Новітня історія України — ніби вервечка доленосних подій. І всі вони являють суспільству щоразу нових героїв. Сьогодні сміливість і свободолюбство стали справжнім брендом, який світові щодня демонструє Україна. І цьому феномену може бути просте пояснення: щоб вижити, українцям завжди треба було бути відважними, інакше їх би вже просто не було.
Але є вчинки, які дивують і десятиліття потому. Наприклад, Революція на граніті, як охрестили студентське голодування, що тривало з 2 по 17 жовтня 1990 року.
Революція на граніті стала першим успішним ненасильницьким політичним протестом проти влади комуністів у радянській Україні. Це був час бажання змін у суспільстві, відсутності рухів щодо реформ у владі, а в москві якраз готували новий союзний договір, який дисиденти називали «нове ярмо».
Перша публікація у «Вечірньому Києві» про «полотняний табір на граніті»
«Їсти не будемо, пити не будемо, поки не вийдемо із Союзу», — таким був напис на одному з плакатів, який потрапив фактично на всі світлини з наметового містечка студентів.
«Вечірній Київ» 4 жовтня опублікував першу інформацію про «полотняний табір» на центральній площі столиці.
На одному з фото часів революції неймовірно сміливий плакат: «срср — тюрма народів!»
Підтримка студентського протесту. Фото: «Вечірній Київ»
Саме студентське голодування стало передвісником змін, які відбулись для більшості неочікувано швидко. Але тоді це здавалось неймовірно сміливим: вийти на площу жовтневої революції (!), під пам’ятником, який був символом комунізму і проголосити голодування та дуже радикальні вимоги.
В протесті брали участь студенти з Києва, Львова та Дніпропетровська. На їхню підтримку вийшли й студенти всіх вищих навчальних закладів Києва, а потім і технікумів та ПТУ.
Публікації у «Вечірньому Києві» про голодування студентів почались з 4 жовтня 1990 року
Студенти вимагали відставки голови ради міністрів урср Віталія Масола, відмови від підписання Україною, як республікою, нового союзного договору.
Майно партії та комсомолу — передати місцевій владі, а служити у армії за межами України юнаки мали б лише за власним бажанням, серед вимог були й перевибори до Верховної Ради урср.
Голодування студентів у жовтні 1990 року на шпальтах «Вечірнього Києва»
Молодь добилась неймовірного — 23 жовтня Верховна Рада урср скасувала шосту статтю Конституції про керівну роль кпрс. Уряд Віталія Масола пішов у відставку.
Про політичну складову студентського протесту сказано й написано чимало. Але є і суто людський вимір: як студенти змінили суспільство й країну?
Учасники студентського протесту, жовтень 1990 року
Анжеліка Рудницька, нині співачка, телеведуча, художниця, науковець, волонтер, президент МА «Територія А», у 1990-му була студенткою факультету журналістики КНУ ім.Т.Шевченка. На протест вийшла у перші години і пройшла його до останнього дня.
Вона написала у ці дні що тепер її побратими по голодуванню приходять на Майдан Незалежності, а не площу імені жовтневої революції. Приходять з дітьми, які співають гімн України і вчаться в українських школах. А чимало їхніх дітей нині воюють на фронтах за Україну.
«Це був початок того, що ми зараз святкуємо 24 серпня», — поділилась думками Рудницька з «Вечірнім Києвом».
Анжеліка Рудницька та Вікторія Радченко, наметове містечко студентів, жовтень 1990 року
Вона зізналась, що за ці 32 роки, з’явились люди, які не були учасниками того протесту, але себе такими називають. Втім, Анжеліка пам’ятає кожного, хто був тоді поруч, адже таких людей ніколи не буває багато.
— Чим це було особисто для вас? Що стало таким важливим, що ви перестали думати про можливі репресії та негативні наслідки?
— Це був персональний катарсис та подорослішання. Про все те, про що розповідали вдома і не можна було говорити на вулиці та в школі — можна було сказати, спілкуючись з людьми.
Це було шаленство… Всі були дуже юні. Нас могли виключити з університету або підсунути незаконні штуки, влаштувати провокації. Але жага свободи й розуміння. що ми живемо подвійним життям — коли вдома ми чуємо про Голодомори та сталінські репресії, а в соціумі та публічно — всі говорять, що у нас найкраща країна… Зрештою, я готувалась стати журналістом і для мене цей вибір свободи був життєво важливим.
— Вас було 52 другого жовтня, а третього — вже 138, наступного дня 151, ще через два дні — 158. Але вже далі — на архівному відео — навколо вас сотні душ, лідери думок, видатні поети та мислителі, політики. Що відбулось?
— Був найстрашніший момент, коли нардеп комуніст Чародєєв сказав, що треба почати нас душити танками. Ми нічого доброго від комуністів не чекали… срср розправлявся з дисидентами жорстоко. І тут сталось диво. До нас стали приходити дорослі люди: письменники, музиканти, відомі люди, прості кияни. Суспільство почало до нас придивлятись. Вони стали нашими адвокатами.
-Хто саме вас захистив тоді публічно?
— Той особливий жовтень познайомив нас з Ліною Костенко, Олесем Гончаром, Братами Горинями, Степаном Хмарою, Олесем Бердником, Неонілою Крюковою.
Це були зустрічі, знайомства із легендарними борцями за Україну, єднання поколінь, тяглість спротиву, яку українофоби намагалися знищити у всі часи.
Фото часів революції на граніті: Анжеліка Рудницька з побратимами
— Вони привертали до вас інших?
— Так, працівники великих підприємств почали влаштовувати страйки. Відомі люди пояснювали, що ми не прогулюємо лекції, як це намагались втовкмачити суспільству деякі… Всі хотіли змін і Україна до них дозріла. Ми стали локомотивом, який підштовхнув суспільство. Правда, яка вийшла на граніт зі студентами, вона цю історію розбудила.
— Пригадую, що у мене зникла плівка зі зйомок ваших інтерв’ю просто з робочого сейфу…
— Це не дивно. За нами стежили і влаштовували допити. КДБ знімало з пар в університеті і говорило так улесливо: «Ви ж дівчина з такої хорошої родини. Як ви піддались цим наркоманам? Вони у наметах їдять, а вам наказують голодувати…» Це було дуже неприємно.
— А як поставились до вашої участі у протесті у виші?
— Декан дав нам свободу вибору. Нас нікуди не викликали, не тиснули, не намагались заловити на пропуску пар. А викладачі у нас були дуже хороші і не репресували. Ми більше побоювались, що нам з питною водою на Майдані щось підсиплють і дуже ретельно перевіряли ту воду.
— Важке було голодування?
— Найважче було хлопцям.Особливо тим, які голодували «всуху», тобто не пили води. Я знаю, що згодом у них виявили захворювання, які стали наслідком того голодування. Тоді їх забирали «швидкі».
А нас возили у лікарню здавати кров на аналіз — перевіряли, чи правда ми голодуємо. Лікарі дуже були схвильовані, коли таки переконались, що ми не граємо, ми не брешемо…
— Взагалі-то важко уявити побут тоді на граніті — а там все було у граніті і той величезний пам’ятник, і скрізь же срср…
— Відкрию страшну «військову таємницю». Там, де зараз Музей медуз, був перший платний туалет на Хрещатику. З квітами, всіма необхідними атрибутами для догляду і теплою водою. І нам, студенткам, власники того туалету дозволяли у певні години приходити. Так вони нас підтримували…
— У вас там багато чого відбулось вперше, що потім стало традиційним?
— Так. Наприклад, зараз нікого не дивує молитва сотень чи тисяч людей зі священниками просто неба на площі. А тоді уявіть собі — греко-католицькі та автокефальні церкви підтримували нас — приходили священики і ми молились стоячи під отим «одороблом» з матросами та леніним… А ще ми розгортали синьо-жовті прапори, говорили з людьми з різних регіонів, які приїздили нас підтримати і вони їхали далі, розказуючи про все це…
— Чим, на вашу думку, став той Перший Майдан, як часто називають Революцію на граніті?
— Оприлюдненням нашої духовності. Молоді українці зробили те, що не подужали їхні батьки, живучи у «совку». Ми показали тяглість визвольних змагань за Незалежність. Коли хтось вже заспокоївся і думав, що найбільш свідомі заморені у таборах, прибиті нарами, поламані у божевільнях… Тут вийшли на площу діти по суті, юні студенти й Україна стала поруч з нами.
До речі, площу жовтневої революції кияни стали називати Майданом Незалежності саме з часу Революції на граніті, офіційною назва стала після проголошення Незалежності у 1991 році.
***
«Вечірній Київ» став одним з тих видань, яке висвітлювало Перший Майдан у центрі столиці.
Ольга СКОТНІКОВА, «Вечірній Київ»
Sourse: vechirniy.kyiv.ua
