знаєте, від певного часу я зрозумів, що користуватися формулою «мудрий, бо німий» — краще. Я багато чого можу розповісти про свої відчуття стосовно тих українців, яких сьогодні війна розкидала по всьому світу. І маю можливість порівняти із тими українцями, які залишилися в Україні. Між ними є різниця.
Коли ти знаходишся більше тижня закордоном, ти починаєш забувати про війну через елементарні фізіологічні відчуття її відсутності на тих територіях. А Америка і Канада — це країни, які дуже далеко від України. І ті українці, які приїхали туди місяць, два, три тому, то вони в резонансі з нами. Вони розуміють, що коїться в Україні, тому що, як правило, більшість із них виїздили із окупованих територій, виїздили із-під обстрілів, виїздили, на жаль, втративши все. І не мають можливості повернутися назад… Ті українці були в резонансі із нами, нам із ними було не скажу, що комфортно, — нам було із ними зрозуміло.
Тур штатами. Фото: фейсбук гурту
Виступ у Вашингтоні, США. Фото: фейсбук гурту
Але на концерти приходила і достатня кількість українців, які застали війну, знаходячись у Америці та Канаді давно. І от у їхній уяві особливо нічого не змінилося. Тобто, вони як і до війни допомагали Україні саме «донатом», саме копійкою, вони й зараз роблять те саме. Але, буду чесним, — цього вже недостатньо! Не можна любити країну на відстані! Ти ніколи не зрозумієш того, що тут робиться. І якщо раніше можна було це робити, то сьогодні — ні! Якщо в тебе є сили й можливості, то потрібно вертатися! Потрібно вертатися в Україну і ставати в стрій. Ми намагалися їм це пояснити. Перші наші концерти я вів, зізнаюся, достатньо жорстко. Мені почали писати в приват: «Іване, якось м’якше, тому що ми допомагаємо!».
Я зрозумів, що в мене просто немає слів, якими можна було б пояснити, що я відчуваю! І тоді я почав на екрані демонструвати приліт в Чернігів «Іскандера» по драматичному театру, де, слава тобі, Боже, дві секунди відмежували мою рідну дочку від смерті. Вона в цю мить проходила повз драмтеатр і просто зайшла за ріг, що її врятувало. І от із цього часу вони зрозуміли мій настрій, зрозуміли, чому я так «навалюю», якщо так можна сказати. Чому я такий безкомпромісний в цьому. Бо, коли ти бачиш ці страшні кадри, тоді ти, мабуть, краще розумієш, що коїться в Україні.
Виступ у Торонто, Канада. Фото: фейсбук гурту
І в цьому контексті я всім говорю — і тим, хто за кордоном, і тим, хто в Україні — подивіться фільм «20 днів у Маріуполі». Фільм, який зняли двоє дуже сміливих хлопців — це Євген Малолєтка та Мстислав Чернов. Які показують, власне, пекло! Бо якщо й існує пекло на землі, то воно було в Маріуполі!
І от після цього фільму вже не потрібно знаходити, або підшуковувати делікатні слова і фрази, щоб вийти із тим чи іншим українцем, не залежно де він знаходиться, на резонанс. І бути на одній хвилі.
Ми привезли багато з Америки і Канади, більше, ніж, скажімо, ми заробляємо тут, в Україні. Але все це, повторюю, ми скидаємо в один загальний котел, із якого розмірено, виважено і завчасно купується все необхідне. Тому що, дрони купуються за кордоном, більшість того, що ми веземо на фронт, купується за кордоном. Треба довго чекати, і тому ми працюємо за, можна назвати це так, волонтерським планом, коли увесь час формуються замовлення, і вони постійно прибувають і прибувають. Щоб не було пауз між допомогою.
— Якщо говорити особисто про вас, то найстрашніший день війни — це 24.02 2022, чи можливо день, коли прийшла звістка, що загинув ваш друг і колега Гліб Бабіч, з яким ви написали багато пісень для репертуару «козаків»? Чи, можливо, момент, коли вам прийшла та сама смс-ка від Маланки із Чернігова? Ось, для вас особисто, що було найстрашнішим?
— Ви назвали саме ці три дні, які були не те, щоб найстрашніші, але вони були емоційно іншими — так можу сформулювати. Мене важко налякати, я багато чого бачив, тому що з перших днів війни був у патрульній поліції. І саме ці три місяці, поки війна тривала в Київській, Житомирській, Чернігівській областях, ми займалися евакуацією, довозом зброї, багатьма речами, які показали мені цю війну із середини. Тому мене важко здивувати і важко налякати, але думаю, що найемоційнішим стало саме те відео прильоту «Іскандера» по драмтеатру в Чернігові, де повторюю, моя донька отримала осколкові поранення, а хвиля відкинула її у двері будинку. Це було страшно, бо я був безпомічний!
З донькою Маланкою. Фото: фейсбук Івана Леньо
З донькою Маланкою. Фото: фейсбук Івана Леньо
Звісно, загибель Гліба Бабіча — це був шок! Ця звістка застала нас у Гданську саме на черговому благодійному концерті. Мені подзвонив Юра Бірюков і сказав: «Іване, Гліба більше немає. Він загинув». Я годину плакав. Я рідко плачу взагалі. Навіть не пам’ятаю, коли я востаннє плакав. А тоді я годину не міг вийти на сцену, годину не міг прийти до тями, бо це була дуже глибока травма…
З Глібом Бабічем. Фото: фейсбук Гліба Бабіча
Ну, а звістка про війну для мене не була дивиною. І не була такою, що називається, мов грім із неба. Я знав, що рано чи пізно, це почнеться. І на відміну від інших, до «шашликів не готувався». А тому, ми діяли по правилах: евакуювали усіх наших рідних, «козаки» почали волонтерити в одному із найбільших волонтерських штабів. Я особисто займався тією роботою, яку виконувала патрульна поліція в Київській області…
***
Про те, що надихає на творчість Kozak System під час війни, про стосунки і ролі всередині колективу та про те, хто вийде на одну сцену із «козаками» на концерті до ювілею, — читайте у другій частині інтерв’ю «Вечірнього Києва» з Іваном Леньо.
Євген ЛОПУШИНСЬКИЙ, «Вечірній Київ»
Sourse: vechirniy.kyiv.ua
