Олександр Покидченко з позивним «Бабай», якого за добре серце частіше називали «Бабайчиком», захищав Київщину, звільняв Чернігівщину та Харківщину, бився з окупантами у Донецькій області.
Майже двометрового зросту хлопець з Борщагівки отримав важке осколкове поранення 11 лютого 2023 року біля села Парасковіївка під Бахмутом на Донеччині. Після шаленого ворожого артобстрілу, який тривав три години, розвідника-кулеметника Покидченка евакуювали з поля бою до госпіталю в Краматорськ, а потім перевезли у Дніпро.
Лікарі 13 діб боролися за життя 37-річного бійця, але врятувати не змогли. У річницю повномасштабного вторгнення рф в Україну 24 лютого серце Олександра зупинилося назавжди.
Поховали «Бабайчика» на Лісовому кладовищі. Останній свій спочинок він знайшов на Алеї Героїв серед могил захисників України, над якими майорять синьо-жовті стяги. На похоронах не було побратимів Олександра. Воїни, які вийшли живими з того рокового для Олександра бою, продовжують стримувати ворожу навалу на Бахмутському напрямку.
На Лісовому цвинтарі поховані батьки, бабусі та дідусь Олександра. У шість років він залишився сиротою. Батько загинув у результаті жахливого і безглуздого нещасного випадку: чоловіка вбило струмом, коли він лагодив телевізор. Утім, Олександр не озлобився на весь світ, а виріс напрочуд добрим та щирим чоловіком, який при цьому міг постояти за себе, свою родину та країну…
***
«Вечірній Київ» продовжує серію пам’ятних публікацій «Пантеон Героїв», присвячених загиблим захисникам з Києва. Цей матеріал про розвідника-кулеметника 30-ї окремої механізованої бригади ЗСУ імені князя Костянтина Острозького Олександра Покидченка.
ОДРУЖИВСЯ ПІД ЧАС ВІЙНИ
Дружина загиблого героя Поліна Соболєва перебуває у пригніченому стані, вона постійно плаче. Після смерті коханого жінка носить його обручку ближче до серця, на ланцюжку на шиї. Поліні здається, що чоловік завжди поруч і оберігає її з 13-річним сином Єгором на небесах.
Не стримує сліз і її сетра Анна Банділова, для якої Олександр був справжнім старшим братом. Жінки досі не можуть повірити, що їхнього, завжди усміхненого Сашка вже немає. Журналіст «Вечірнього Києва» зустрівся з близькими полеглого воїна в одній зі столичних кав’ярень.
«Розписалися» молодята без свідків і обручок. Фото з домашнього архіву
Олександр і Поліна стали першою у Святошинському районі парою, яка одружилася після початку повномасштабної війни. Фото з домашнього архіву
— З Сашею ми познайомилися через спільних друзів на Пасху, — згадує крізь сльози Поліна. — Згодом стали зустрічатися. І він, і я вже побували у шлюбі, були розлучені, мали дітей. У мене ріс син, у нього — донька. Тому ми не поспішали реєструвати наші стосунки. Прожили разом сім років і відчували себе щасливими. Збиралися подати заяву про реєстрацію шлюбу, але почалася повномасштабна війна.
Побралася пара 12 квітня 2022 року у Святошинському районному відділі ДРАЦС, коли Олександр на одну добу приїхав до Києва. Бійця відпустили зі служби додому тільки тому, що померла його рідна тітка.
— Ми випадково проходили повз наш районний відділ державної реєстрації актів цивільного стану, — розповідає Поліна. — Саша побачив, що у вікні горить світло. Він смикнув за ручку — зачинено. Постукав, але у відповідь була тиша.
Ми вже збиралися йти собі далі, адже тоді у Києві багато установ були зачинені, як раптом двері відчинилися й на порозі з’явилася жінка. Вона побачила, що Саша у військовій формі та запросила нас всередину. Навіть відкрила для нас залу для наречених. Просиділи майже три години, бо були технічні проблеми з державним реєстром, але врешті-решт наші дані внесли в електронну систему. Ми стали першою у Святошинському районі парою, яка одружилася після початку повномасштабної війни.
«Розписалися» молодята без свідків і обручок. Ювелірні крамниці були зачинені, тож Поліна почала шукати цю важливу деталь одруження в інтернеті, але більшість онлайн-магазинів призупинили свою роботу через війну. За порадою знайомих жінка знайшла у соцмережах сторінку ювелірного дому Oberig. Там повідомлялось, що дарують срібні обручки захисникам, котрі одружуються під час війни.
Поліна носить на шиї обручку чоловіка. Фото: Олександр Галух
— Я звернулася до них і отримала поштою у подарунок дві каблучки, — згадує Поліна. — Саша тоді перебував у військовій частині на Житомирщині.
Приїхала до нього, щоб одягти кільця один одному на безіменні пальці. Виявилося, що його обручка завелика за розміром, а мені навпаки — замала.
Я ледь не розплакалась. Зателефонувала в магазин, пояснила ситуацію й нам люб’язно пішли назустріч, надіславши каблучки потрібного розміру.
Тоді Саша вже звільняв від окупантів Харківську область. Ми разом одягнули обручки лише через чотири місяці після шлюбу, коли його на кілька днів відпустили додому.
ВІДДАВ ТАКТИЧНІ НАКОЛІННИКИ ЛІТНЬОМУ ПОБРАТИМУ
Покидченко народився 30 липня 1985 року в Києві. Навчався у школі №215 Святошинського району й все своє недовге життя прожив на Микільській Борщагівці. Займався боксом, закінчив вище професійно-технічне училище зв’язку «Авіант», а потім електроенергетичний факультет КПІ за спеціальністю «Електричні мережі і системи».
Добре знав географію та історію, захоплювався велосипедом, на якому їздив у будь-яку погоду й пору року. З 2010 року працював на державному авіаційному підприємстві «Антонов». Звідти у березні 2015-го пішов захищати Україну під час антитерористичної операції на Донбасі. Воював розвідником-кулеметником у лавах 30 ОМБр. Після демобілізації у червні 2016 року отримав медаль «Честь. Слава. Держава» за сумлінну службу, героїзм і бойові заслуги. Тоді ж померла його мама, яку він дуже любив і завжди про неї піклувався.
— Саша був дуже сором’язливий і скромний, нікому не розповідав, що був в АТО й ніколи не вихвалявся нагородою, — розповідає Поліна. — Як учасник бойових дій Саша мав право безплатного проїзду в громадському транспорті, але соромився це робити, завжди платив за проїзд. Вважав, що коли руки-ноги цілі, то й нема чого користуватися пільгами. Тож своє посвідчення учасника бойових дій попри мої постійні нагадування завжди «забував» удома. Він нічого ні у кого не просив, але сам ніколи не відмовлявся прийти на поміч. Я навіть інколи дорікала Сашку, що він занадто вірить у людську безкорисність.
Сестра Поліни Анна додає, що Олександр був мов сонце, яке віддає тепло всім, без винятку, нічого не вимагаючи натомість.
— Саша останню сорочку зніме з себе й оддасть, — каже Анна. — Він за кожного хвилювався, провідував у лікарнях, підтримував. Світлішої людини у своєму житті я не зустрічала.
Саша дуже любив нашу маму, а також сина Поліни від першого шлюбу Єгора, для якого став другим батьком і справжнім другом. Обожнював собак і котів, підгодовував безхатніх тварин. Вони відповідали йому взаємністю. Мій йоркширський тер’єр Рік завжди радів Сашку, коли він приходив у гості. Він грався з ним і жартома називав «Кракеном». Дуже хотів завести французького бульдога, але не міг цього зробити через алергію на собак у Поліни.
Олександр захоплювався велопоїздками. Фото з домашнього архіву
Разом з дружиною. Фото з домашнього архіву
Сестри також згадують, як Олександр, коли воював на Донецькому напрямку, віддав один із двох тактичних наколінників, які йому купили дядько та тітка, літньому побратиму. Відсутність цього елементу захисної екіпіровки пояснив рідним просто: «У чоловіка хвора нога».
— А вдома Саша готував нам з сином нехитрі сніданки, навіть збирав обіди мені на роботу, а Єгору — в школу, — розповідає Поліна. — Любив сам прати речі, розвішувати їх сушитися на балконі, акуратно розкладав усе по поличках. Це у мене гармидер у шухлядах, а у чоловіка завжди був ідеальний порядок.
Поліна згадує, як восени 2021 року вони з Олександром відпочивали на узбережжі Егейського моря в Туреччині. Чоловік опирався та не хотів їхати, а гроші на відпустку пропонував витратити на купівлю нової шафи та завершення ремонту у квартирі. Тоді дружина пішла на хитрість — заявила, що вже заплатила за подорож і гроші назад не повернуть.
— Йому дуже сподобалося Егейське море, — згадує Поліна. — Він пірнав з маскою, спостерігав за морською живністю, а коли натрапив на восьминога, то радів йому, мов мале дитя. Показував його мені та захоплено розповідав про цю тварину. Коли він лікував у Києві поранену руку, я запропонувала йому поїхати відпочити разом у Карпати. Саша сказав: «Звісно поїдемо, але вже після нашої перемоги й спочатку на море, а потім у гори».
Поліна хитрістю заманила чоловіка на Егейське море. Фото з домашнього архіву
Олександр закохався у море. Фото з домашнього архіву
«ТРЕБА БУЛО НАВШПИНЬКИ СТАВАТИ, ЩОБ ЙОГО ОБІЙНЯТИ»
З першого дня повномасштабного вторгнення Покидченко без вагань повернувся до лав ЗСУ й вже у складі 101-ї окремої бригади охорони Генштабу імені генерал-полковника Геннадія Воробйова, захищав Київщину.
— Вони стояли спочатку під Обуховом, рили окопи та облаштовували бліндажі, але з південного напрямку ворог на Київ не наступав, — розповідає Поліна. — Саша дратувався, вважав, що займається марними речами, коли інші б’ють окупантів. Пізніше він домігся переведення у рідну 30-ту ОМБр…
Коли Саша повернувся з АТО, ми домовилися між собою, що більше він не піде служити, хіба що в Україні оголосять загальну мобілізацію. Я навіть уявити собі не могла, що цей день коли-небудь настане. З одного боку, я розумію, якби не стійкість таких хлопців як мій Саша, то України б вже не було, а з іншого — дуже важко було його відпускати… Вранці 25 лютого він зібрався та пішов у військкомат, а я впала у якийсь ступор, сиділа на ліжку й не знала, що робить.
Своєю чергою Анна зізнається, що разом з сестрою та мамою все ж таки намагалися відмовити Олександра йти на війну, але той був непохитний у бажанні боронити Україну.
Анна Банділова, своячка Олександра. Фото: Олександр Галух
— Сказав нам: «Подивіться на мій зріст, хочете, щоб я як той вовк з мультфільму «Ну, постривай», натягнув майку на коліна та ходив городами присідаючи, — усміхається крізь сльози Анна. — Його вміння жартувати допомагало нам переживати будь-які негаразди.
А зріст Сашка становив 1 метр 95 сантиметрів. Наша мама годувала його варениками та примовляла: «Мій любий велетень». Треба було навшпиньки ставати, щоб його обійняти.
Попри свій велетенський зріст, у Сашка були настільки добрі очі, що страху він аж ніяк не вселяв. Ймовірно, саме тому побратими частіше називали його «Бабайчиком», а не «Бабаєм», бо він більше був схожий на доброго, дбайливого домовика, а не на злого духа.
Коли прощалися з Сашком, сказала йому: «Бережи себе». Він відповів: «Це ви себе бережіть». Завжди думав про інших, а не про себе.
Своєю чергою дружина додає, що її чоловік ніколи не скаржився, навіть коли отримав осколкове поранення у селі Курдюмівка під Бахмутом. Уламок снаряда потрапив йому в кисть і там залишився. До медиків Олександр звернувся, коли вже не міг стиснути напухлу руку у кулак. Після лікування знову повернувся на фронт.
«САШУ ВВЕЛИ В МЕДИКАМЕНТОЗНУ КОМУ»
При цьому Покидченко навіть у найскладніших ситуаціях знаходив можливість зателефонувати дружині, щоб повідомити, що з ним усе гаразд. Але раптом чоловік перестав виходити на зв’язок. Серце жінки почало наповнюватися тривогою.
— Коли Саша перестав виходити на зв’язок, я почала дзвонити на «гарячу лінію» його військової частини, — розповідає Поліна. — Йшов один гудок, а потім вибивало. Так тривало дві доби поспіль. Мені вдалося додзвонитися 15 лютого. Людина на тому кінці лінії розповіла, що 11 лютого мого чоловіка поранили під час бойового завдання. Вранці 16 лютого я була вже в реанімації Дніпропетровської обласної клінічної лікарні імені Мечникова.
Покидченко на фоні легендарної «Мрії». Фото з домашнього архіву
Олександр не любив розповідати про війну. Фото з домашнього архіву
До речі, у військовій частині не знали, в якому конкретно госпіталі знаходиться Покидченко й щоб це з’ясувати близьким пораненого бійця довелося залучати волонтерів і поліцію. Шукаючи коханого, Поліні довелося зіткнутися з багатьма складнощами, зокрема з людською байдужістю та черствістю до її біди.
— Зателефонувала в лікарню, а мені сказали, що такого чоловіка у них немає, — згадує жінка. — Дзвоню ще раз, кажу, що точно знаю — він у вас. Цього разу відповіли, що є такий і запитали, мовляв, що я від них хочу. В мене аж мову відняло. Кажу, як це, що хочу, я чоловіка свого не можу знайти… Напевно, їх можна зрозуміти.
В лікарні я побачила суцільний і безперервний конвеєр з поранених. Хлопці, які евакуювали з поля бою Сашу та ще п’ятьох поранених бійців, розповідали мені, що він був при свідомості. Казав, що у нього сильно болить живіт. Пізніше з’ясувалося, що уламки повністю роздробили йому таз. Майже всі внутрішні органи черевної порожнини були пошкоджені, а стегно, гомілка та плече — зламані. Сашу ввели в медикаментозну кому. Ночувала у знайомих, а вдень була поруч із ним в реанімації, сподівалася, що він виживе.
На жаль, сподіванням не судилося стати реальністю. Лікарі зробили все можливе, але дива, на яке так очікували близькі Покидченка, не сталося.
Олександр біля пам’ятника актору Миколі Яковченку. Фото з домашнього архіву
Покидченко загинув, прикриваючи побратимів кулеметним вогнем. Фото з домашнього архіву
— Я гуляла з собакою, коли задзвонив мобільний і я дізналася про смерть Сашка, — розповідає Анна. — Прибігла додому, мама з Єгором плакали. Вони вже знали, що сталося. Мама чіплялась за стіну й поволі сповзала на підлогу. Я ледве її спіймала, дала заспокійливе, посадила в крісло.
Сашко для нашої мами був як рідний син, вона в’язала йому шкарпетки на фронт… Потім я пішла до їхньої з Поліною квартири, бо треба було нагодувати двох домашніх улюбленців сестри — шиншил. І тільки там виплакалась на самоті. Мені досі здається, що це якась помилка, а насправді Сашко десь служить і скоро повернеться додому.
Своєю чергою Поліна зізнається, що її чоловік не любив розповідати про війну. Про те, що Олександр може загинути, вони ніколи не говорили, а жінка боялася навіть про це думати.
— Мені дуже рідко сняться сни, а померлі родичі чи знайомі — ніколи, — розповідає Поліна. — Вважала, що це навіть добре. А коли поховали Сашу, почала боятися, що і він не прийде до мене уві сні. Але він прийшов. Рівно через місяць після своєї смерті. Кажу йому: «Я так і знала, що ти не загинув». А він дивиться на мене, посміхається та промовляє: «Так, я повернувся, тільки не знаю чи надовго, можливо, мені знову доведеться воювати»…
На сайті Президента триває збір підписів на підтримку петиції щодо присвоєння звання Героя України (посмертно) Олександру Покидченку.
«Боляче, коли на війні гинуть найкращі люди. Найменше, що ми можемо зробити для Сашка — це пам’ятати його подвиг і ціну, яку він віддав за Україну», — кажуть сестри.
До теми — «Я прийду з першим снігом»: історія загиблого воїна Михайла Матвіїва, який визволяв Київщину.
Олександр ГАЛУХ, «Вечірній Київ»
Sourse: vechirniy.kyiv.ua
