«Дарничанка» — заслужений народний ансамбль пісні й танцю України, заснований 1962 році при Будинку культури Київського комбінату штучного волокна (нині ВАТ «Київ хімволокно»). Вже за два роки — у 1964-ому колективу надали звання народного, а у 1967-ому — «Дарничанка» отримала статус заслуженого ансамблю пісні й танцю Української СРСР.
За 60 років колективом керували легендарні особистості: Кім Василенко, Анатолій Пашкевич, Григорій Куляба, Валентин Швиденко, заслужені й народні артисти та діячі мистецтв, дослідники народної творчості та фольклористи.
«ПРОСЛАВЛЯННЯ РАДЯНЩИНИ ТУТ НЕ БУЛО»
З 1992 року «Дарничанкою», яка стала народним хором, керує Петро Андрійчук, заслужений працівник культури України, професор Факультету музичного мистецтва КНУКіМ, старший науковий співробітник Українського центру культурних досліджень, секретар Національної всеукраїнської музичної спілки.
Петро Андрійчук, керівник заслуженого народного хору «Дарничанка», заслужений працівник культури України, професор Факультету музичного мистецтва КНУКіМ.
«Історія колективу за радянської епохи була доволі типова, адже при великих підприємствах мати власні ансамблі чи хори було практично обов’язковим», — згадав у розмові із «Вечірнім Києвом» пан Петро.
«Це відповідало ідеології часу — особливо, якщо поцікавитись репертуаром», — пояснює він.
Золоті голоси приходили працювати на фабрики й заводи. Простоявши зміну біля станків, йшли на репетиції, де їхня душа виривалась на свободу. Можна було співати, співати, співати…
Так склалось, що репертуар ансамблю за радянських часів його керівники обирали прискіпливо і зі смаком.
Солісти заслуженого народного хору України «Дарничанка».
«Українська пісня по-справжньому щира, створена народом — саме вона була в основі всіх виступів „Дарничанки“. Прославляння „радянщини“ тут ніколи не було», — ділиться спогадами худкерівник колективу.
Саме після здобуття Незалежності почалась нова історія ансамблю. Адже від комбінату штучного волокна гарантованої стабільної підтримки він вже не мав. Тож розпався б так само як і тисячі інших по всій країні — якби в його учасників не було непереборного бажання співати разом і надалі. І ця нова історія незалежності та самостійності триває вже тридцять років.
МИСТЕЦЬКІ ЗАКОНИ ДЛЯ ПРОФЕСІОНАЛІВ І АМАТОРІВ — ОДНАКОВІ
На своє 60-річчя «Дарничанка» виступила з концертом в день, коли сталось тривале відключення світла і прозвучало кілька тривог. Такі реалії воєнної зими…
Жінки гримувались і вдягали концертні костюми біля вікон, крізь які пробивалось скупе зимове освітлення. Їх не зупиняло нічого. Адже вони пережили кризові 90-ті роки. Які б умови не були, а у залах збирались люди, які хотіли їх слухати. Тож учасникам колективу ці виступи давали енергію і відчуття тяглості власної історії.
Де б не виступав ансамбль, а ті, хто його вирізняє з-поміж інших і любить слухати — завжди у глядацькій залі. При чому, це не лише люди, для яких спів «Дарничанки» — згадка про молодість. Якраз молоде покоління завзято підтримує хор української пісні.
Заслужений народний хор «Дарничанка» під час благодійного концерту у День Злуки в музеї Т.Г Шевченка у Києві.
«Вони цими піснями будять пам’ять роду. Мені 24 роки, я їх слухаю і згадую розповіді своєї бабусі про її рідне село на Чернігівщині. Вона казала мені, малому: «Пам’ятай, ми — з Гетьманщини!» — поділився враженнями від концерту з «Вечірнім Києвом» киянин Артем.
Петро Андрійчук розповів про свої висновки, зроблені за 30 років роботи з аматорським ансамблем:
«Україна народжує набагато більше талантів, ніж можуть вмістити професійні колективи. Ми — аматори. У нас менше творів, але про якість не йдеться. Тут ніяких компромісів. Мистецькі закони однакові для всіх».
Як вони утримались? Чому не розпались, коли й зарплат у багатьох на роботах не було, а тут — аматорський колектив?
У «ДАРНИЧАНКУ» НЕ ПРИХОДЯТЬ ОБИВАТЕЛІ
З радянського репертуару у «Дарничанки» лишилось кілька пісень. «Ой, чий то кінь стоїть» в обробці Валентина Швиденка, А також «Реве та стогне Дніпр широкий», в обробці ще одного колишнього керівника Анатолія Пашкевича. А все решта — новий репертуар.
«Мені у 90-х довелось шукати нову репертуарну стилістику. Я — духом українець і моя мама 10 років провела на засланні, у вічній мерзлоті, у Норильську…» — каже Петро Андрійчук.
Він зумів підібрати твори, які відкрили нові грані виконавської майстерності аматорського колективу.
«Ми назвали програму „Єднаймося, рідна родина“. Рекрутські пісні, козацькі пісні, ми любимо завзяття», — каже художній керівник.
Оплесками і стоячи дякували за козацькі пісні «Дарничанці» під час концерту на честь Дня Злуки
У хорі «Дарничанка» три покоління виконавців.
Звісно, всі історія «Дарничанки» — це її виконавці. Їхнє прагнення зберегти співочу команду.
«У „Дарничанку“ не приходять обивателі. Тут люди талановиті, які мають потребу реалізовуватись, а також проявити свою позицію. Тут учасники двох Майданів. Ми й волонтери — одна наша співачка за 6 днів зібрала на позашляховик 180 тисяч грн і відправила його», — розповів про солістів пан Андрійчук.
У хорі «Дарничанка» п’ятдесят співаків.
Шанувальники «Дарничанки» завжди знають, де виступатиме улюблений колектив.
Продукти, вітамінні суміші, все, чим можна підтримати військових на фронті — співаки «Дарничанки» збирають і передають. Тут зібрались не лише золоті голоси, тут насамперед — відповідальні громадяни.
«ПІД БАХМУТОМ ЗАГИНУВ НАШ СПІВАК…»
На думку Петра Андрійчука, «Дарничанка» — це свого роду модель суспільства, тут 50 осіб, чоловіки та жінки трьох поколінь. Різні голоси, народжені в Україні й поза нею.
«Вони збираються об’єднані однією ідеєю. Ми об’єднуємо творчий колектив і ведемо просвітницьку роботу своєю творчістю. Виступаємо у всіх областях України — від полів, виступів перед військовими до оперних театрів. В Європі виступали на дуже престижних майданчиках, зараз ми несемо український дух», — каже про місію хору його керівник.
Тут кожна доля співаків, як історія будь-кого з українців. Є Катерина Іванівна Суліма наступного тижня відзначає 60 років у «Дарничанці».
А нещодавно до колективу прийшов молодий чоловік, якого не взяли на фронт. І він сказав, що йому треба служити суспільству.
«А ми якраз зараз переживаємо важку втрату — під Бахмутом загинув наш співак, Олександр Чорний…» — поділився пан Петро.
Хор «Дарничанка» — благодійний концерт на Центральному залізничному вокзалі Києва.
Він каже, що ті, хто виїхав за межі України, не можуть забути свої часи в співочій команді, бо тут вони пережили дуже світлі моменти свого життя. Одна співачка, спеціально приїхала з-за кордону, щоб взяти участь у концерті.
Є й виконавець, який на всі репетиції їздить за 70 кілометрів з Баришівки. Так любить чоловік співати. Люди добираються на репетиції з Глевахи, Гостомеля та Броварів, з усіх околиць Києва.
Під час виступу на Київському центральному залізничному вокзалі.
«Люди люблять пісні й люблять їх відточувати. Ми довго вчимо, ми пропускаємо їх через душу і серце і це — музична картина. Нам казали, що ми робимо не менше, ніж дипломати. Пісня — коротший шлях до сердець, ніж слова», — розповів «Вечірньому Києву» художній керівник колективу.
Хор «Дарничанка» виступить з благодійним концертом 18 лютого 2023.
За його словами, Україна співуча й оцю тяглість треба зберегти.
«Хори були є і будуть. Ми маємо передати нащадкам хор, який вони будуть модернізовувати, але їм треба передати щось, за що вони б вхопились», — каже про місію «Дарничанки» Петро Андрійчук.
***
«Вечірній Київ» знайомить з музичними колективами, які у воєнний час підтримують українців на всіх можливих майданчиках: на станціях метро, у скверах, на фронті, в укриттях, музеях чи залізничних вокзалах.
Іван Леньо та KOZAK SYSTEM надихали українців музикою у Києві біля Золотих Воріт.
Марічка Бурмака розповіла «Вечірньому Києву» про життя у час війни. «Де моя душа — там ідуть бої», — поділилась харків’янка, яка більшу частину життя провела у столиці.
Місія бандуристів — підтримувати людський дух: «Шпилясті кобзарі» розповіли про силу музики.
Усі фото автора
Ольга СКОТНІКОВА, «Вечірній Київ».
Sourse: vechirniy.kyiv.ua
