Захисник — командир взводу аеророзвідки штурмової бригади «Буревій» («Гвардія наступу»), Нацгвардії України.
Не секрет, що дрони змінили війну. Вони полегшили роботу української аеророзвідки після повномасштабного вторгнення РФ. Наразі повітряні розвідники цілодобово контролюють лінію фронту. Завдяки їхнім даним українська артилерія отримує точні координати розташування військової техніки російських окупантів і скупчення піхоти.
Повітряні розвідники цілодобово контролюють лінію фронту
Аеророзвідка стала одним із найважливіших аспектів військової діяльності і наші пілоти кожного дня удосконалюють свої навички.
«Ми боїмося того, чого не розуміємо. Розуміння приходить поступово. Це як стрибок із парашутом. Спочатку ти боїшся, після стрибка — з’являється розуміння, а потім відточується майстерність», — таке порівняння наводить боєць.
І не дивно — Максим професійний парашутист. На його рахунку 198 стрибків. А ще він — майстер спорту з паверліфтингу, стендової стрільби, перетягуванні каната (член Збірної України). А у 33 роки чоловік увійшов у топ-5 бодибілдерів України.
Паралельно зі спортом, Маркаров одночасно розвивав два бізнеси, співпрацював з міжнародними партнерами і мав багато планів. Але не роздумуючи, став на захист Києва, а далі відправився на східний фронт боронити територіальну цілісність нашої країни. Там отримав серйозне поранення. Кілька операцій, реабілітація і він знову в лавах ЗСУ.
Під час інтерв’ю «Вечірньому Києву»
Журналістці «Вечірнього Києва» вдалося взяти інтерв’ю у Максима Маркарова за день до його повернення в стрій.
З БАЛЕТУ — У СИЛОВИЙ СПОРТ
Київ завжди був улюбленим містом Максима. Тут він народився, отримав освіту, сюди постійно спішив з подорожей і, маючи посвідку на проживання в Іспанії, повернувся, аби боронити від ворога.
Чоловік все своє життя займається спортом — це йому неабияк допомогло і у ЗСУ, зізнається Максим. Але починав хлопець з балету, хоч і не було йому це до снаги.
«Мама дуже мріяла, щоб я професійно займався балетом. Півтора року ходив на балет, а тоді відхрестився, — посміхається Максим. — А от спорт мене приваблював завжди. На це неабияк вплинув і мій тренер — семикратний чемпіон світу Олексій Соловйов. Він завжди вмів зацікавити, мотивувати і своїм прикладом доводив, що можливо все».
«Страху треба дивитися у вічі», — каже Максим
Фобію висоти подолав стрибками з парашутом
Досягнення Максима Маркарова вражають не менше. Виточена у спорті наполегливість допомогла і у бізнесі.
«У спорті все залежить від тебе самого. У бізнесі частково теж. Я не мріяв про професійну кар’єру спортсмена, а от бізнес — інша справа. Завжди знав, що буду бізнесменом», — посміхається Максим.
Тож вже у старших класах займався за спеціальною програмою «школа-інститут». Паралельно готувався до Збірної.
У 29 років став наймолодшим комерційним директором
«Часу на погані думки не було, — посміхається співбесідник. — Так я отримав фах логіста-менеджера зовнішньо-економічної діяльності. А потім здобув магістра у бізнес-школі в Барселоні. У 29 років став наймолодшим комерційним директором в компанії імпортера».
ДВА БІЗНЕСИ І ВЕЛИКІ ПЛАНИ НА МІЖНАРОДНЕ ПАРТНЕРСТВО
До війни Максим Маркаров розвивав два бізнеси: один — сфера послуг (барбершопи), інший — імпорт посівного матеріалу з Іспанії. Основна його робота була зосереджена саме в сільському господарстві.
Успішний бізнесмен Максим Маркаров
«Ще за місяць-півтора до війни, я запрошував своїх іноземних партнерів, щоб вони приїхали, подивилися, що в Україні все спокійно, — пригадує чоловік. — Бо вони переймалися за майбутнє нашої співпраці. Ми об’їздили пів України, були навіть у Луганській області. Я переконував, що бізнес буде процвітати, бо плани ми мали на довгострокові відносини».
А вже за два-три тижні до повномасштабного вторгнення у колі спілкування Максима всі почали говорити про неминучість війни.
«Я якраз був у Барселоні. Моя родина там живе вже сім років. Донечка, до речі, у мене професійна балерина. З трьох років займається, а їй вже чотирнадцять. Вона сенс мого життя, — ділиться Максим. — 20 лютого я цілеспрямовано повернувся в Україну. В моєму колі спілкування були професійні кадрові військові, з якими ми займалися екстремальними видами спорту, їм я і набрав 24 лютого, мовляв, куди мені їхати, де я можу бути корисним. Там сказали почекати.
Та я не міг сидіти в очікуванні і 26 лютого ще з двома товаришами добровольцями виїхали в центр міста, шукаючи бригаду, яка нас візьме. День ми побули в теробороні і приєдналися до Нацгвардії».
«Я не міг сидіти в очікуванні»
Досвід поводження зі зброєю у Маркарова був великий
Досвід поводження зі зброєю у Маркарова був великий. Але в армії чоловік зрозумів, що війна — це не про постріли. Це про взаємодію підрозділів.
«Я займався стендовою стрільбою, тактичною. Це для мене не було новим. А от сама служба — цей досвід почав отримувати вже з перших днів. Адже армія — це, насамперед, багатокомпонентна взаємодія підрозділів і груп».
«Я НЕ РОЗУМІЮ ЛЮДЕЙ, ЯКІ КАЖУТЬ, МОВЛЯВ, ЩО МЕНІ ДАЛА ДЕРЖАВА»
Військовий переконаний, що російсько-українська війна — це не просто боротьба за територію.
«Це не війна двох країн, це війна двох систем — авторитаризму та демократії, наголошує захисник. — Нам потрібні вмотивовані люди, які мислять нестандартно. Україна, як ніхто, прагне миру. Але мир не настає, коли країна, на яку напали, складає зброю та перестає захищатися. Це не мир, а окупація».
Воєнні будні
Максим Маркаров наголошує, що війна — це шанс проявити себе, як людина.
«На початку широкомасштабної війни не було важливим, ким ти був „до“, кожен себе показав 24 лютого. Навіть у війні ми маємо бачити шанс для нас, цей шанс — об’єднана нація, любов до життя, взаємоповага, людська честь і гідність. Якби у мене був повнолітній син, я сказав би йому: ти повинен виконати обов’язок перед державою. Я не розумію людей, які кажуть, мовляв, що мені дала держава? Базову освіту, наприклад, можливості, вибір ким бути… Але кожен виконує свою функцію — хтось тікає, хтось бере зброю до рук, хтось чекає. Якщо ти свідомий громадянин своєї країни, де б ти не був — ти стаєш на її захист».
«ДРОНИ — ЦЕ НАШІ «ОЧІ»
Повномасштабна війна для нещодавнього бізнесмена почалася із захисту Києва.
«Коли відстояли столицю, я пішов на підвищення кваліфікації. Потім перевівся у „Гвардію наступу“. Далі поїхали захищати східні кордони нашої держави. Керувати дроном — це лише невеликий відсоток моєї роботи, решта — то розвідка, виявлення, наведення, коригування, контроль сектору, маскування, зв’язок, взаємодія, — перелічує захисник свої обов’язки. — По ворогу можна подавити, зупинити, відкинути, знешкодити, знищити».
«Керувати дроном — це лише невеликий відсоток моєї роботи»
Українські військові щодня вигадують нові способи використання безпілотників. Ними проводять розвідку, доставляють вантажі на перші лінії фронту, евакуюють солдатів і, передовсім, знищують ворога. Воювати дронами дешевше, вони вражають більш точно, ніж артилерія, а ще дозволяють зберегти життя українським військовим, наголошує командир взводу аеророзвідки.
«Сьогодні — це високоточна зброя із ефективністю знищення особового складу і техніки понад 80%. Жодна артилерія не може зрівнятися з цим. Хід війни динамічно змінюється і дрони стають все важливішими. П’ять років тому по цю інформацію ходили ногами. Але ногами не всюди зайдеш. Ризик удару, мінні поля…».
«ПОРАНЕННЯ, ШІСТЬ ОПЕРАЦІЙ І Я ЗНОВУ В СТРОЮ»
Саме під час фізичної розвідки Максим Маркаров і отримав складне поранення на Сєвєродонецькому напрямку.
«Це було під Білогорівкою, я очолював взвод і в один із днів треба було провести розвідку в „сірій зоні“. Я висунувся, як командир разом зі зв’язківцем на огляд позицій ворога. Під час розвідки ми отримали команду по радіозв’язку, що авіаудар відбудеться. Ми прийняли позицію лежачи і за три секунди переді мною впав НУРС (некерована авіаційна ракета — ред.) — я отримав поранення. Вражаючий елемент потрапив у лопатку, пройшов і застряг у шиї».
Далі було кілька лікарень: місцевих і обласних, шість операцій і реабілітація у Центрі медико-психологічної допомоги Інституту медицини праці ім. Ю. І. Кундієва.
«Наша реабілітація певним чином залежить від мотивації і дій. Якщо ти маєш мету, ти швидко відновишся. Я чітко знав, що маю повернутися до лав ЗСУ. Попереду дуже багато роботи. Єдине, що хотів — побачити донечку. І мене відпустили на цілий тиждень. Моя Софі за цей час виросла на 12 сантиметрів. Стала справжньою дорослою красунею. Вона дуже вболіває за мене. І я не маю права її підвести», — підсумував наш герой.
Донька Софі — сенс життя
Вона дуже вболіває за мене. І я не маю права її підвести
Максим знову став на захист держави. Бо українській армії потрібні високомотивовані люди, які мислять нестандартно. Тільки так ми переможемо цю війну.
Також читайте у «Вечірньому Києві» — азовець «Дипломат» втратив у полоні 45 кілограмів, але не втратив віри у свою країну. Історія незламності від справжніх захисників, які сьогодні пишуть історію України.
Сніжана БОЖОК, «Вечірній Київ», фото з архіву Максима Маркарова
Sourse: vechirniy.kyiv.ua
