Щовесни український інфопростір активує схожий процес. Спершу ми нищівно критикуємо переможця Національного відбору в соціальних мережах. Далі мовчки обгортаємо цього вцілілого виконавця в стяг «особливого культурного надбання», і скеровуємо до Європи з негласною, однак надзвичайно наполегливою вимогою здобути першість. Цьогоріч в епіцентр наших непомірних сподівань потрапила LELEKA.
І слідкувати за реакцією музичної спільноти на її пісню — це ніби читати історію хвороби нашої поп-сцени. Діагноз вгадується між рядками.
Зручний прикриття «самобутності»
Згадати хоча б висловлювання Ігоря Кондратюка. Він промовив щось на зразок: великої хітовості не помітив, однак є самобутність, неповторність — отже, побачимо.
Це прекрасна, звична продюсерська запорука безпеки. Перекладаю з дипломатичної мови на зрозумілу. Якщо LELEKA не потрапить до фіналу, експерт розведе руками: «Я ж говорив, що композиція не хіт». Якщо ж несподівано виступ чудом виведе її у лідери, він з такою ж упевненістю заявить: «Спрацювала самобутність, як я і припускав». Безпрограшна справа.
У нашому шоу-бізнесі слово «самобутність» взагалі набуло своєрідного відтінку. Воно стало загальним евфемізмом для музики, в якої відсутній помітний хук, зрозумілий мотив чи хоча б якийсь фінансовий потенціал. Ми завзято намагаємося збути ситій і спокійній Європі наш смуток і глибину, нехтуючи головним фактом: Євробачення — це поп-змагання. Етнічні мотиви там діють лише тоді, коли вони міцно приєднані до потужного, загального біту.
Завершення епохи жалю
Оцінюючи європейські погляди, можна висловити одну непопулярну думку: співчуття скінчилося. А точніше, воно трансформувалося.
Згадки про явище Kalush Orchestra у 2022 році зігрівають душу, але розраховувати на те, що європейці «не схвалюють війну і підтримають наших» — це стратегія з часом дії, який вже давно минув.
Глядач десь у Берліні, Стокгольмі чи Мадриді вмикає телевізор у суботній вечір, щоб випити кухоль пива і відволіктись від складних новин. Він більше не стане голосувати за нас просто тому, що йому шкода. На п’ятий рік великої війни покладатися на геополітичні бали — це якийсь особливий тип дитячості.
Європа прагне музики, яка запалює. Яка вражає або руйнує стереотипи. А ми стали бранцями власної скорботи, чекаючи, що світ безкінечно виплачуватиме нам компенсацію.
Місцеві чвари як стимул прогресу
Окремий вид естетичного розладу — це наша пристрасть до внутрішніх сутичок. «Для нацвідбору скандали — це чудово», стверджує Кондратюк.
У межах однієї держави це, можливо, і утримує глядача біля екрану. Але там це виглядатиме як метушня в закритій посудині. Якщо єдине, що підсилює зацікавленість до пісні — це звинувачення журі у всіх смертних гріхах і конфлікти в коментарях, то питання до самої пісні.
Ми тішимось локальному галасу, забуваючи, що міжнародному ринку байдуже на наші баталії. Там потрібна майстерність.
Холодний душ замість ігристого вина
Якщо ми вирушимо з тим досвідом, який маємо зараз, травень може принести болісне зіткнення з дійсністю. Ми ризикуємо отримати найнижчий бал за останні роки. Парадокс в тому, що для Європи це буде просто місце якоїсь країни, а для нашої спільноти — чергова зрада і трагедія під знаком «світ від нас відвернувся».
Ті самі критики, які сьогодні обережно говорять про унікальний стиль, завтра першими візьмуться аналізувати невдачу в прямих ефірах, забувши про власну тишу.
Поділитися
Підписуйтесь на UkrMedia в Telegram.
⚡ Пульс читачів
Нам час дорослішати й везти драйвове шоу чи продовжувати тиснути на емпатію та «унікальний код»?
Вже проголосували 1 людина. Долучайтесь до обговорення.
🔥 Потрібен якісний поп 🌿 Автентика — наша сила 🤔 Маю власну думку
☝️ Спочатку оберіть свою позицію
✏️ Написати коментар
📊 Карта думок
🔥 Потрібен якісний поп 100% 🌿 Автентика — наша сила 0% 🤔 Маю власну думку 0% 💡
Дискусія тільки починається. Будьте першим, хто висловить думку!
Коментарі
Спочатку нові ↕
Поки що немає коментарів. Будьте першим!