«Батьківщина»: Павліковський показує повоєнну Німеччину очима Томаса Манна та його доньки
Оскароносний режисер Павел Павліковський, відомий фільмами «Іда» та «Холодна війна», у своїй новій стрічці «Батьківщина» відтворює подорож нобелівського лауреата Томаса Манна до повоєнної Німеччини. Письменник повертається до країни, яку покинув після приходу нацистів до влади, разом із донькою Ерікою. Поки батько прагне відновити зв’язок із німецькою культурою, Еріка бачить, як люди, причетні до колишнього режиму, знову займають свої позиції в суспільстві. Фільм досліджує правдиві події, політичні погляди Томаса Манна та актуальність питань про відповідальність культури.
Стрічку можна подивитися в рамках фестивалю «Нове німецьке кіно», який триває у Києві.
Від реальної поїздки до кіносценарію
24 липня 1949 року Томас Манн прибув до Франкфурта, де його зустріли представники міської влади. Це був його перший візит до Німеччини за шістнадцять років – у 1933-му, після приходу Гітлера до влади, Манн залишив країну. Наступного дня він виступив із промовою до 200-річчя від дня народження Йоганна Вольфґанґа Ґете, наголосивши, що його візит стосується всієї Німеччини, незалежно від окупаційних зон. Після Франкфурта Манн вирушив до Веймара на нові урочистості.
Франкфурт і Веймар представляли американську та радянську окупаційні зони відповідно. Поїздка Манна мала символічне значення: у 1949 році, коли Німеччина наближалася до остаточного політичного розділення, обидві частини країни прагнули пов’язати своє майбутнє з її культурною спадщиною. Історичні документи Франкфуртського інституту міської історії та дослідження Федерального центру політичної освіти Німеччини детально описують маршрут та обставини візиту письменника.
Режисер Павел Павліковський використав цю поїздку як основу для фільму «Батьківщина». Однак він замінив дружину письменника його донькою Ерікою (Сандра Гюллер). Томас (Ганс Цішлер) зосереджується на літературі та культурній спадщині Німеччини, тоді як Еріка спостерігає за поверненням колишніх прибічників нацистського режиму до суспільного життя.
Кому «належить» Томас Манн
Коли Манн повернувся до Німеччини влітку 1949 року, країна вже рухалася до політичного розділення. Проголошення Федеративної Республіки Німеччина відбулося в травні, а створення Німецької Демократичної Республіки очікувалося восени. Обидві держави потребували культурних діячів, які могли б підтвердити їхній зв’язок з німецькою історією.
Манн, однак, не хотів ставати представником жодної з політичних систем. У Франкфурті він наголосив, що приїхав до всієї Німеччини. Його позиція викликала неоднозначну реакцію: частина західнонімецької публіки недовірливо ставилася до письменника, який роками жив за кордоном і критикував суспільство, що допустило прихід нацистів до влади.
Під час прийому в Західній Німеччині Манн зустрічає представників родини Вагнерів, які прагнуть відновити музичний фестиваль на честь свого знаменитого предка. Еріка ж стикається з колишнім чоловіком – актором Ґуставом Ґрюндґенсом, який мав близькі зв’язки з нацистською владою. Для неї ці зустрічі стають нагадуванням про те, як легко люди з компрометованим минулим повертаються до суспільного життя.
В іншій частині маршруту родина потрапляє до радянської окупаційної зони. Тут на Манна чекають офіційні церемонії та спроби продемонструвати культурну відкритість нового устрою. Під час перебування у Східній Німеччині хтось із місцевих мешканців намагається попередити письменника про те, що на території колишнього концтабору Бухенвальд радянська влада облаштувала спеціальний табір для інтернованих.
Це був Радянський спеціальний табір №2, який функціонував з 1945 до 1950 року під контролем НКВС. За даними Меморіалу Бухенвальд, там утримували близько 28,5 тисячі людей, серед яких були колишні члени НСДАП та особи, підозрювані в опорі радянській окупаційній владі.
Згадка про цей табір є важливою для фільму. Манн повертається до Німеччини, щоб говорити про відповідальність за злочини нацизму, але на території радянської зони бачить інші форми державного насильства. Минуле тут не завершилося разом із капітуляцією Німеччини. Іноземні критики, зокрема Associated Press та Sight and Sound, розглядають ці епізоди в контексті повоєнного переосмислення нацистського минулого та суперечностей між прагненням політичних систем відновити суспільне життя та небажанням повною мірою розібратися з власним минулим.
Від захисника імперії до противника нацизму
До того, як стати одним із найвідоміших німецьких інтелектуалів-антифашистів, Томас Манн дотримувався зовсім інших політичних поглядів. Під час Першої світової війни він підтримував Німецьку імперію, а в перші повоєнні роки критично ставився до демократії західного зразка.
Манн народився у 1875 році в Любеку. Літературне визнання йому приніс роман «Будденброки», за який у 1929 році він отримав Нобелівську премію. Паралельно з літературною діяльністю Манна дедалі більше цікавили питання німецької ідентичності та політичного устрою країни.
Під час Першої світової війни Манн підтримував Німецьку імперію. У 1918 році він опублікував «Роздуми аполітичного» – есе, у якому захищав імперську політичну традицію та протиставляв німецьку культуру західному демократичному розумінню суспільства. Книжка була також полемічною відповіддю старшому братові Генріху Манну, який дотримувався антивоєнних поглядів. Політичні суперечки між братами переросли в тривалий особистий конфлікт.
Після поразки Німеччини Манн поступово переглянув свої погляди. У жовтні 1922 року він виступив із лекцією «Про німецьку республіку», відкрито підтримавши Веймарську республіку та демократичний устрій. Причинами цієї зміни стали політичне насильство в країні та вбивство міністра закордонних справ Вальтера Ратенау представниками праворадикальної організації. А у 1930 році, коли підтримка нацистської партії зростала, Манн виголосив «Заклик до розуму» – виступ із застереженням проти націонал-соціалізму.
У лютому 1933 року Манн перебував за кордоном із лекційною поїздкою. Спочатку родина оселилася у Швейцарії, а 1938 року письменник переїхав до Сполучених Штатів. У грудні 1936-го нацистська влада позбавила його німецького громадянства, натомість у 1944 році він отримав американське.
Еміграція не означала для Манна відмови від діалогу з німецькою аудиторією. З жовтня 1940 року він щомісяця записував радіозвернення, які BBC транслювала до Німеччини. У них письменник говорив про переслідування, війну, злочини нацистського режиму та відповідальність німців. Ці передачі виходили до 1945 року.
Після війни Манн наполягав на відповідальності німецького суспільства за злочини нацистського режиму. Така позиція викликала спротив серед частини письменників, які залишалися в Німеччині за часів Гітлера. У 1945 році Манн опублікував есе «Чому я не повертаюся до Німеччини» («Warum ich nicht nach Deutschland zurückgehe»), у якому пояснив, чому не вважає можливим повернення до повоєнного німецького суспільства.
Ця зміна політичних поглядів важлива для розуміння Манна у фільмі Павліковського. Перед глядачем – не людина з однозначною позицією щодо німецької історії, а письменник, якому самому довелося переглядати власні переконання. Еріка знає про цей шлях батька, але не поділяє його готовності знову шукати спільну мову з тими, хто залишився в Німеччині.
Донька Манна – особистий критик
Еріка Манн була активною учасницею антинацистського руху. Акторка, письменниця та журналістка, вона ще до еміграції відкрито виступала проти націонал-соціалізму. У січні 1933 року Еріка разом із братом Клаусом, акторкою Терезе Ґізе та музикантом заснувала в Мюнхені політичне кабаре Die Pfeffermühle («Млинок для перцю»). Вона писала тексти та виступала на сцені. Після еміграції колектив продовжив роботу в Цюриху, де їхні виступи стали формою протидії нацистській пропаганді.
Еріка впливала й на політичні погляди батька. Німецький історичний музей відзначає її роль у формуванні позиції Томаса Манна, зокрема під час підготовки його публічної заяви 1936 року на підтримку німецьких письменників у вигнанні.
У фільмі Еріка супроводжує батька і постійно сперечається з ним. Вона не розуміє його бажання говорити про культуру з людьми, чия репутація пов’язана з нацистським минулим. Для неї такі зустрічі несуть ризик забути, чому їхня родина колись покинула Німеччину.
У фільмі також з’являється брат Еріки, Клаус Манн (Авґуст Діль). На початку стрічки він телефонує сестрі, говорячи про спустошення та втрату віри в літературу. У реальності Клаус помер 21 травня 1949 року – за два місяці до повернення батька до Франкфурта. Павліковський змінює хронологію подій, додаючи до історії подорожі лінію родинної втрати.
У рецензії The Guardian Пітер Бредшоу звертає увагу на складні стосунки Еріки з батьком. Вона роками залишається поруч із ним, але його публічна репутація часто виявляється важливішою за потреби родини. Сандра Гюллер грає Еріку стримано – її роздратування та незгода з батьком проявляються передусім у діалогах і реакціях на його рішення.
Як говорити про культуру після злочинів держави
Назва Fatherland («Батьківщина») відсилає як до батьківщини, так і до образу батька. У фільмі ці значення переплітаються. Томас Манн прагне повернутися до країни, яку досі вважає своєю. Для Еріки ж це місце, звідки їхня родина була змушена виїхати. Їхня подорож стає спробою розібратися у власних стосунках.
Через суперечки батька й доньки Павліковський повертається до питання, яке не втратило актуальності й після завершення війни: хто представляє національну культуру і чи можна говорити про її досягнення, не згадуючи злочинів держави? У повоєнній Німеччині Томас Манн мав усі підстави претендувати на роль культурного представника країни, маючи Нобелівську премію, міжнародне визнання та висловлюючи відкриту опозицію до нацизму. Проте його виступи не дозволяли слухачам обмежитися розмовами про літературу. Манн постійно повертався до відповідальності німців за злочини режиму.
У стосунках із донькою ця суперечність проявляється особливо виразно. Манн здатен говорити про провину цілого суспільства, але не завжди помічає, як його власне прагнення до діалогу сприймає людина, яка пережила вигнання разом із ним. Еріка визнає значення батькової літературної та політичної спадщини, втім не готова приймати його спосіб примирення з минулим.
Інтерес Павліковського до цієї історії пов’язаний і з його власним досвідом. В інтерв’ю The Jewish Chronicle режисер розповідає, що сучасний світ іноді здається йому науковою фантастикою, тоді як минуле він краще розуміє через досвід покоління своїх батьків. Саме тому 1949 рік став для нього важливим періодом: це час, коли люди вже намагаються повернутися до звичного життя, хоча наслідки війни продовжують визначати їхні стосунки та рішення.
Український контекст робить цю історію особливо гострою. Питання про те, чи можна відокремити культурну спадщину від політичної відповідальності, для нас давно перестало бути теоретичним. Тим не менш, у Павліковського теж немає простих відповідей. Він показує, як складно говорити про культуру країни, якщо її історія нерозривно пов’язана зі злочинами, а її представники по-різному пам’ятають минуле. І, мабуть, найважливіше питання стрічки полягає в тому, що саме людина знаходить на батьківщині після повернення.
Дізнатися більше на: chytomo.com